Черешні́вка/Chereshnivka, частина 12. Історія села: місцеві легенди і сказання. Чеське кладовище і сказання про кохання.

Чеське кладовище і сказання про кохання.
На південний схід, поза селом Черешні́вка на узгір’ї неподалік від Печеного Вола, на верхівці великого прикрого горбака серед чистого поля підноситься високо вгору невеликий за площею і округлий за формою кущ високих старих дерев. Це так виглядає звіддаля, якщо на ті дерева подивитися знизу від польової дороги котра звивається широкою долиною поміж горбаками. Піднявшись нагору стає зрозуміло, що це зовсім і не кущ,а досить маленька земельна ділянка навколо обсаджена уже старими листяними деревами, переважно липами і грабами. Колись круго́м поряд із деревами ця територія була обтягнута по всенькому периметру півтораметровою металевою сіткою. Проте згодом ця сітка поржавіла, обвисла й сильно осіла до землі, а в деяких місцях вона взагалі порозривалася і зяяла чималими дірами. У південно-східній її частині знаходився вхід. Колись там були ворота, але через багато десятиліть що непомітно промайнули над цим місцем вічного спокою, ворітниці встигли розвалитися і по боках од них зосталося тільки декілька старих уламків.
Вступивши за цю браму перед очима постає порослий густою травою крихітний цвинтар — це таке мініатюрне старе, закинуте, але не забуте кладовище на кілька десятків давніх могил. Могилки розташовані акуратними рядами і знаходяться дуже близенько одна від другої. Низькі надмогильні горбики розділяють вузесенькі стежинки завширшки трішки більші аніж на один людський ступінь і розміщені вони так, щоб поміж могилками було зручно пройти. Чимало могил уже майже непомітні і напевне давно залишилися без хрестів, над багатьма могильними горбиками від дерев’яних хрестів осталися перекошені недогнивші уламки. Разом з тим над деякими свіжішими похованнями встановлено простенькі сірі цементові пам’ятники, на окремих із них тьмяніють викарбувані надписи, але зроблені вони не українською, а якоюсь іншою мовою, можливо чеською.
Серед усіх інших могил чітко виділяється лише одне поховання розташоване ближче до середини кладовища. Щойно увійшовши на цвинтар ця могилка одразу привертає до себе увагу відвідувачів. Вона не пишна і не багата, але охайна і порівняно з іншими добре доглянута. Її вигляд свідчить про те, що хтось із живих про неї дбає. Біля могилки добре збереглася кована металева огорожа.Також на ній було встановлено досить гарний високий пам’ятник витесаний з суцільного темно-сірого майже чорного монолітного каменя магматичної рівномірнозернистої породи на якому було чітко видно надгробний напис іноземною мовою. У надгроб’ї на могилці росли чималі кущі білих нарцисів, а землю навкруги неї суцільним зеленим килимом заслав хрещатий барвінок. Так це все виглядало дуже й дуже довго.
Аж ось десь так приблизно на переломі 1980-1990-их років цей надзвичайно міцний темно-сірий надгробний камінь з тієї могили зняли. А точніше це трапилось якраз у той самий період коли стрімко ввійшли у моду нові й дуже гарні з виду шліфовані, блискучі, чорні із зеленавим відливом кам’яні пам’ятники “габро” (примітка: габро — це глибинний аналог базальту, він має щільну однорідну масивну текстуру. В Україні є в межах Українського щита, зокрема Коростеньського плутону в Житомирській області).
За якийсь короткий час пам’ятник повернувся на своє місце, тільки тепер він змінився до невпізнаності. Форма, висота і ширина пам’ятника залишилися первозданними, а от його зовнішній вигляд набув новомодного лоску. Виявляється на цій могилі стояв пам’ятник витесаний із найдорожчого та найміцнішого каменю який важко піддається обробці і відповідно на протязі багатьох десятиліть він не зазнав жодних пошкоджень. Той давній надмогильний камінь-сирівець природного походження видобутий з глибоких земних надр просто взяли та й відшліфували за новітніми технологіями, облагородили і з буденної сірувато-чорної тесаної глиби його перетворили на красиву довершену пам’ятну стелу надавши блиску і виразного чорного кольору, а після цього повернули назад на своє місце. Так на давньому цвинтарі з’явився оновлений чорний пам’ятник.
Востаннє випало сюди навідатися десь так мабуть більше 15 років тому. Зазвичай, коли у теплу та погожу весняно-літню днину їздили на Печений Віл то мало чи не кожного разу навідували старе кладовище. Піднімаючись пішки на гору попутно збирали польові квіти, а якщо це були Великодні дні то брали з дому крашанку, щоб покласти ці дари на могилку і так пом’янути тамтешніх упокоєних людей. Комусь це може показатися вигадкою, але той давній одинокий цвинтар щоразу на диво привітно зустрічав своїх живих гостей — лагідно пригрівало ясне сонечко, легесенько шелестіло зелене листячко, десь високо у лапатому вітті крислатих дерев переливисто щебетало місцеве птаство. Там всередині, за високою зеленою огорожею, завжди було на диво затишно і спокійно, відчувалося приємне умиротворення й стомлена душа наповнювалася якоюсь незвичною, дивовижною, світлою радістю. Гостей ніжно огортала якась невидима і невагома пелена благодатного спокою, здавалося, що там навіть час уповільнював свій звичний перебіг. Він рухався якось зовсім інакше, так ніби завмирав і невідчутно змінював свій відлік — по відчуттях минула лише якась мить, а за годинником виявляється що вже давно промайнула година. Дивно.
Кладовище — це таке загадкове місце де живе тиша і вічний спокі́й, місце куди завжди хочеться зайти і звідкіля не завжди хочеться йти. І воно не таке вже й вороже для нас живих як це чомусь прийнято вважати. Переступивши незриму межу побіля входу на цвинтар людина раптом потрапляє у якийсь зовсім інший невидимий і невідомий нам світ. Напевно вічно живі душі усопших людей завжди раді серед ясного білого дня зустріти у себе довгожданих живих гостей котрі не забувають за них, тільки вони нас бачать, а ми їх ні.
Той малесенький цвинтар на горбку за селом надзвичайно рідко тішиться гостями бо на десятки кілометрів навкруги нього немає людського житла і хіба тільки дехто наважиться туди завітати — той, хто знає його билину. Те кладовище іменується чеським і започаткував його заможний чех поховавши там свого сина. Це за його могилкою хтось доглядав протягом багатьох десятиліть. Орієнтовно в середині 1960-их років один свекор розповів своїй невістці легенду про чеське кладовище яку та повідала своїм дітям і так та билина залишилась у пам’яті на довгі роки, а йдеться у ній про велике-превелике кохання і його трагічний кінець.
Давним-давно, ще за Польщі, там-ті землі належали родині одного чеського осадника. Той чех мав багато землі, тримав велике господарство, його родина старанно працювала і ще окрім того він наймав на роботу місцевих українців. Відповідно ця чеська сім’я по тодішніх мірках була багатою. Заможний чех, що був главою тієї родини, мав суворий і впертий норов. Він був вимогливий та непоступливий і в домі усе робилося тільки по його слову, всі домочадці змушені були беззаперечно йому підкорятися. Так і жили. До пори, до часу йому ніхто не насмілювався суперечити, але всьому колись та й приходить кінець, який далеко не завжди буває добрим. Якраз ця історія мала трагічний і неймовірно болючий кінець.
У того чеха був дорослий син і, треба ж такому трапитись, закохався той хлопець в бідну українську дівчину яка відповіла йому взаємністю. Велетенська вселеньська любов заполонила палке юначе серце. Хлопець захотів одружитися зі своєю коханою, але батько заборонив синові брати за дружину злиденну дівку та ще й чужинку. У старого чеха були свої види на синове майбутнє. Він хотів одружити свого спадкоємця на багатій дівчині уродженці їхнього чеського племені. Батько вбачав у рідному синові свого повноправного продовжувача їхнього поважного і заможного чеського роду. Якби ж то він мав змогу завчасно передбачити майбутнє то може не був би таким категоричним, а так... А так сталося те, що напевно неминуче мало статися, бо це велике, світле і чисте почуття чомусь ніколи не може довго жити на цій грішній Землі. Чомусь так споконвіку ведеться, що велике, вірне і щире взаємне кохання приречене на погибель. Може так трапляється через те, що воно неземне?Отримавши від Бога у подарунок незрадливу любов, по-справжньому закохані люди змінюються і намагаючись назавжди зберегти цей безцінний Божий дар з яким не вміють жити вони поспішають відійти туди де вічно живе вірна любов. У таких випадках здебільшого у вічність відходить той хто добріший і дійсно закоханий, або обоє, якщо їхнє кохання взаємне і однаково сильне. Так інколи трапляється і з цим анічогісінько не вдієш. Якраз така доля спіткала молодого закоханого чеха.
Глибоко закоханий хлопець збунтувався і не підкорився батькам. Юнак аж ніяк не міг зрадити своє палке кохання і тому не зумів змиритися з батьківським рішенням, він не прийняв його і категорично відмовився виконувати осоружні для себе вимоги. Тоді в селі панував такий суспільний устрій коли навіть дорослі діти не сміли суперечити батькам і на власний розсуд влаштовувати свою особисту долю. Особливо, якщо це стосувалося збереження і примноження багатства заможних сімей котрі шанували свої традиції і ревно оберігали їх.
Яка доля спіткала бідну дівчину ніхто не пам’ятає, а от хлопець зректися своєї любові не зміг. Щоб покласти край своїм душевним стражданням і не зрадити кохання без якого не уявляв подальшого життя засмучений чеський хлопець взяв рушницю і власноруч вкоротив собі віку. Так через безмежну любов в одну мить обірвалося його молоде життя. Звісно, у цій наглій смерті винувата зовсім не любов, а побутовий устрій людського життя-буття, їхні упередження і жага до збільшення свого багатства. Там де гроші набувають ваги почуття зникають, а якщо наперекір всьому кохання залишається то відходить в небуття чиєсь життя. Згорьований батько виділив зі свого великого маєтку латку землі на високому горбку і там похоронили його сина. Так заснувалося чеське кладовище.
Згодом один за одним почалися державні перевороти які супроводжувалися різними смутами, заколотами з кривавими сутичками, неочікуваними збройними нападами, поспішними втечами, жахливими й важкими лихоліттями. В результаті цих буремних подій село Черешні́вка двічі потрапляло під Польщу. Нагрянула перша світова війна яка принесла, й без того бідному українському народу, лютий голод, розруху, злидні. Зайшли перші совєти і прогнали Польщу з української території. Потім Україну поділили на три частини які відійшли до Росії, Польщі та Австро-Угорщини. Завдяки цьому перерозподілу державних границь польська влада знову повернулася в наш край та пробула вона тут зовсім недовго.
Скоро підіспіла друга світова війна і село Черешні́вку окупували німці. В 1944 році село зайняли другі совєти і цього разу Росія зачепилася на нашій землі мало не на півстоліття. У період між пришестям перших і других совєтів в селі орудували підпільно керовані російськими диверсантами-засланцями банди і вкупі з місцевими запроданцями якоїсь ночі напали на поселення осадників, вчинивши криваву різанину винищували мирне населення. Це була так звана в історії “волинська різня”. Хто зміг — той втік. У відповідь на цю бійню поляки вчинили те ж саме з українцями на своїй території. Так завдяки чужинському лихому підступу і брехні було спровоковано міжнародну ворожнечу, в результаті у цій напасті звинуватили місцеве населення яке й само тяжко потерпало від свавілля закинутих туди злочинців. Звісно, підлість і зраду офіційна історія завбачливо замовчує, бо вона завжди пишеться під чиєсь замовлення, а от народний поголос пошепки переповідає дещо геть інше про істинний перебіг тих самих подій. І так ведеться споконвіку: історія пише одне, а люди говорять зовсім інше. Важко визначити де правда, а де брехня, але із села поспіхом вивтікали геть усі осадники — і поляки, і німці, і чехи. Живі вимушено покинули обжиті й насиджені місця на яких колись осіли їхні предки і повернулися у край своїх пращурів, а от покійні навіки зосталися у тій стороні де схоронили їхнє бренне тіло і поверх насипали малесенький горбик землі. Не надто довго протрималися на ґрунті покинуті обійстя осадників, всі землі перейшли в розпорядження держави і маленьке чеське кладовище осиротіло й зосталося одиноко стриміти на вершині високого пагорба. Ось так самотою серед безкрайньої пустоші у чистому полі простояв той цвинтар чимало десятків літ. Невідомо чи існує те кладовище ще й дотепер, чи може вже й ні. Невідомо хто на протязі довгих десятиліть доглядав рідну для когось могилку. Проте прадавнє сказання про велике кохання збереглось у нетривкій людській пам’яті дуже-дуже надовго. Напевно тому, що це сказання про кохання, а розповіді про любов мають здатність з плином часу перетворюватися у казки. Це велике неземне кохання чеського юнака до бідної дівчини було щось на кшталт того, як у своєму вірші написав В. Сосюра: “Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна і земля убирається зрання...”. Від любові у кожному серці настає весна, а далі кожному своє — хтось для своєї коханої готовий зірвати Оріон золотий, а інший ладен віддати життя за кохання.
Ну, не всі кохання закінчувалися аж настільки трагічно, бувало й чуточку по-іншому. Закохалися одне в другого хлопець родом із польських осадників і українська дівчина-красуня. Мала вона довгі чорняві коси, кругле личенько було таке біле мовби перкалеве, над виразними очима тоненькими підківками здіймалися чорні брівки і приязно усміхалися малинові вуста. Вона була така гарна як писаночка, вродою дівчина вдалася найкраща чи не на всеньке село і до роботи була беручка. Ну, і свій український гонор в дівки тоже був. Проте її патріотична вдача не завадила їй усім серцем покохати молодого поляка. Кохання те було щирим і взаємним. Стосунки їхні були ще на стадії залицяння як неждано-негадано нагрянула страшна біда — у селі почалася різня. Темної ночі нажахані жорстокою розправою поляки кинулися навтікача, а хлопець, повсякчас ризикуючи нарватися на головорізів, чимдужч помчав до своєї коханої і став її вмовляти тікати разом із ним у Польщу. Дівчина категорично відмовилася.
Пройшов якийсь час пристрасті вляглися і хлопець знову покликав кохану до себе, але вона заявила, що якщо він її так сильно любить то хай переїжджає жити до неї, а вона Україну не залишить. І це в той буремний час коли в селі орудували банди. Звісно, хлопець не поїхав туди де його вб’ють. Кохання коханням, а життя дорожче понад усе вирішив він і залишився в Польщі. Можна було б подумати, що затята дівка зовсім не любила його, але все було зовсім інакше. Вона так сильно покохала поляка, що для неї це була одна-єдина любов на всеньке життя. Неймовірно, але ця дівчина так ніколи й не вийшла заміж, не народила дітей і не мала сім’ї. Свій вік вона прожила разом із сестрою, якій просто не посміхнулося щастя з кимось одружитися. Коли десь заходила щира розмова про любов то вона згадувала про свого поляка і про велике та палке кохання до нього, проте в її серці любов до рідної землі виявилася іще набагато більшою та сильнішою. Дівчина не змогла залишити свою Черешні́вку навіть заради коханого поляка. Яка інколи дивна, непередбачувана і незбагненна трапляється любов. Це почуття не піддається жодному аналізу і його взагалі неможливо осягнути людським розумом.