Черешні́вка/Chereshnivka, частина 2. Грунти, корисні копалини і природні ресурси.

Грунти, корисні копалини і природні ресурси.
Ґрунтовий покрив села представлений ґрунтами характерними для лісостепу: найчастіше чорноземно-глинистими, а також дерново-підзолистими та опідзоленими, дерново-глинистими й дерновими карбонатними на крейдяних ме́ргелях (примітка: ме́ргель крейдоподібний /від лат. marga — рухляк/ — це осадова щільна або землиста порівняно м'яка гірська порода змішаного глинисто-карбонатного складу світлого кольору з різними відтінками починаючи від білого. Вона буває сірого, жовтуватого, зеленуватого, червонуватого, чорного і строкатого забарвлення в залежності від частинок ґрунтів. Ця гірська порода на протязі мільярдів років утворювалась з осаду в морях і озерах представленого найдрібнішими скелетами організмів і мікрозернистим кальцитом, що тонко перемежовуються з глинистими частинками. За хімічним утворенням крейдяні ме́ргелі відносять до морських відкладень). На нашій території ме́ргелі залягають в землі пластами на різній глибині і тим самим утворюють міцне та стійке підґрунтя, тому жодного промислового значення вони не мають. Ме́ргель малостійкий до атмосферних впливів, взагалі-то це є досить тверда каменеподібна підземна гірська порода яка при доступі повітря здатна легко розсипатися.
Природно-ресурсний потенціал місцевості: крейда, глина, пісок. Місцями поза територією села трапляються поклади жовтої з червонястим відтінком глини та залягають чималі пласти крейди, подекуди близько до поверхні підходить мілкий пісок.

Крейда.
На південній стороні між селами Черешнівка і Привільне є маленький відкритий крейдяний кар’єр, але нині крейду з нього майже не використовують. У цьому родовищі поміж пластами крейди трапляється чимале каміння громичу (прим. авт.: камінь громич — це кремній, різний за величиною дуже міцний камінь, в народі навіть побутує така приказка: “міцний, як кремінь”. Особливо цінний той кремній, який росте у крейді. За зовнішнім виглядом це каміння неправильної овальної форми зверху вкрите суцільною білою оболонкою, а всередині чорне або темно-темно сіре чи смугасте чорно-сіре. Кремінь шанують за те, що він має знезаражуючі бактерицидні властивості. Якщо камінь розбити і покласти шматочок у питну воду то ця вода зберігатиметься протягом довготривалого періоду і не зіпсується, не запліснявіє, вона довго залишається у придатному до вживання стані подібно до освяченої. Настояна на кремнієві вода є помічною і має чимало цілющих властивостей, наприклад, ось один із них — виводить холестерин. У сиву давнину люди вважали, що кремінь росте там, де в землю вдаряє небесна блискавка, тому у народі він отримав назву “громич” яка походить від слова “гримить”. З кремнію виготовляли кресала за допомогою яких викрешували вогонь, робили кремінні ножі та інші предмети для домашнього вжитку чи полювання. А ще селяни шанували кремній за те, що він знищує бактерії і довго зберігає свіжою питну воду, тому ним вимощували у криницях дно). Крейда з місцевого кар’єра не годиться для будівництва тому, що вона швидко розсипається. За часів існування колгоспу подрібнену крейду вносили на поля, її використовували для зниження кислотності грунтів. В той самий час у навколишніх селах нею часто замощували глибокі баюри на грунтових вулицях (тобто ставили крейдяні пломби). Нині крейдою майже не користуються, ото хіба тільки хтось із місцевих жителів набере собі трохи для власних господарських потреб.

Глина.
Найбільш багатим природним ресурсом у селі Черешні́вка є жовта глина, місцями вона трапляється з червонуватим відтінком. Глиняні пласти залягають хвилеподібно і на деяких ділянках піднімаються дуже близько до поверхні, а в окремих місцях її поклади виступають на відкриту поверхню. Поверх глина вкрита здебільшого достатнім шаром родючого грунту, але є місця де він відносно тонкий і має глинистий відтінок. Глина годиться для випалювання цегли. Найвищий горбок який відділяє с. Черешні́вка від сусіднього с. Привільне відповідно до основної структури грунту носить назву “глинянка”. За Польщі на чолопку глинянки жив і хазяйнував разом із сім’єю один сільський житель. У своєму господарстві чоловік мав декілька хмільниць і вирощував гарний хміль. Будучи достатньо заможним він збудував для себе маленьку домашню цегельню, а точніше спорудив піч у якій з місцевої глини випалював дуже тривку цеглу свого кустарного виробництва і використовував її на власні потреби. Через дорогу від свого чималого обійстя роботящий чоловік із власноруч випаленої міцної цегли змурував гарну, велику, архітектурно красиву добротну товстостінну хмелесушарку. Щоб забезпечити денне світло і одночасно обмежити доступ холоду у північній стіні приміщення хмелесушарки він спорудив кілька маленьких вікон, а на сонячну сторону світу виходили великі гарні вікна. Південний фасадний бік приміщення на всю його довжину прикрашала файна і зручна відкрита веранда з цегляними колонами. Двоскатний дах новозбудованої великої хмелесушарки з трьома напівкруглими слуховими віконцями які дивилися на південну сторону світу господар покрив оцинкованою бляхою. Далі він планував зі своєї цегли побудувати велику гарну хату. Мабуть вона вийшла б невимовно красивою з огляду на те, що господарська будівля хмелесушарки була такою гарною. Високий комин-витяжка розташований у західній частині будівлі, колони і віконні відкоси на відкритій веранді, карниз, високі загострені причілки і навіть стіни в деяких місцях були архітектурно оздоблені спеціальною рельєфною цегляною кладкою яка служила скромною і водночас вишуканою окрасою будинку. Але через державні перевороти і війни тим планам не судилося збутися. Родичі того будівничого пристосували приміщення хмелесушарки під житловий будинок. Потім будинок довго стояв пусткою і не так давно його купили на дачу якісь люди з м. Рівне, зробили там ремонт на свій смак і знищили всю цю архітектурну красу. Але розповідь за гарну хмелесушарку це власне був так би мовити ліричний відступ. Цим я хотіла окреслити те, що випалена з місцевої глини цегла, технологія виробництва якої згинула разом із її виробником, була напрочуд добротна, міцна і тривка адже будучи не оштукатуреною на протязі близько століття вона ще й дотепер має ошатний і привабливий вигляд. Кустарні цеглини домашнього виробництва стійко витримали увесь понад 80-літній натиск природних стихій і не покришились, не пощербились, не облущились і не обсипались. Ця цегла, випалена з Черешні́вської глини, здатна простояти ще не одне століття якщо змуроване із неї приміщення не змарнують і не зруйнують люди.

Пісок.
Є поблизу села Черешні́вка невеликі родовища піску на яких мешканці навколишніх сіл розкопали маленькі пісочні і використовують цей природний ресурс у маленьких кількостях виключно для власних потреб. Справа в тому, що місцеві піски абсолютно не придатні для промислового видобування з метою їхнього використання у будівництві. Вони дрібнозернисті, у своєму складі містять багато різних домішок, наприклад, в одному родовищі присутня безліч дрібних крейдянистих камінців, в іншому пісок містить великий домішок суглинку і т.д. Така природна структура піску обумовлена наявністю великої кількості м’якого глинистого мергелю з його тонким прошаруваням.
Накопати кілька мішків чистого піску можна лопатою, при цьому обережно вибираючи більш товстіші прошарки з потрібним матеріалом. Так люди поближче до своїх домівок розкопали невеликі пісочні. У деяких із них є змога за потреби навантажити вручну машину-другу більш-менш кращого піску. Одна з таких піщаних міні копалень знаходиться на південному сході від с. Черешні́вка неподалік с. Дубрівка. Другу, трохи більшу за розмірами, розрили на північний захід далеченько поза межами с. Черешні́вка, але знаходиться вона на черешні́вських землях поблизу границі з колишнім Млинівським районом. Пісок там безплатно грабують з чийогось земельного паю і незалежно од незаконного видобутку, потрапивши комусь на очі у тому віддаленому степу, погрожують розправою. Найприкрішим є те, що туди безкарно налітають жителі із с. Новоселівка (прим. авт.: колишнє с. Боскевичі), с. Гончариха та інших сіл Млинівщини і якраз тільки вони на тамтешніх полях ведуть протиправний видобуток піску та плюндрують чужі земельні паї.
За часів існування колгоспу між селами Черешні́вка і Привільне поблизу крейдяного кар’єру був пісочний кар’єр. Пісок звідсіля використовували для будівництва дороги обласного значення О180408 Черешні́вка-Рачин, відрізок якої від с. Привільне до с. Черешні́вка прокладали за рахунок колгоспу ім. Калініна в період головування Клименка Івана Івановича, якого давно вже немає на білому світі (щоразу ступивши на бруківку так і хочеться згадати добрим словом цього чоловіка, хай Бог дарує йому царство небесне), а побудована ним дорога з твердим покриттям ще й досі надійно служить людям. Потім тим пісочком регулярно підсипали бруківку і вимощували узбіччя підтримуючи дорогу в належному стані. Після розвалу колгоспу пісочний кар’єр закрили і провели його рекультивацію, зараз там є невеличка глиняно-пісочна копальня. Згодом на території колишнього пісочного кар’єра відкрили нині діюче сміттєзвалище місцевого значення.

Корисні копалини.
Окрім того на Черешні́вських землях в минулому столітті у різні періоди двічі проводились геолого-розвідувальні роботи і дослідження земних надр на предмет наявності корисних копалин. Проте результати проведених геологічно-геодезичних вишукувань та спостережень офіційно ніде не оприлюднювались (прим. авт.: за часів Союзу жодна конфіденційна інформація не поширювалась масово серед населення, в усіх галузях матеріали по результатах проведених розробок використовувались виключно для службового користування і в залежності від їхньої цінності могли бути загальнодоступними, або засекреченими), тому достеменно невідомо чи відшукали в цих землях якісь цінні природні ресурси, чи ні. Скоріше за все — ні, бо жодних промислових розробок на цій території не відбувалося. Але поряд із цим є цілком зрозумілим і те, що проведення державою таких незвичних для певного регіону робіт зазвичай привертає до себе підвищену увагу і викликає неабияку цікавість у місцевого населення. Відтак щедро зароджуються і поширюються різноманітні чутки й плітки, так би мовити “слухом земля повниться”. В даному випадку трапилося точнісінько так же само.
Приблизно десь так у другій половині 1950-их років на півночі одразу за межами села Черешні́вка неподалік від Млинівської границі проводились дослідження підземних корисних копалин. Тоді за селом пробурили скважину і встановили вишку, деякий час щось вивчали, винюпували, досліджували і в результаті закрили. По закінченні геолого-розвідувальних робіт селом проповзли чутки ніби-то там знайшли нафту, але вона виявилася дуже молода і непридатна для видобутку. Так те все діло тихесенько зам’яли і більше ніколи нічого не бурили, може там тоді і взагалі нічого не знайшли, хто ж його зна’, а люди просто так собі поговорили та й забули.
Майже в той самий період, може до, а може після проведення тих геолого-розвідувальних робіт трапився в селі такий випадок. Працював у черешні́вській школі нетутешній вчитель на прізвисько Стріха. Учителював він нібито й не погано, але здавався якимось трохи дивним. Як згодом з’ясувалося, десь у глибині душі мав той Стріха нестримне покликання і талант геолога. От коли наставало літо цей учитель пускався у навколишні мандри, блукаючи селом Черешні́вка та поза ним. Частенько десь ходив, бродив ярами, щось уважно видивлявся, до чогось зацікавлено приглядався. Траплялося, підбирав на землі якісь камінчики, зосереджено розглядав їх і зрідка клав у перкалеву хустину зав’язану кінцями хрест-навхрест на два вузлики. Носив він того вузлика на дерев’яному патикові, закинувши його на плече. Стріха мандрував далі, а той клунок теліпався в нього за плечима в такт ході. Якогось разу надибав він біля Глубокого Рова гурт своїх учнів, які пасли там домашніх корів. Вчитель зупинився і розговорився з дітьми. А тим, в свою чергу, стало страшенно цікаво що ж то вчитель у вузлику за собою носить? Він був радий такому запитанню, розв’язав свій клунок і став показувати дітям зібрані “камінці”, називав їх зразками тих чи інших мінералів, дуже охоче розповідав про їхнє походження, природу, породу і тому подібне. Раптом серед розмаїття віднайдених ним екземплярів із представників різних порід вчитель приділив особливу увагу якомусь шматку темної породи. Сказав, що це уранова руда і залягає вона глибоко в надрах землі, але цей шматок, як не дивно, валявся просто на поверхні.
Розповідав вчитель дуже цікаво і діти уважно його слухали, хоч запам’ятовувати усі ті дивні назви й породи абсолютно не збиралися, та кому зрештою ті геологічні знання в селі потрібні. Каміння у селі не дивина і тут його використовують усюди, навіть придавити в бочці кружки на квашеній капусті і то потрібен добрячий камінець та ще й не абиякий, а бажано округлий, тяжкий, щільний, гладенький і при цьому всьому ще й не надто великий. І Бог його знає якої він там породи, ніхто про теє не питає, важливо аби камінь підходящий був: не крихкий, не пористий і добре якщо не занадто вуглуватий бо в бочку не влізе. Ото й уся сільська наука про каміння і в глибокі наукові нетрі ніхто ніколи не влізав.
Але той досціпний Стріха дуже вже схотів доскіпатися чи то насправді він знайшов руду, а якщо так, то прагнув взнати яку. Якось він зібрався, з місця зірвався, прихопив із собою “кам’яну” колекцію і поїхав до столиці аж у м. Київ, щоб у якомусь там інституті оте його мінеральне “багатство” дослідили і винесли вердикт. Поїхати то він поїхав, от тільки назад не вернув. Відтоді ніхто його не бачив і нічого про нього не чув. Коротше десь запропастився чоловік, щез із села як у воду канув і більше ніколи не було од його ні слуху, ні духу, ані звісточки. І за той випадок у селі наглухо забули.
Відтоді спливло мало не чверть століття. Якось на початку літа прополюючи в огороді кормові буряки люди несподівано побачили в небі пузатенький яскраво розфарбований оранжевий гвинтокрил, що намотував круги над селом. Він голосно лопотів довгими лопастями і, мало не зачіплюючись за верхів’я дерев, пролітав низесенько над землею. Головний курс тієї диво-машини пролягав з північного заходу на південний схід. Ну, не те, щоб ніхто в селі вертольота зблизька не бачив, але в небі звично пролітали зелені військові вертольоти на які ніхто й уваги не звертав, бо в межах 6 кілометрів від села Черешні́вка знаходився військовий аеродром. Хтось всезнаючий повідомив нібито це кружляє геолого-розвідувальний вертоліт і це якраз їхня спецтехніка має такий незвичний цегляний окрас. Досить скоро вертоліт точнісінько так само неждано-негадано відлетів як і неочікувано був прилетів. В скорому часі після візиту геологів Ровенська обласна молодіжна газета “Зміна” надрукувала коротеньку замітку про те, що на території області було виявлено поклади уранової руди. Якоїсь більш конкретної інформації та манюня стаття в собі не містила і так як в селі ніхто нічого не розкопував то люди остаточно заспокоїлися. Значить усе це було не про них, можливо десь колись у тих чутках і прослизнула якась мізерна доля правди, але абсолютно невідомо про що.

Природні ресурси.
На території села Черешні́вка є мішаний листяний ліс площею 88 га. У лісі ростуть переважно граби, осика, берези, зрідка трапляються інші породи дерев. Підлісок і вирубки густо заросли кущами ліщини, а край лісу місцями дбайливо обступив захисник терен. З весни і на протязі цілого літа аж до осені, особливо у свята чи просто в неділю на узліссі й на прекрасних квітучих зелених галявинах котрі кружка обступають міцні та високі чорняві граби і поодинокі довгокосі білі берези, люблять відпочивати не тільки місцеві мешканці та дачники, а й частенько сюди на природу навідуються численні гості. Місцевий ліс багатий грибами, особливо восени сюди з’їжджаються люди з навколишніх сіл збирати опеньки і не тільки їх.
На північно-східній стороні недалеко за селом простягнувся глибокий яр давно засаджений для укріплення тепер уже великими та високими соснами. Його без перебільшення можна назвати маленьким сосновим лісом в якому у врожайну пору щедро ростуть маслюки.
Поряд із центром, на півдні села Черешні́вка біля вулиці (прим. авт.: колись у селі на неї казали “Куца”, бо там було всього 7 хат) на якій тепер стоїть тільки одна хата, в урочищі Глубокій Рів розкинувся маленький за розмірами і гарненький за красою стрункий білокорий березовий гай. З двох протилежних боків поза світлим березовим гайочком по краях глибоких ярів ростуть собі рядочком, а подекуди зібралися гурточком високі ошатні гладкошкірі світлосірі тремтливі, ніби вічно сполохані, красуні осики. В основному вони займають крайні узбіччя з початків Федориного і Буслового глибоких крутоярів, невеличкими острівцями трапляються і в інших частинах ярів.
Трішечки поодаль, на західну сторону від інших ровів, пологі схили одного куцого яру поросли грабами. Крутосхили і долина Погорілецького рова вкриті густими кущами терну. А на височенькому лисому насипі, який здіймається в сторону Ґабреля стирчало тільки якесь однісіньке невеличке деревце з двома обногами. З часом і цей крейдянистий насип засіявся та заріс молодими деревцями.
Березовий гайочок хай і невеличкий, але він гарний-прегарний та й знаходиться дуже близько від центральної дороги. Тут теж багато хто любить відпочивати, а найчастіше туди протягом всього літа ходять збирати гриби. В переважній більшості там ростуть губчасті гриби, пластинчатих є трохи менший асортимент. Попід грабами можна відшукати піддубні, бабки, трапляються навіть грабовики (прим. авт.: з вигляду зрілі грабовики дуже схожі на бабки, але молоді гриби трішки відрізняються за формою шапинки яка має злегка підігнуті донизу краї і грабовики дещо відмінні за забарвленням бо їхні шапинки бархатисті, схоже ніби вони чуточку ребристо-зморщені завдяки переливу відтінків темнішого й світлішого коричневих кольорів). Осики вміють порадувати грибників гарнесенькими підосиновиками. Берізки щедро зрощують поміж себе міцненькі яскравоголові красені красноголовці, бабки, смачнющі білі польові гриби, навдивовижу запашні (прим. авт.: у свіжому вигляді майже без запаху, а сушені дуже пахучі) дубовики з товстими, схожими на пузатеньку бочечку, ніжками вкритими червонястою сіточкою й тугими шапинками зверху кольору світлої охри і червонясто-оранжевими зі споду. Є тут і польські гриби та синяки. У високій густій траві під ногами ховаються крепенькі світлокоричневі піддубні, або як їх іще називають чорні грузді, хоча насправді чорні вони бувають тільки в лісі, а тут на осонні ці гриби світлі. Побіля кількох молодих сосен можна назбирати світлих і не дуже липких польових маслюків. А в грибних місцях на дні ярів трапляються чималі, схожі на дитячий м’ячик, білі кулі лікувальних, смачних і пахучих після кулінарної обробки грибів дощовиків, особливо після висушування дощовики набувають приємного ніжного грибного аромату. Зрідка десь вдається здибати сироїжки чи рижики, або знайти літні чи осінні світлі на колір опеньки.
Ще за часів радянської влади в межах загальнодержавної програми розробленої задля збереження природних ресурсів та з метою відновлення і покращення захисту родючих грунтів від природної ерозії та руйнування у Глубокому Рові було споруджено спеціальні антикорозійні укріплення в Шахрайовому і Омельковому ровах. Стрімкі та високі глиняні схили цих урвищ, кудою з полів бурхливо стікала дощова і тала вода, обкладали великими десь пласкими, а десь ребристими бетонними плитами, що зміцнювали і вирівнювали водостоки та перешкоджали розмиванню й утворенню нових рівчаків. За декілька десятиліть поспіль ці укріплення десь обвалилися, десь провалилися, а подекуди вгрузли в землю і сильно замулилися по дні, але їхні цементові боки ще й досі стримують глибокі руйнування поверхневих грунтових покровів.
В Омельковому рові буйно розрослася колишня хазяйська посіч в якій серед старих дерев переважають липи і великий кущ ліщини, а неподалік менші чагарі зверху рова в невеличкій ямці-улоговинці приховують собою страшну пастку — стару закинуту глибоку криницю. Колись її засипали землею, але очевидно не всю (прим. авт.: в період, коли люди масово вибиралися з села, на залишених криницях збивали цямрини, а саму криницю засипали, здебільшого одним махом вивалюючи землю великою грудою через відкритий задній борт машини. Таким чином земля щільно закривала невеликий круглий криничний отвір і під відносно малим шаром землі утворювалися велетенські “повітряні подушки”. Тобто криниця була засипана не вся, а тільки верхня її частина містила так би мовити “земляну пробку”, яка фактично висіла в повітрі. У різних криницях такі пробки мали різну товщину і від цього напряму залежало наскільки швидко криниця розгерметизується і земля провалиться вниз. Іноді такі повітряні подушки трималися в глибині десятиліттями, а подекуди траплялося десь якийсь кріт прориє нірку, зробить дірку і криниця починає завалюватися. Зважаючи на те, яким великим було колись село то зовсім не важко зрозуміти, що таких закинутих криниць на всіх полях трапляється не один десяток і навіть не два, а просто безліч. Слід зазначити, що такі приховані у землі пастки масово є в усіх селах без винятку і з цим абсолютно нічого не вдієш. Хоча прикрі випадки вкрай рідкісні, проте і їх можна оминути. Єдине, що хотілося б порадити, це щоб ніде не вшелепатися навмання плентаючись та прушкуючи полями, варто добре поглядати собі під ноги і звертати увагу на те, куди ступаєш).

Розвиток аграрно-промислового комплексу села.
Географічне положення села та природні умови, а саме клімат, ґрунти, наявні земельні ресурси є надзвичайно сприятливими для розвитку аграрно-промислового комплексу села. За Польщі селяни на черешнівських землях вирощували в більшості жито, у часи радянської влади поля засівали теж переважно зерновими культурами значно розширивши їхній асортимент. Окрім невеликої кількості жита ще були ячмені, третикале (прим. авт.: середньорослий, витривалий і врожайний гібрид жито-пшениця) і в основному озимі пшениці різних сортів. А ще садили чимало картоплі, сіяли цукрові й рідше кормові буряки, вирощували трав’янисті кормові культури такі, як конюшина, люцерка, лубин, буркун, кольза та інше. Задля того, щоб менше виснажувати землю і разом з тим отримувати більші врожаї, колгоспні агрономи дотримувалися сівозмін, або висівали сидерати. Пізніше, на початку горезвісних 90-их, на протязі кількох років поспіль всі поля лежали облогами, далі поступово перейшли на вирощування ріпаку, сої, рідше соняшників. А тепер, куди не поглянь, видніються величезні плантації кукурудзи. Нею щороку засівають мало не всі підряд орні площі. І з року в рік до пізньої осені височезними джунглями гучить у полях кукурудза десь під 2,5 метри заввишки, а польові дороги поміж тими ланами змахують на вузькі довжелезні тунелі. Ідеш-ідеш ніби густим лісом і кінця-краю тій путі не видно, а обіруч стримлять дві нескінчені кукурузні стіни, спершу темно зелені, а опісля настання перших холодів жовті, й за ними анічогісінько не видно. Глянеш і, що зліва, що справа, лише стоїть дрімучим праправічним лісом непроглядна глушина, тільки десь там високо-високо угорі над головою невимовно радує, вабить і притягує до себе погляд чарівна й прекрасна стрічечка яскравої небесної блакиті. Мимовільно очі самі-собою невідривно дивляться в небесну височінь, спрагло споглядаючи Божу неземну красу. А від того блакитно-волошкового небесного видива вічно стурбоване й налякане серце поступово заспокоюється, сповільняє свій запальний шал і якось так непомітно та щедро наповнюється благодатним спокоєм, а щира світла радість ніжно огортає стривожену і стомлену душу. Тиша і благодатний спокій навкруги (звісно, доки його хтось непроханий не сполохає) і далека дорога простиляється в переді..., чомусь вона раптом видається довжиною в життя..., наше швидкоплинне людське життя на цій прекрасній землі — оце романтика, скажу я Вам, ще та.