Черешні́вка/Chereshnivka, частина 11. Історія села: місцеві легенди і сказання. “Печений Віл” і його печери.

“Печений Віл” і його печери.
Печери — це унікальне і насправді дивовижне підземне темне місце зі своїм стабільним мікрокліматом з відносно високою вологістю та прохолодною незмінною температурою повітря. Здається, що тут, глибоко під землею, якимось дивовижним чином уповільнюється часовий перебіг, нечутно пригальмовуються всі біологічні процеси і навіть старість підбирається не настільки скоро, як це відбувається на швидко перемінливій поверхні Землі. Впевнено ступаючи по вкритій травою чи снігом землі абсолютно неможливо здогадатися, що десь там під ногами, глибоко в землі чи можливо й дуже близько до поверхні тихо зачаїлися незбагненні хитросплетіння підземних нерукотворних загадкових лабіринтів і надійно заховалися від людських очей незбагненні підземні порожнечі.
Свою колоритну назву “Печений Віл” це узгір’я отримало досить давно. За давніми сільськими переказами злодії, які переховувалися в цих горах і ночами по всій близькій окрузі грабували навколишні села, якось вкрали у якогось дядька вола. Вкрадену тварину завели на вершину лисої гори і на самісінькому її чолопку (примітка: чолопок або щолопок — це верх, вершечок, маківка, шпиль) розвели велике багаття. Там вони зарізали того нещасного вола, його тушу спекли на вогнищі і до ранку з’їли. Вранці селяни відшукали сліди того злочину й відтоді те місце стали називати не інакше як “Печений Віл”. Горбак, на якому злодії спекли вола, є чи не найнижчим серед усіх інших і знаходиться у південній частині місцевого нагір’я яке простягається з півночі на південь і лежить у східній стороні світу одразу за окраїною села Черешні́вка. Серед решти він вирізняється тим, що всі сусідні вершини набагато вищих та значно крутіших горбаків густо поросли різними деревами і вкриті переважно сосновим лісом, а цей горб ніби посередині опоясаний рідколіссям і ближче до вершини він стає майже увесь лисий. Там, де закінчується ліс, не надто прикрі схили лисої гори поросли травою, яка чим вище вгору то тим більше миршавіє і на широкій пласкій вершині горба немає жодного деревця, там навіть жодного поганенького кущика нема. На самісінькому його чолопку крізь маленьку, ріденьку і зовсім бідненьку прижухлу траву проглядають білуваті крейдяні розсипи. Ось таке місце облюбували для себе злодії, щоб під покровом темної ночі спекти вкраденого вола і зжерти його ще затемна при світлі вогнища. Може селяни й бачили той вогонь на горі серед глупої ночі, але у суцільному мороці пітьми ніхто ж досхідсонця не піде на розбірки у злодійське лігво, а до світання од того вкраденого вола зосталися хіба тільки роги й ноги.
Зважаючи на те, що лиса гора крейдяна, то ймовірно у ній є карстові печери. Цілком можна припустити, що хтось ненароком відшукав до них вхід і про це якимось чином дізналися злодії. От вони й облаштували десь у тих підземних лабіринтах свій потаємний і надійний сховок, зносили туди все награбоване, ховали в печерах скарби і самі теж переховувалися від людських очей там де їх ніхто не відшукає.
Згодом назва “Печений Віл” поширилася на всі разом узяті пагорби і поступово ціле узгір’я стало іменуватися Печеним Волом. Напевно сучасне молоде покоління уже й не знає котрий серед них є тим самим лисим горбаком на чолопку якого за стародавнім преданням злодії спекли вкраденого вола. Слід зазначити, що підземні карстові ущелини і печери є ще й в інших горах Печеного Вола і був час коли принаймні в одній із них переховувалися повстанці.
Звісно, віднайдені входи у природні підземелля завжди ретельно маскувалися ось тому-то навіть тепер мало кому відомо про них. Ці темні підземні пустоти у горах ніхто ніколи не досліджував та й зрештою про їхнє існування мало хто знає, але вони там є і навіть мають свої таємниці бо приховують у собі людську історію й не тільки її. Цілком можливо, що свого часу деякі з тих печер невідомі нам люди використовували як криївку чи мали там надійний сховок. Можливо, подібно як у дитячій казці про Алладіна і сорок розбійників, десь там у нетрях печер Печеного Вола ще й досі лежать заховані грабіжниками скарби, або в них може зберігатися військова царська казна. Хто зна’, що є правда, а що небилиці у місцевих преданнях про ці таємничі і мало кому відомі печери.
Незалежно від того, що Печений Віл територіально не належить до земельних володінь села Черешні́вка, він однаково є невід’ємною частиною черешнівської історії і відповідно має свої власні легенди тісно пов’язані із цим селом. А інакше просто й бути не може, бо маленькі хатинки черешнівських селян невеличкими групками по дві-три вкупі то там то сям тулилися по долині, ну, майже у підніжжі узгір’я Печеного Вола. Та й вся домашня худоба із північно-східного кутка Черешні́вки випасалася на тих же таки пагорбах і сіно на зиму теж заготовляли там само, і суниці збирали на тих же безлісих полянах і відносно пологих схилах плоскогір’я. Уже в радянські часи люди любили там відпочивати і справляти різні маївки, то були такі собі сільські вилазки на природу найчастіше у великі релігійні свята або у державні вихідні.
В другій половині 1980-их років одна дружна хлопчача компанія яка складалася з друзів-підлітків родом із сусідніх сіл Привільне, Дубрівка, Черешні́вка зібралася разом і намітила собі похід на Печений Віл. Юнаки підібрали погожий літній день і подалися в мандри. От тільки дорослих про свій намір вони не попередили і дякувати Богу, що вся ця затія разом із їхніми неймовірними пригодами закінчилася щасливо. Тільки через тривалий час син зізнався батькам про їхню самостійну екскурсію, а заодно зізнався ще й про те де вони були і куди втрапили. У своїй розповіді не оминув і того, як тяга до незвичайних пригод та звичайна хлопчача цікавість завела їх у темні підземні печери Печеного Вола про які навіть його батько не знав і не відав.
Справа в тому, що батько одного черешнівського хлопця народився й виріс неподалік від Печеного Вола і все його свідоме дитинство та юність промайнули у тих горах які він полюбив на всеньке життя. Пізніше він із дружиною та з дітьми часто їздив у рідні й милі його серцю місця, переповідав своїм дітям легенди того краю, показував лису гору назва якої поширилася на суцільний ряд величезних горбків покраяних глибочезними схожими на гірські впадини вузесенькими долинами. Розповідав, що в дитинстві він чув від старих людей ніби-то звідсіля беруть свій початок Українські Карпати і Печений Віл це їхній найнижчий хребет. Хто зна’, може воно й так бо той чоловік любив свою землю і свій рідний край, слухав розповіді старожилів, цікавився історією і багато читав приділяючи особливу увагу історичним книгам бажано якомога давнішого видання. Він було навіть завважив, що колишній “Кобзар” Т.Г.Шевченка суттєво різниться порівняно з “повним” радянським виданням яке в дійсності стало не таким уже й повним, а на додачу ще й трохи перекрученим. У тій родині життєва мудрість, любов до історії своєї землі передавалася із покоління у покоління. Свекор теж не лишився осторонь, а повідав своїй допитливій невістці чимало цікавого із того про що знав. Отож любов до Печеного Вола, яка змалечку успадкувалася нащадками того роду, повсякчас просилася назовні і врешті-решт вона таки знайшла вихід.
Черешнівський юнак-підліток часто-густо ділився зі своїми вірними друзями-однолітками різними захоплюючими історіями про Печений Віл та його дивовижну красу. Розповідав як часто він там бував разом зі своїми батьками. І ті його довірчі розмови про гори та лісові галявини, про круті стежини й високі вершини так заворожували його друзів слухачів, що хлопці вирішили неодмінно побачити це все на власні очі. Але їхні батьки, хоча й знали щось там трохи про ті гори, проте ніколи туди не їздили і відповідно їхні діти у тій стороні теж жодного разу не були. Нічого сильніше не бентежить юні хлопчачі душі як жага до незвіданого.
Якось одного разу ця дружна компанія вирішила неодмінно побувати на Печеному Волі. Поговорили, дещо між собою обсудили і, як виявилося згодом, дуже добре що при цій нагоді хлопцям став у великій пригоді їхній уже майже дорослий вік та досить зріла розсудливість котрі допомогли обміркувати важливі деталі запланованої вилазки. Задля того щоб задуманий ними похід вдався на славу допитливі підлітки самотужки склали план дій і розробили цілу стратегію майбутнього походу.
Таке важливе діло вони обставили як справжню розвідувальну експедицію. Ну, зрештою не були б то хлопці, якби вони не придумали для себе справжнє чоловіче заняття. Далі кожен став по крихтах збирати будь-яку цікаву інформацію про Печений Віл і хтось із них десь таки доп’яв достовірні дані про існування печер на Печеному Волі. Мало того, що комусь із цих дітей вдалося дізнатися про підземні печери, так на додачу вони зуміли у когось вивідати точне місце розташування входу у одну із тих печер. О, це вже намічалося щось неймовірно цікаве і захоплююче! Дослідження підземних печер — це ж просто неперевершене заняття яке заздалегідь обіцяло хлопцям безліч найрізноманітніших вражень. І вони завчасно почали до нього ретельно готуватися. А як же інакше? Тож з опалу не попрешся у темну підземну печеру та ще й голіруч. Щонайменше це треба хоча б ліхтарик із собою захватити, а якщо добре подумати то варто взяти й іще дещо з того, що може знадобитися у підземеллі.
Ось нарешті настав той чи не найбільш довгоочікуваний день. Звісно, ніхто із синів не зізнався батькам куди саме вони збираються йти, бо ж цілком зрозуміло, що їх самих туди точно ніхто не відпустить. Тому зранку кожен повідомив своїх домашніх про те, що нібито піде в сусіднє село до друзів і батьки з легким серцем відпустили дітей з дому. Збираючись у дорогу кожний хлопчина прихопив з собою із дому трохи харчів, а точніше замотав у газету зо дві грубенькі скибки хліба, поклав до нього чималенький шматок сала і пучок зеленої цибульки, щоб коли добряче зголодніють то можна буде сальце підсмажити на вогнищі і набити тук на хліб. Ото-то буде смакота якщо такий обід з’їсти на природі у компанії друзів. Обід скоренько відправився у трап’яну торбину з ручками на дні якої вже лежало завчасно складене необхідне для такої подорожі спорядження, тобто там були мотузка, ніж, ліхтарик та деяке інше начиння. Осідлали хлопці свої ровери і в заздалегідь обумовлений час зустрілися у договореному місці та й гуртом подалися в далеку путь за декілька десятків кілометрів від рідних домівок. Їхній черешнівський товариш, який багато разів бував з батьками на Печеному Волі і досить добре там орієнтувався, був їм за провожатого. Невдовзі група підлітків благополучно добралася до місця призначення.
Місцем дислокації юних спелеологів виявився на ту пору діючий піщаний кар’єр який знаходився на Печеному Волі приблизно між сатиївщиною і Кораблищами. Коли там брали пісок хтось неподалік запримітив у землі вузьку розщелину яка вела вглиб і могла бути входом у печери. Новоявлені дослідники освітили ліхтариками знайдену в землі тріщину, але промені світла ковзали по стінах та по долівці не досягаючи стелі і гублячись десь вдалині вузького тунелю. Так, це справді було схоже на якийсь прохід, в даному випадку у невідомість. Потім хлопці здогадалися пожбурити у ту темну діру кілька чималеньких камінців. Вони намагалися метати їх якнайдалі і уважно прислухалися, щоб визначити по звуку наскільки далеко летить кинуте ними каміння і чи гупається воно об землю, або може падає у глибоку безодню. Опісля декількох попередньо проведених перевірок хлопцям вдалося почути що близько біля входу провалля немає і тоді вони один за одним почали обережно протискуватися всередину темної розщелини, при цьому ліхтариками підсвічуючи собі шлях.
Новоявлені спелеоекскурсанти мали доволі віддалений стосунок до печер, тобто чесно кажучи взагалі вперше попали у це середовище, тому їхня експедиція просувалися вперед дуже й дуже повільно. Хлопці обсвічували нерівні прямовисні земляні стіни, розглядали грунт під ногами на якому не помітили жодного людського сліду та й будь-яких інших слідів там теж не знайшлося. Щодалі діти просувалися вглиб печери то тим більше розширювався коридор яким вони йшли. Подолавши якусь певну відстань допитливі спелеотуристи завважили, що навкруги себе вони не помічають ніяких різких змін, навсібіч вигляд печери практично однаковий тільки відчутно збільшилася її висота і трохи розступилися в боки стіни тож прохід схожий на безкінечний тунель став значно просторнішим. Тут було досить таки прохолодно.
Раптом у широкій заглибині біля стіни на глибі тьмяного крейдяного виступу хлопці щось запримітили. Підійшовши впритул до знахідки і ретельно оглянувши її з усіх боків вони несказанно здивувалися — перед ними здіймалися невисокими стосиками якісь вутлі тоненькі чи то книжечки, чи то якісь брошури, поряд із ними лежали ще якісь зошити, а трохи поодаль виднілися складені на купку невеликі листочки старого паперу дуже схожі на листівки. Частина тих листівок розсипалася і валялася на долівці попід ногами. Неподалік від того місця хлопці побачили ще трохи якоїсь старої літератури складеної просто на землі під тією самою стіною. Усе це невідомо чиє добро зверху густо припало товстим шаром земляного пороху. Так-так, саме пороху, а не чогось іншого бо з вигляду це був і не пил, і не часточки землі, а щось середнє між ними. Виглядало те все, ну, дуже вже якось так, скажімо, не привабливо, а точніше на їхній погляд видалося досить таки моторошним. Брати до рук оцю напівзогнившу літературу чомусь нікому не захотілося, хоча прочитати і дізнатися про що пишуть на тих давніх недотлілих листочках діти були б абсолютно не проти. Проте, якщо нічого тут не зачіпати, то через товстий шар бруду було зовсім неможливо висвітити жодного напису і вони вирішили поки-що йти подивитися далі, а на зворотному шляху можна буде витягти зсередини якусь книжечку чи прихопити з собою котрийсь зі старих зошитів, щоб потім роздивитися знахідку на дворі при світлі сонця. І хлопці впевнено рушили далі вперед.
Пройшовши іще трохи вперед хлопці помітили як раптом блякле світло кишенькового ліхтарика знову на щось наткнулося і вихопило його із пітьми. Ця моторошна знахідка міцно прикувала їх на місці. Вона була як грім серед ясного неба і ошелешила юних шукачів пригод настільки сильно, що з переляку вони й поворухнутися не могли. Від побаченого хлопчаки настільки перепудилися, що на протязі якогось короткого часу не те що просто остовпіли, а навіть видихнути боялися. Суцільний жах заполонив їхні молоді незрілі душі. В глибині печер вони сподівалися побачити усе що завгодно, але щоб аж таке-е-е!!!... А наткнулися вони там ... на давні недотлілі людські останки.
В печері, притулившись спиною до земляної стіни, сидів людський скелет схиливши донизу свій облізлий череп. За невідому кількість років увесь одяг встиг повністю зотліти, він перетворився на лахміття і обсипався долі, мало не повністю оголивши кістяк. Подекуди вже геть мізерна частина того вутлого дрантя якимось чином ще затрималася на оголених кістках і його залишки то там, то сям звисали донизу невеличкими обідраними клаптями частково прикриваючи собою людські останки. На колінах покійника лежав розгорнутий військовий планшет, а поруч нього стояла сперта дулом об стіну гвинтівка.
Оце і все, що за якусь мить встигли роздивитися юні дослідники печер. Коли діти оговталися від першого шоку то не замислюючись чимдужч рвонули до виходу. Їх уже більше нічого не цікавило і в голові гупала молотом одна-єдина думка — «скоріше б звідси утекти»!!! Переполохані цим страхітливим видовищем хлопці стрімголов помчали один за одним навіть не звертаючи жодної уваги в котру сторону пруть. Але на їхнє превелике щастя тунель, яким вони втікали, був тільки один і йдучи сюди вони не запримітили по сторонах жодних тріщин, якихось відгалужень чи бокових ходів — напевно якраз саме це їх і врятувало. Аж ось нарешті попереду замаячив проблисками денного світла такий жаданий вихід із темного підземелля і схарапуджені неповнолітні спелеологи прожогом повискакували з печери на білий світ.
Коли хлопці навмання перлися до виходу то наглухо забули, що збиралися прихопити з собою щось зі знайденої в печері літератури. Зрештою по дорозі назад їм було абсолютно не до неї. Діставшись поверхні землі юнаки з несказанною радістю плюхнулися в зелену траву. Трохи відхекавшись вони помаленьку почали приходити до тями. Ці вже майже дорослі діти вперше у своєму житті випадково вступили туди де раніше за них уже побувала Смерть. Вони на власні очі побачили як виглядає те, що залишається від людини після життя і ще на протязі довгого часу зберігається в склепах. Природна підземна печера, захована у земляних нетрях Печеного Вола, давним-давно стала для когось могилою і тепер слугувала склепом. Так, воно насправді стає дуже страшно і моторошно якщо зовсім несподівано наткнешся на щось таке чого аж ніяк не очікуєш зустріти. З кожним подихом на свіжому повітрі переляк потрохи відступав, він ніби якимось незбагненним чином повільно заповзав назад у непроглядний морок підземної печери.
Рідко кому ось так “пощастить” побачити на власні очі непорушені тлінні людські останки. Невідомо ким за життя була та людина, яка навіки зосталася сидіти у темній підземній печері низько схилившись над відкритим планшетом. Скоріше за все той озброєний чоловік був вартовим і пильно охороняв прохід вглиб печери де могла зберігатися, наприклад, зброя. Або можливо там, в очікуванні слушного часу, переховувалися його соратники котрі з якихось невідомих причин остерігалися вийти зі свого укриття і вірогідно також згинули разом із ним. Ймовірно у тій печері знаходилась чиясь криївка і, судячи з наявності якихось листівок та певної кількості невідомої літератури, там могло бути розташоване таємне пристановище якогось повстанського політичного угрупування котре вело запеклу боротьбу проти державної влади. З цього приводу можна зробити чимало різних припущень. Зрозумілим залишається лишень те, що у тій печері декілька десятиліть тому назад хтось знайшов собі вічний прихисток і відтоді в те місце жодного разу не потрапляли живі мародери, а якщо будь-коли дехто туди й навідувався то ніхто із живих не посмів порушити спокій вічного вартового.
Отже, як стало відомо, в одній із печер на Печеному Волі колись дійсно переховувалися люди. Значить сільські перекази насправді не являються якимись там небилицями чи безликими міфами. Вони мають цілком реальне походження тільки з плином часу фактичні події неминуче згладжуються і чим дальше вони відходять у вічність то тим більше їх вкриває наліт давнини й огортає пелена загадковості. Так виникають легенди. Черешні́вські легенди переповідають про те, що із давніх-давен на Печеному Волі звивали собі кубла злодії, у печерах на довготривалий період знаходили надійне укриття колишні повстанці, в тих горах і лісах ховалися банди, там у тимчасовому лігві могли зачаїтися різні злочинці-втікачі,... і також там благополучно водилася всіляка підпільна “нечисть” людського роду. Опісля їхнього перебування там неодмінно щось та й зоставалося. Напевно у древніх печерах ще й дотепер збереглися не тільки скелети, а й іще дещо варте уваги. Там цілком можуть віднайтися якісь несподівані історичні артефакти. Або, наприклад, десь там подалі від людських очей у зовсім непримітному й добре захищеному місці тихесенько ще й донині лежать кимось награбовані і давним-давно добре заховані скарби, чи може там ще з часів австрійсько-руської війни зберігається царська казна. Хто зна’, хто зна’... Та про це точно ніхто достеменно не зна’, ото хіба тільки дехто здогадується, або випадково на щось наткнеться.
Звісно в ту пору мало чи не поголовно увесь хлопчачий народ із захватом читав книжку Марка Твена «Пригоди Тома Сойєра» (примітка: ця книга вперше була видана у 1876 році, у ній розповідається про долю бідного хлопчика-сироти якого виховує тітка. Події роману, на фоні яких описано пригоди Тома, нібито відбувалися в 1840 році у вигаданому американському містечку Сейнт-Пітерсбург штат Міссурі). Одна з подій трапилася з ним у печерах. Там мова йде якраз про те як потрапивши у здавалося б абсолютно безвихідну ситуацію і перебуваючи в неймовірно скрутному становищі відчайдушний малолітній головний герой проявляє стійку й геть недитячу витримку та наполегливість і, на відміну від дорослого індіанця, знаходить інший вихід із підземних лабіринтів. Тим самим він рятує власне життя й заодно спасає від смерті свою виснажену та знеможену супутницю, а точніше дівчинку, котра припала до юного серця бідного сироти-обідранця. Цей сюжет понад 100-літньої давності ще й досі бентежить уяву підлітків чоловічого роду з багатьох країн світу.
Напевно саму найвагомішу роль в організації втаємниченого походу юнаків на Печений Віл відіграла, добряче підігріта надзвичайно цікавим і просто неперевершеним книжковим сюжетом, непереборна жага до неймовірних пригод. І мабуть на додачу ще й запальна хлопчача вдача та молодеча відвага вкупі взяті спонукали юних друзів відвідати невідомі місцеві карстові печери розташовані в горах на Печеному Волі.
Лише через доволі довготривалий час черешні́вський хлопчина зізнався батькам за похід у печери які знаходяться в горах на Печеному Волі, про які ніколи нічого не розповідав батько і страшенно перелякалася мама, бо нерозумні діти могли заблукати у підземних лабіринтах печер і їх там ніхто ніколи не знайшов би. Страшно навіть припустити такий поворот подій щоб серед білого дня без будь-яких видимих на те причин безслідно зник гурт дітей. Цей прихований від батьків похід у гори міг обернутися для всіх жахливою трагедією. Але Бог милосердний і Він любить дітей, тож легковажні хлопці відбулися переляком, зате їм назавжди відпало бажання іще хоча б один раз попхатися у ті незвідані печери.