Черешні́вка/Chereshnivka, частина 8. Історія села від початку його заснування.

Історія села Черешні́вка.
Нинішнє село Черешні́вка заснувала польська влада десь так в період з 1925 по 1930 роки, а до того часу ці землі належали до села Погорільці. Чималу територію черешнівських земель займали ліси. Сюдою пролягав Чумацький шлях який тягнувся з півночі на південь через Черешні́вку, Привільне, Рачин і по долинах був обабіч обсаджений вербами. В окремих місцях частина колишнього Чумацького шляху співпадає із сучасною центральною дорогою яка веде із села Привільне в село Черешні́вка, тепер це автомобільна дорога обласного значення О180408 Черешні́вка-Рачин Дубенського району Рівненської області.
Стара дерев’яна пра-пра-пра-давня церква яка розташована на кладовищі у с. Погорільці (сучасне с. Привільне) в давнину стояла на відкритому місці край Чумацького шляху і цвинтаря біля неї тоді не було. Поховання там з’явилися значно пізніше і перші з них знаходились навпроти церкви по другу сторону шляху. Навіть дотепер на старих могілках іще збереглися дуже давні невеликі козацькі тесані сірі кам’яні хрести, щоправда вони не доглянуті, а повалені, вгрузлі в землю і густо порослі мохом. Прикро на це дивитися бо ці хрести давним-давно вже зрушені з місця, зсунуті один на другий, а колись же під ними покоїлися козацькі останки. Оті ніздрюваті, витесані із суцільної кам’яної глиби низенькі пам’ятні знаки століттями нагадували живим про тих хто вже відійшов у потойбіччя і своїм виглядом вони нанімо свідчили про швидкоплинність людського буття. Тихою чередою розмірено йшли роки і віки, люди постійно відходили за межу і старе кладовище теж перейшло на західний бік поза церкву, потім обступило її кругом, а в 1960-их роках перебралося й на північну сторону. Так цвинтар щільним напівкільцем обліпив церкву з трьох сторін і впритул пригорнувся до неї. Відтак церква постала посеред могил. Коли в центрі села збудували нову велику церкву то ця стародавня церква слугувала капличкою на кладовищі. Після того як у 1952 році нова церква згоріла то давню і вже геть занедбану церкву-капличку в якій зберігся антимінс, а заодно і всі потрібні документи, що дозволяли правити у ній святу літургію та провадити богослужіння відбудували й вона знову стала повноправною діючою православною церквою яку щиро люблять і шанують селяни. Побачивши на кладовищі святиню у якій проводяться всі чинні богослужіння чужинці частенько жахаються вбачаючи у тому щось дивне, незбагненне, містичне і навіть страшне. Найбільше чужих людей жахає те, що в цій церкві вінчаються молодята беручи шлюб перед Богом і людьми. Навіть кореспонденти з якоїсь газети зацікавились цим питанням і з приводу цього запитували у місцевих жителів їхню думку, на що ті здивовано і дружно відповіли: “Ну, вінчаються люди в церкві на кладовищі і що з того? В цьому немає геть нічого такого чого нам дійсно варто було б страхатися — тут ми молимося, сповідаємося, причащаємося, вінчаємося, христимо своїх діток, замовляємо служби на всяку потребу, просимо в Бога відпущення гріхів,... і тут же у призначений Богом час нас відспівають після упокоєння і покладуть спочивати з миром біля нашої церкви поряд із раніше усопшими пращурами. Це ж таку ласку ще заслужити треба, щоб похоронили не де-не-будь, а біля церкви. В стародавні часи поховання біля Божого храму малося за велику честь і біля церкви хоронили тільки батюшок та знать.”
Під час Першої світової війни село Погорільці і прилеглі до нього території опинились у вирі військових подій, фактично по ньому пройшла лінія фронту. У квітні 1915 року австрійці з німцями прорвали фронт і росіяни поспішно відступили на сотні кілометрів із заходу на схід України приблизно до лінії Пінськ-Ровно-Тернопіль-Чернівці. Фактично це був навіть і не відступ, а скоріше за все панічна втеча. Якраз саме там якимось чином російські війська врешті-решт зуміли зупинити стрімке просування австрійської армії на схід.
Австрійсько-руська війна не оминула нашу територію. Запеклі бої точилися і на східних теренах поза межами нинішньої Черешні́вки неподалік від Кораблищенського шляху який пролягає з півночі на південь повз Печений віл, Черешні́вку, Дубрівку і тягнеться аж до траси міжнародного знапчення Київ-Чоп.
Про ці події приблизно десь так в середині 60-их років минулого століття один свекор повідав своїй молодій невістці. Він розповідав їй ще й про те, що втративши останню надію на перемогу військові скарбничі десь там таємно закопали царську казну, щоб у випадку можливої поразки їхня казна, котру повсюдно возили з собою бо військо завжди потребувало чималих грошей на своє утримання, не дісталася ворогам. Битва там відбулася дуже запекла й кривава і тоді з обох сторін багато воїнів полягло, а царська казна так і залишилася надійно схоронена в тамтешніх землях. Лежить там той скарб у землі напевно ще й досі, бо ніхто точно не знає того потаємного місця де саме було захоронено царське золото. Мабуть тоді досить глибоченько прикопали ту царську казну адже вона донині так і не зринула д’горі.
А ще розповідав свекор своїй невістці про те, що в роки другої світової війни у тому ж таки місці, а точніше долинами поза черешнівським лісом аж попід горами Печеного Вола тримаючи курс на с. Жорнів проходив військовий загін партизанського з’єднання генерала Сидора Ковпака що йшов у Цуманьські ліси і на своєму шляху він мирно й без сутичок розминувся з українською повстанською армією Степана Бандери. В роки Великої Вітчизняної війни це були дві підпільні досить сильні діючі визвольні українські армії які зачаїлися у великих лісах і переховувалися в криївках замаскованих у лісових нетрях, спершу вони обидві боронили наш народ од німецько-фашистської навали. Партизани під проводом комуніста С.А. Ковпака вели запеклу диверсійно-підривну боротьбу у німецькому тилу, робили вилазки і нещадно знищували ворогів та їхню бойову техніку. У той же час на заході України, переважно там де не було партизанських загонів, окупаційним владам чинили спротив і вели запеклу боротьбу за незалежність та волю України вояки української повстанської армії очільником якої був С.А. Бандера котрого уже після війни назвали “ворогом народу” і вважали злісним злочинцем та бандитом, а опісля розпаду СРСР та проголошення незалежності України його визнали національним героєм.
Ще й до настання цих історично-доленосних подій нинішня черешнівська земля мала свою скоріше за все козацьку бойову історію бо в тій же північно-східній стороні на рівному полі недалеко від Печеного Вола теж колись був насипаний курган. По всьому видно, що колись цей курган був досить високий. З часом насип осідає, земля просідає й розповзається і кургани нижчають, поступово зрівнюються із землею, але такі горбики зберігаються дуже-дуже довго. Свекор показував своїй невістці той давній і на той час уже майже повністю знищений курган. Там у чистому полі неподалік від їхнього обійстя посеред пласкої рівнини орного лану здіймався невисокий прямокутний пологий горбик землі який за своїми обрисами був дуже схожий на велику могилу. Після революції уже за часів радянської влади той курган поступово розсунули-розорали і в середині 1960-их років там посеред поля можна було побачити лишень невисокий опуклий горбик, що явно виділявся на тлі рівнини.
Другий давній добре помітний курган чи можливо якесь велике поховання знаходилось на широкій границі між колишніми Дубнівським і Млинівським районами (прим.авт.: ці два райони тепер об’єднали в один Дубенський район, але ще й досі ген-ген у полях поза селом Черешні́вка залишилася колишня границя місцями заросла густими кущами терну і вкрита некошеними дикими травами). Неподалік від грунтової дороги котра звивається серед полів і є продовженням автомобільної дороги обласного значення О180408 Черешні́вка-Рачин Дубенського району що прямує до автотраси Рівне-Млинів, на західний бік від її узбіччя здіймається доволі височенький горбик. Ще на самісінькому початку 1990-их років він був вкритий гарною густою зеленою травою, а за останні 30 років він теж поріс густим терням та так, що вже й не здогадаєшся що то був курган. Взагалі-то на цій границі є чимало поодиноких могил різного віку, проте від них і сліду не залишилося бо там закопували тих кого з якихось вагомих причин не мали змоги захоронити на кладовищі.
Село Черешні́вка з’явилося на тих землях значно пізніше від різних буремних військових подій і місцевим селянам достеменно невідоме справжнє походження тих колишніх поховань. Ото тільки з незапам’ятних часів із людських переказів ведеться усна історія цього краю яку ніхто ніколи не записував. Тонюсінька павутинка отих колишніх спогадів тягнеться-снується і якось так непомітно обривається й поступово губиться в нетривкій людській пам’яті. Отож чим дальше і глибше відходять у вічність давно відгримілі жорстокі кровопролитні бої то все рідше й рідше ті страшні згадки зринають в розмовах. З плином безупинного часу вони забуваються й повільно стираються з людської пам’яті якось так тихо-тихо перетворюючись у нетривкий пил віків щоб поволі осісти й назавжди залишитися десь там у давним-давно проминувших літах і хіба тільки вцілілі насипи-кургани випинаються над землею німими свідками тих давніх подій.
Курган — це давній пам’ятник, найчастіше то є широка і дуже висока братська могила в степу яку колись насипали виживші люди схоронивши у ній після запеклих кровопролитних боїв тлінні останки убієнних солдатів. Давно покійний дід розповідав, що той горбик у чистому полі неподалік від Печеного Вола — це теж була стара братська могила у якій давним-давно схоронили тіла загиблих на полі брані воїнів, щоправда достеменно невідомо загиблі якого саме війська там спочивають. Цілком можливо, що могила з’явилася там за часів австрійсько-руської війни, або це може бути навіть давнє козацьке поховання. Власне саме́ слово курган запозичене з половецької мови kurgan, що означає: твердиня, насипний вал, фортеця, висока могила. Воно пов'язане зі словом із перської мови gurxane, яке у свою чергу походить від gur — могила та xane — дім. Виходить, що курган — це могильний дім у якому перебувають померлі. До того часу поки курган зникне встигає змінитися багато людських поколінь. Висока могила — вона як довговічний пам’ятник нагадує людям про трагічні події давно минулих століть і тендітність та швидкоплинність людського життя. Проте люди ігнорують це прадавнє нагадування про смерть і ніколи не припиняють запекло воювати між собою. Ну, а безсмертні душі невинно убієнних віками чекають у своїх могильних домівках (могилах, курганах та інших гробах) Божого Суду і щоразу радіють коли хтось, навіть якщо зовсім випадково, пом’яне їхній прах.
Скільки існують у світі люди — стільки між ними точиться війна, а земля в ту пору щедро поливається людською кров’ю і засівається трупами. Так було і так буде завжди бо люди це є надзвичайно немирні та войовничі істоти, а порою через власну заздрість та зажерливість вони стають надзвичайно агресивними та небезпечними. Тому часто-густо заради того, щоб загарбати чужу землю та майно вони вправно розв’язують між собою жорстокі кровопролитні війни і безжально знищують одні других. Безперечно, що війна — то є страшна біда. Але у білому світі завжди зберігається рівновага і якщо комусь погано то неодмінно комусь від цього мусить бути добре. Якщо серед одних людей військові протистояння неминуче сіють смерть, біди і злигодні то водночас іншим ці самі війни приносять величезне збагачення, задоволення і навіть радість від споглядання чужих страждань. На жаль такою є людська вдача і її неможливо перемінити бо люди вперто не хочуть ставати добрішими, здається, що в їхніх серцях навічно оселилося люте зло.
Щороку настає весна і зелено вруниться на ланах озимина, приходить красне літечко й рясно колосяться майбутніми хлібами великі черешнівські поля, а поміж тими пшеницями рясно багряніють червоні квіти дикого польового маку. Агрономи десятиліттями винищують цей бур’ян, але з року в рік на черешнівських нивах знову і знову розквітають червоні маки. З давніх-давен існує така легенда — “... там, де полум’яно квітне серед поля червоний дикий мак, колись пролилася людська кров”. Червоні маки то не бур’яни і не квіти, а незгасимий живий символ нагадування про жахливі й не справедливі кровопролиття і як не очищай збіжжя від насіння дикого червоного маку він всеодно ніколи не зникне з полів. Щоразу коли червоно квітне в полях дикий мак-відюк він, відстрілюючи кришечки на маківках, розсипає-розсіває свої крихітні насінинки у землю, щоби потім знову густо зацвісти коли настане його пора. В різний час і в різних місцях раптом сама земля із власної на те волі несподівано показує людям місця щедро политі кров’ю їхніх предків. Ніхто і ніколи не зможе заборонити червоним макам квітувати бо те, що вперто забувають люди завжди пам’ятає Земля і коли захоче тоді й нагадає про вбивства, вродивши у полі криваво-червоні маки. Найчастіше цей багряний спомин вона надзвичайно буйно проявляє у тривожні й буремні часи смути, перемін, державних переворотів і тим самим завбачливо попереджає людей про криваві військові протистояння, збройні сутички та війни, а також іще протягом довгого часу по тому нагадує за них. Земля прагне застерегти і вберегти людей від непотрібної їм страшної біди. Божа свята Земля не хоче убивств і людської крові — вона прагне їхньої праці й любові. Коли у світі настане мир тоді земля щедро родитиме людям зерно на хліб, а не червоні маки на спомин.
Село Черешні́вка — це порівняно молодий населений пункт на даний час йому ще й сотні літ не виповнилося, а воно вже помаленьку відходить в небуття. З кінця 19 століття цими землями володіла графиня Шувалова, яка жила в Петербурзі. Села Черешні́вка на той час ще не існувало, але на його майбутній території був розташований графський овчарник. Навіть тепер ранньою весною, доки у чистому полі ще не встигла злинути перша зелень, можна помітити місце де була викопана прадавня криниця яка вірно слугувала при вівчарні і постачала воду для її потреб. Якщо поглянути з центральної дороги в напрямку колишньої колгоспної ферми то на невеличкому опуклому узвишші неподалік бувших корівників можна помітити білі крейдяні розсипи. Ця крейда була добута назовні із глибоких надр колишньої криниці і є вірною міткою яка вказує на місце її розташування. Давним-давно один місцевий літній житель показав це місце і розказав його історію молодій жінці, а та в свою чергу переповіла її своїм дітям. Розповідаючи про події давно минулих днів той чоловік зауважив: “...пам’ятай: усе, що колись було з часом зникає, приходить пора і на тому самому місці воно з’являється знову. Де колись жили люди там вони й будуть жити, на якому місці колись стояла худоба там вона буде стояти знов. Тепер неможливо дізнатися по який бік від криниці знаходились хліви графського овчарника в яких утримувались панські вівці, але приблизно за пару-трійку десятків метрів на схід від того давнього колодязя колгосп заново збудував конюшню, корівники й телятник. Поглянь, можливо трошки лівіше чи чуть-чуть правіше, але десь неподалік старого овчарника трохи менше ніж через сто літ з’явилася нова тваринницька ферма і хоча на ній утримуються уже не вівці, а зовсім інша худоба, проте ця ферма тоже не селянська”. Відтоді спливло понад півстоліття і давно вже немає на білому світі того спостережливого чоловіка, зате надовго залишилися в пам’яті його слова про те, що приходить час і все повертається на круги свої.
Дотепер від колгоспної ферми вже й мурів не зосталося, ото тільки в декількох місцях із землі шкірять зуби гострі уламки недорозваленої кладки цегляних стін та замшілими темними брилами стирчать залишки недобитого кам’яного фундаменту. На місці добротних цегляних хлівів стовбурчаться здоровенні кущі бузини, які приховують під своїм розлогим і лапатим віттям мотлох колгоспних розвалин, порослий високими бур’янами впереміж з густою травою. Після розвалу Союзу і краху могутньої радянської імперії на протязі лиховісних 90-их років минулого століття колгоспне майно розпаювали і відповідно роздерли на шматки, кожен пайовик старався урвати для себе якийсь кусок мурованої стіни. От тільки для того, щоб щось роздерти то великого розуму людині не треба, а от із тих уламків збудувати собі хоча б щось більш-менш путнє ніхто в селі не зумів. Свого часу зник з лиця землі панський овчарник, щезає й колгоспна ферма і невідомо через скільки десятиліть її місце буде означене дрібним камінням, яке ще дуже й дуже довго викидатиме на поверхню земля.
В 1925 році ще за польського правління в с. Погорільці почалась комісація, яка згідно офіційних історичних джерел полягала нібито в тому, що багатьох селян почали виселяти з Погорілець на гірші землі. Воно-то так, тільки відповідно до кадасторової структури земель за один гектар родючого погорілецького чорнозему переселенцям за їхнім бажанням виділяли у еквівалентному співвідношенні від чотирьох до шести гектарів гірших земель. Комісація проводилася в добровільному порядку і в якійсь мірі була вигідною, особливо для багатодітних сімей, адже з маленького клаптика землі було сутужно прогодувати велику родину, а так люди отримували чималий шмат земель і були спроможні їх обробляти. Проте найголовніша причина цієї реформи полягала в тому, щоб якомога більше розселити на вільні землі понад міру густо заселені Погорільці. На той час в селі Погорільці благенькі селянські хатинки-мазанки тулилися одна до другої настільки густо, що їхні солом’яні стріхи мало не стикалися між собою впритул. І якщо, упаси Боже, в когось одного з якихось причин починалася пожежа, а таке траплялося часто і про це свідчить навіть назва села “Погорільці”, то її неможливо було зупинити. Пожежа, особливо підсилена вітром, бушувала з неймовірною силою, лютий вогонь миттєво перекидався із стріхи на стріху і з шаленою швидкістю поширювався селом. В результаті вигорала дотла більше аніж половина села. І от польська влада, щоб хоч якось протистояти цій жахливій вогняній стихії, не придумала нічого кращого і вдалася до комісації. З одного боку ця реформа була спрямована на боротьбу з масовими пожежами в с. Погорільці, а з другої сторони вона заохочувала селян корчувати ліси і тим самим збільшувати кількість орних земель, з отриманого лісоматеріалу переселенці будували собі житло.
Комісація закінчилась 1930 року. Так з’явились перші новостворені поселення хутірського типу — на північ від села Погорільці розгорнулось село Черешні́вка і на сході заснувалось село Дубрі́вка. Перша назва говорить про те, що на місці, де зараз розкинулась Черешні́вка, в лісі росло досить багато диких черешень які стали не тільки окрасою села, а й щедро забезпечували селян смачними ягодами. Черешні із задоволенням споживали влітку у свіжому, а взимку в сушеному вигляді. В сезон масового достигання черешень солодкі й соковиті ягоди особливо смакували свіжими, з ними часто варили вареники і пекли пироги. У великих кількостях ягоди заготовляли на зиму, їх сушили в печі і використовували для приготування наваристих узварів.
Польська влада вдало склала карту майбутнього села, розділила територію на квадрати, розпланувала земельні наділи і намітила вулиці. Таким чином прямолінійна центральна вулиця в селі Черешні́вка була чітко орієнтована за сторонами світу і простягалася зі сходу на захід, вона мала довжину сім кілометрів. Хати розміщувались обабіч дороги і на якомусь відтинку вулиця була густонаселена, а на іншому навпаки, люди жили значно вільніше і поміж сусідніми господарствами було більше простору бо вони розташувались трохи поодаль одне од другого. Село досить швидко розросталося, кількість вулиць збільшувалася і поступово планування втрачало свої правильні геометричні форми.
На початку 1930-их років один заможний житель села Черешні́вка віддав гектару своєї власної землі на якій за сприяння польської влади збудували велику гарну дерев’яну школу в якій селянські діти вперше мали можливість навчатись українською мовою. Тут вчилися діти з усіх ближніх навколишніх сіл де взагалі не було шкіл. На той час у селі Погорільці була тільки початкова школа. Згодом, уже після війни, Погорілецькі старшокласники теж відвідували Черешні́вську школу бо це була єдина в цій окрузі школа яка давала неповну середню освіту на базі тодішніх семи класів денного навчання. Пізніше при Черешні́вській школі відкрили вечірнє відділення де можна було навчатися дорослим юнакам та дівчатам до одинадцятого класу. Щоб ліквідувати масову неграмотність і навчити селян писемності у цій школі започаткували практику навчання людей на дому, у визначені дні вчителі відвідували селянські домівки і навчали їх початкової грамоти. Людей середнього віку спробували навчити писати та читати, але з цієї на перший погляд здавалося б посутньої затії нічого путнього не вийшло і зрештою цю безуспішну практику відмінили. У немислимо тяжкий повоєнний час бідним напівголодним селянам було аж ніяк не до навчання, в той період люди переймалися більш насущними проблемами, з останніх сил вони намагалися забезпечити свою родину життєво найнеобхіднішим і потроху старалися якось повилазити із злиднів. Хоча селян вважали геть неграмотними проте вони добре вміли рахувати і матері мудро напучували своїх дітей: “навчись добре щитати!”. Так, не писати і не читати, а саме “щитати” — тобто рахувати.
Перші поселенці з’явилися на теренах майбутнього села Черешні́вка ще до початку 1930-их років. Сюди переселялись жителі з Погорілиць, а разом з ними польська влада досить щедро наділяла землю своїх співвітчизників поляків, а також земельні наділи отримували німці і чехи. Так на території села Черешні́вка з’явились чималі поселення переселенців-іноземців що поряд з українцями осіли на нашій землі.

Осадники.
Осадниками в Черешні́вці називали польських і німецьких переселенців, поміж них вкрай рідко траплялися чехи. Чужоземні сім’ї осіли в селі чималими групами і таким чином утворили навколо місцевих українців свої так звані колонії, тобто мається на увазі, що оселялися вони цілими вулицями. Осередок Черешні́вки зайняли українські переселенці з Погорілиць, а навкруги них розмістились польські й німецькі колонії (вулиці). Поодинокі чеські поселенці притулились на схід від села Черешні́вка, вони здебільшого займали ті землі які знаходилися в низинах та по долинах і розташовувалися поближче до природних водоймищ. Здебільшого чехи заселяли землі котрі належали до Кораблищ, Красної Гори, Яблунівки, Жорнова, Варкович та особливо сусідніх із ними сіл Молодаво і Рачин. Польські осадники в основному займали західну і північно-західну частину Черешні́вки, німецькі осадчі осіли на північній і північно-східній стороні села, чехів у самій Черешні́вці скоріше за все не було, а ті що мали там землю то займали виключно шматочок східної окраїни села. Хоча село Черешні́вка було інтернаціональне та до пори до часу люди жили тут мирно і дружно аж доки не нагрянули різні державні перевороти які присунули за собою міжнаціональні конфлікти, збройні напади, воєнні та повоєнні лихоліття.
Врешті-решт усі ці біди призвели до того, що осадники, щоб врятувати своє життя, змушені були зриватися і поспіхом утікати з насиджених місць, залишаючи на знищення і розграбування нажите ними майно. Відтоді й почалося розорення та занепад села Черешні́вка. Покинуті напризволяще господарства руйнувалися і підпадали під знищення, будівлі зносили, дерева викорчовували з корінням. В результаті досить скоро у Черешні́вці зникла чимала частина вулиць, а деякі з них відчутно поріділи. На тих місцях, де раніше стояли господарства осадників, навіть каменя на камені не залишилося, жодних слідів не зосталося які вказували б на існування людського житла. Там, де колись жили і хазяйнували люди розкинулися просторі і чисті орні поля, ніщо більше не нагадує і не вказує на їхні поселення.
Тікаючи на свою батьківщину осадники залишили на своїх обійстях у потаємних сховках найцінніші речі. Можливо у такий страшний і буремний час вони настільки поспішали, що просто не встигли забрати нажите важкою працею золото та найдорожчі цінності, або може побоялися брати їх із собою в далеку дорогу і сподівалися повернутися назад в Україну коли у тутешньому регіоні стихне заколот і минеться смута та тільки не так сталось як гадалось. Повернутися назад до своїх насиджених місць переселенці вже не змогли, не вдалося це і їхнім дітям. А от десь так після 2000 року чиїсь родичі з Польщі приїжджали в село Черешні́вка і неподалік від того місця, де колись мешкали їхні предки, зайшли в крайню хату у якій жила літня жінка зі своєю сім’єю і яка цілком могла ще пам’ятати про щось із того минулого. Вони намагалися якомога докладніше розпитати у неї про те, де саме проживала польська сім’я, бо дуже вже хотіли відшукати на полі оте саме місце на якому колись стояла їхня хата. Старенька жінка дещо таки пригадала і приблизно вказала на територію де було те обійстя. Якось аж занадто доскіпливо допитувалися ті люди, але на жаль допомогти їм у цьому більше нічим не змогли. Ну, де ж таке видано, щоб більше аніж через 60 років хоча б якась людина змогла б достеменно пригадати і абсолютно точно вказати у давним-давно чистому полі на потрібне їм місце. Походили закордонні гості полем, подивились навкруги з тим і відбули назад, більше в село вони не навідувалися. Напевно сподівалися таким чином відшукати захований глибоко у землі скарб своїх предків, можливо навіть знали де знайти от тільки орієнтира уже не віднайти.
А скарби у землі і справді були. Є вони там ще й тепер. Орієнтовно десь так у 1950-их роках молодий парубок на ім’я Геник працював трактористом, якогось там дня він обробляв і боронував колгоспне поле. Довго туди й сюди снував по ріллі трактор з боронами і ось нарешті зупинився, тракторист виліз з кабіни і пішов оглядати борони. Хто зна’ з якої такої вагомої причини він нахилився над бороною і раптом помітив, що за її зубок щось зачепилося. Хлопець обережно розплутав і зняв знахідку — це був золотий ланцюжок із золотим хрестиком. Він приніс його додому і віддав бабі у якої виріс. Зрозуміло, що Геник не міг знати у якому місці борона відшукала захоронений у землі скарб. Можливо разом із тим натільним хрестиком виоралося на поверхню ще чимало чого іншого, але решта скарбів залишилась непоміченою, розсипалась і назавжди заховалася глибоко в землю.
Боже провидіння дістало із землі і віддало людям, які шанували віру, кимось захований хрестик. Диво не у знахідці, справжнє диво полягає в тому, що золотий ланцюжок не розірвався і хрестик не загубився. Невідомо наскільки довго він волочився по землі за бороною, раз край разу чіпляючись та б’ючись об грудки на переораному полі. І, напевно, найдивнішим у цьому всьому є якраз те, що цей хрестик потрапив до рук віруючої людини, а не до якогось затятого атеїста який різав і валив дерев’яні фіґури на перехрестях доріг (примітка: фіґура — це високий дерев’яний хрест, який встановлюється на роздоріжжі). Складається враження нібито хрестик сам забажав вибратися на волю і підшукав для себе потрібних людей бо це поле протягом років боронували безліч разів, проте ланцюжок зачепився не за якусь іншу, а якраз саме за Геникову борону. Абсолютно нереально дізнатися кому належав віднайдений натільний золотий хрестик і з якої такої вагомої причини та людина зняла його зі своєї шиї, чому не забрала з собою і як він потрапив у землю. Невідомо хто це був і як склалася подальша доля тієї незнайомої людини, але зважаючи на те, що ланцюжок був застебнутий значить його не зірвали, а зняли і дбайливо защіпнули щоб, борони Боже, хрестик не загубився — і він не тільки зберігся, але й Бог допоміг йому вибратися на білий світ. Єдине, що про це хотілося б сказати то лише тільки те, що в світі завжди існує місце для чудес і оці мініатюрні Божі дива хтось помічає всюди, а дехто зовсім ні.
Свідченням того, що осадники залишили після себе скарби може послужити ще й така трагічна сільська бувальщина. В одній хаті жили два брати зі своїми сім’ями. Один із них не повернувся з фронту і його дружина з малолітнім сином зосталися жити у свекровій хаті. Сім’я чоловікового брата жила з того, що він обкрадав місцевих мешканців. Злодії сильно боялися, що братиха Тетяна, яка мешкає у них за тонкою стіною усе чує і все знає про їхні злодійські оборудки і може їх видати. От одного вечора той чоловік разом зі своєю жінкою зібралися йти до колгоспної скирти по солому для своєї худоби і покликали з собою вдову Тетяну. Всі селяни ходили по колгоспну солому, гуртом іти безпечніше ніж самій, тому Тетяна нічого лихого не запідозрила. Темної ночі в безлюдному місці попутчики прибили Тетяну і жбурнули в закинуту криницю. Недобита вдова очухалася і стала гукати на допомогу. Вранці вбивці подалися до тієї криниці, почули крики і добили Тетяну, закидаючи її камінням. Вбивство скоро розкрили. Тіло з криниці діставали сільські дядьки. Коли чоловіки спускалися у криницю то у стіні над водою побачили чималу діру. Скоріше за все це зяяв підземний лаз який вів од якогось схрона до води і його вихід знаходився десь на території на той час вже повністю знищеного обійстя. Значить деякі осадники завбачливо поробили собі криївки в яких могли ховати від злодіїв цінні речі. Ховаючи золото люди сподівалися, що криниця викопана край дороги вірно служитиме вічним і надійним орієнтиром вказуючи де заховані скарби. Проте у житті все сталося зовсім інакше — людина планує, а Бог керує, або ще про це можна сказати біблійними словами: «У серці людини багато думок, але виповниться тільки задум Господній» /Приповісті 19:21/. Багато скарбів зберігають в собі черешнівські поля, в різних місцях повниться золотом її земля.
Після війни садиби осадників були остаточно знищені, а земельні ділянки розчищені і на їхньому місці розкинулись колгоспні поля. Чи не найдовше в селі протрималася “червона хата”, окрім неї більше жодної такої красивої хати в селі не було. Червона хата простояла пусткою десь приблизно мало не до початку 1960-их років. У роки свого розквіту це було велике ошатне господарство. Гарна велика хата була збудована з червоної цегли, її дах був покритий червоною черепицею — звідси й назва пішла “червона хата”. Від дороги на подвір’я вели гарні дуже довгі й широкі ворота з обох боків обсаджені великими і розкішними кущами рожевих плетючих роз. Залишаючись без належного догляду протягом довгих років ці прекрасні рожеві рози здичавіли, але всерівно вони все ще трималися на опорах і хвилями опускали свої довгі плетисті пагони до землі. Таким чином обабіч воріт рози утворювали собою живу хвилеподібну довгу і непролазну зелену огорожу. Коли рози розквітали то ця огорожа ставала ніжно рожевою і неймовірно зачаровувала погляд. Маленькі махрові рожеві квіти, зібрані у великі суцвіття, густими кетягами звисали з гілок утворюючи собою довгі-предовгі живі гірлянди сплетені у химерне невимовно красиве рожеве мереживо. Від цих квітучих казково прекрасних воріт неможливо було відвести очі, напевно така всезахоплююча краса може існувати тільки в раю. Важко навіть уявити якими пречудовими вони були в той час, коли розами дбайливо опікувалися господарі. Як шкода, що намарне пропала така дивовижна краса.
У 1939 році в село прийшли кінні загони Червоної Армії. В селі Черешні́вка так звані перші совєти утворили селянський комітет, а згодом сільську раду. Щойно прибувши в село російські військові одразу проявили свою бузувірську вдачу. Вони під своє розташування силоміць займали селянські хати, а господарів разом із їхніми сім’ями і малолітніми дітьми виганяли з дому і ті змушені були розміщуватися на ночівлю у хлівах разом з худобою, або тулились в господарських будівлях чи на горищах. Проте найогиднішим стало те, що кінні кавалеристи не поставили своїх коней у стайні, а заводили в хазяйську хату і прив’язували у світлиці під іконами, прибиваючи до дерев’яних хатніх стін гаки за які зачіплювали повіддя. Кавалерійські коні оббивали копитами стіни, вибивали ями на раніше дбайливо заметеній і змащеній глиняній долівці, гадили під ноги і в раніше гарно прибраній, чистенькій і ошатній селянській світлиці нагромаджувалась величезна купа гною утворюючи серед хати смердючий мочар. Новоявлена російська заздрісна орда нищила все навкруги себе, там куди не вселилися самі то поставили коней, щоб ті завдали місцевим жителям як найбільшої матеріальної і моральної шкоди. Селянам було невимовно шкода свого заробленого важкою працею майна і крім того їм завдавало неймовірного душевного болю ще й те, що в рідній хаті у їхній світлиці на покуті під святими іконами стояли коні. Розграбоване і знищене майно та зневажене і спаплюжене любе серцю святе місце в кожній хаті викликали у селян люту зненависть до перших совєтів, але бідні беззахисні люди змушені були стерпіти ці всі знущання бо не мали абсолютно ніякої змоги протистояти російським загарбникам. Ось так наглі російські кавалеристи позбиткувалися з сім’ї Муликів і їхньої гарної доглянутої хати та з інших місцевих жителів в селі Черешні́вка. Не жалувала українських селян попередня польська влада яка обкладала їх непосильними податками, але в порівнянні з совєтами раніше людям жилося хоч і бідно та спокійно.