Черешні́вка/Chereshnivka, частина 7. Культура, дозвілля і розваги.

Культура.
Хороші й привітні люди живуть у селі Черешні́вка. А ще вони в цьому селі на диво дружні й досить організовані і жодну людину в біді не кинуть. Якщо раптом хтось у якусь халепу втрапив і, зовсім не важливо знайома ця людина чи й зовсім чужа, по першому її зову на допомогу збіжиться вся близька округа, а якщо буде треба то й далека не забариться і теж на підмогу прийде. Так і кортить навести хоча б такий простий приклад: з якихось причин посеред вулиці застрягла чиясь автівка і тут уже байдуже що з нею трапилось — забуксувала, загрузла, заглухла, зламалась чи можливо щось інше із нею трапилося, наприклад, раптом вода в радіаторі чогось закипіла. Якщо треба — підштовхнуть, відкопають, води принесуть і навіть потрібну запчастину чи майстра знайдуть. І, уявіть собі (!), то́му, хто опинився у скрутному становищі, місцеві мешканці надають посильну допомогу не те щоб тільки за якусь там обіцяну винагороду, а навіть просто так по доброті своїй душевній бо, як не дивно, але такі якості як безкорисливість, взаємовиручка і співчуття тут ще й досі існують, вони не перетворилися на пережитки минулого.
Хоча до села давно вже прийшла цивілізація і є тут електрика, і природний газ теж є та й інші комунікації хто хотів той давно вже собі провів, і мобільні телефони навіть у літніх людей також є, але місцеві мешканці іще й досі живуть по-старинці. Тут не соромляться привітатися із незнайомцем й запитати куди людина йде і кого шукає, а раптом вона заблукала, а може когось знайти не може. Тоді мандрівникові тут же радо допоможуть — все розкажуть, все покажуть і короткий шлях підкажуть. Новітній навігатор у телефоні, звісно, дуже добра штука, але досить часто так буває, що зв’язку десь немає. Хоча на практиці, особливо у найбільш незнайомій місцевості, нерідко трапляється так, що той навігатор у своїх невдалих онлайн-пошуках якимось незбагненим чином примудриться ще більше заблукати в заплутаних тенетах інтернету і на додачу зуміє не-вість-де намацати зовсім непролазну стежину-доріжину і порою в такі глухі нетрі заведе, що вибратися звідтіля буде невідомо як — і таке теж частенько буває. А от місцеві жителі значно краще за будь-який самий найкрутіший навігатор знають у селі геть усі стежки, доріжки і навіть потаємні путівці. У разі потреби радо допоможуть, і розкажуть, і покажуть, і спровадять куди тра’, а заодно ще й детальне словесне досьє на потрібну людину абсолютно безкорисливо видадуть. Та врешті-решт скільки там того села, тут геть усі один про другого все знають і для того, щоб у селі щось від когось втаїти чи приховати то неабиякий хист треба мати бо село то є село — де на одному краю села чхнуть, а на другому доброго здоров’я бажають. Та що там й від кого тим бідним селянам ховати? Ото вони й живуть собі спокійно на видноті, село ж бо їхнє розкинулося високо на горбочку “поближче до сонця” як жартують вони і видно звідсіль ген-ген як далеко-придалеко навкруги.
Люблять люди в Черешнівці жити вільно й по-старинці, хоча й вельми шанують сучасні інтернет, комфорт і цивілізацію, а як же ж без цього? Просто у цьому селі примудрилися вдало поєднувати любов до природи, любов до свободи і любов до сучасних нанотехнологій. І, треба сказати, що одне другому аж ніяк не заважає якщо все робити розважливо та з розумом.

Дозвілля і розваги.
Інколи трапляється у дозвільний час випадково зустрінуться черешнівські чоловіки на вуглу окрай лісу та й хочуть погомоніти між собою про те, про сє. А іноді, ой, як же ж тіко хочеться якісь там чи сільські, чи політичні, чи спортивні й футбольні новини язиками перетерти. І ось уже якось так зовсім непомітно присядуть вони на узліссі гурточком, а там уже слово за слово і аж тут раптом гульк... вже й пляшчина десь віднайшлася. Та й мало-помалу пішла по колу єдина чарчина, а за нею з насолодою стиха потекла некваплива тягуча задушевна чоловіча розмова. Оце і є живе спілкування зі всім його чарунком, а не модне тепер “он-лайн” контактування з відео та з чатом через встановлену програму, наприклад, Zoom — бачити бачиш і чути чуєш, а душевності, теплоти, смаку та запаху тієї розмови не відчуваєш бо втрачаються між людьми незримі тактильні відчуття присутності живого співрозмовника. Неодмінно десь “он-лайн” губиться якийсь невидимий та водночас такий жаданий чуттєвий енергообмін і словами, і думками. Це всеодно, що кіно по телевізору дивитися, хай і найкраще, але ж кіно воно і є кіно. А раптом на додачу хлопцям приспічить м’яча на галявині серед лісу поганяти то в цьому випадку жоден наймодніший гаджет з його “он-лайн” інтернетом і зі всіма припасованими до нього дивайсами, нано-наворотами і ультра-прибамбасами вкупі взятий нікого врятувати не зможе точнісінько так же само, як і самий-самий най-най-найвидатніший і найрозумніший лікар з екрана своєму пацієнтові не те що надскладну операцію, а бодай якийсь там самий примітивний укол в м’яке місце “он-лайн” не поставить. Отака халепа.
Село Черешні́вка — то є велика розкіш для місцевих дітей різних часів та поколінь, бо вони завжди зростали на привіллі будучи абсолютно не обтяжені безліччю сучасних заборон. Тут надзвичайно вільно та прилюбно малим та великим діточкам як влітку то так само і взимку. Зважаючи на те, що селом сновигає не надто багато автотранспорту (а високошвидкісного то й взагалі немає) то тут дітей спокійно відпускають без пильного нагляду на вулицю погуляти, де вони мають необмежену можливість стрімголов розбігтися-розігнатися чи й на велосипедах селом покататися, є де гуртом награтися аж до несхочу.
Свого часу влітку сільські діти пасли корів і разом з тим весело розважалися з’їжджаючи прикрими трав’янистими схилами крутояру. Спускалися з горбка на долину осідлавши ве́рхи міцний та слизький целофановий мішок наполовину напханий свіжонарваною травою (прим. авт.: колись у такі 50-ти кілограмові мішки на Ровенському хімкомбінаті “Азот” розфасовували сипуче міндобриво, здебільшого мішки були з-під “селітри” чи з-під “нітроамофоски” і в господарстві їх вистачало, та й слугували такі літні “сани” досить довго і надійно). Гичка мішка міцно зав’язувалась шнурком так, щоб ззаду обов’язково стирчав “хвіст”, а спереду до двох вуглів кріпився мотузок який служив вуздечкою. Таким чином з одного краю в міру пузатенький, а з іншого напівповний-напівпорожній мішок перетворювався у такого собі імпровізованого баского “коня” (примітка: баски́й — дуже швидкий, прудкий, жвавий кінь). Ну, нерідко траплялося, що той норовистий “кінь” інколи “хвіцався” чи розгнуздувався і тоді декому не вдавалося вправно кермувати цим слизьким швидкісним літнім транспортним засобом. Отож, набравши з горбака добрячого маху невдаха не втримувався на “коні” і в кліп ока необачно зісковзував на землю, втративши свої “сани” на протореній лижні. Уже не маючи змоги зупинитися, горопасі доводилося стрімко долітати до низу голілиць отим самим місцем на якому сидить заодно обчухруючи його об цупкіші стебла прим’ятої трави. Тілу діставалися колючки, а одяг круто перефарбовувався у стійкий зелений колір. Добродушні мудрі мами не сварили дітей за добряче зачовгану позеленілу білизну яку, ой, як же ж трудно було відіпрати звичайним рудим господарським милом або єдиним доступним на той час пральним порошком “лотос”. Вдало, а коли й не дуже, доїхавши до низу (та зрештою яка вже в тім різниця) вершник тягнув “коня” за повід догори на стартову площадку і все починалося спочатку. Це дійство відбувалося по кільканадцять разів поспіль аж до тих пір поки дітям не набридало спускатися схилом. Діточки були щасливі і здорові. Ну, цілком зрозуміло, що такі дрібниці, як синці та подряпини до уваги не бралися і зовсім не рахувалися.
Взимку діти мають змогу зіграти в хокей на замерзлій калюжі, покататися на лижах, спускатися на санчатах, лижню дозволяється прокладати там де заманеться — хоч на вищому горбку, хоч на нижчому, можна з’їхати саньми де крутіше, або спуститися де пологіше. Було б бажання розважатися, а там хоч снігову бабу качай, хоч фортецю з укріпленнями будуй і в сніжки грай. У сільських дітей завжди був широкий вибір серед рухливих літніх і зимових групових ігор у які вони весело грали на природі, а не в закритому приміщенні чи в телефоні.
Не менш веселими та цікавими були зимові розваги і для дорослих парубків та дівчат. Приблизно десь так до 1960-их років сільська черешнівська молодь у Різдвяні святки, коли надворі тріщали найсильніші морози, влаштовувала собі зимові забави. Про одну з таких довідалася від своєї мами. У повоєнні роки, не зважаючи на лихоліття та на непомірно важку надривну сільську працю, люди понад усе цінували життя. А де є життя — там завжди знайдеться місце для радості та веселощів, особливо у дітей та молоді.
Під час коротких зимових відлиг лужки переповнювалися талою водою і розливалися широким плесом. В скорому часі за свою ковальську справу бралися морози, водяна гладь швидко підмерзала і застигала, її поверхня перетворювалась на міцний товстий лід. Природна сковзанка готова. У заметіль льодяний каток по верху присипало пухким снігом.
Впоравшись із домашньою роботою черешнівські парубки гуртом поспішали на облюбований заметений снігом замерзлий лужок. Здоровенну заледенілу калюжу розчищали од сухого снігу відгортаючи його на всі боки якомога подалі від льоду. Сніг навкруги лужка стовбурчився високими власноруч накиданими кучугурами поміж якими залишалися стежки, щоб вільно пройти на каток. Посередині лугу хлопці забивали глибоко в лід чималкий крепкий кілок, на нього насаджували старе дерев’яне колесо од воза до якого врізнобіч надійно кріпили два дишлі. До одного дишля чіпляли сани, а другий служив їм воротом. Конструкція цього саморобного сільського атракціону-крутялки для зимової забави явно була “злизана” із манежу молотарки, тільки цей манеж крутили не коні, й не воли, а самі парубки.
Приходили Різдвяні святки і в погожий зимовий день місцева молодь кучкувалася в гурт і в різних кутках села збиралася на зимові гулянки. До цієї молодіжної юрби приставали трохи старшенькі підлітки які вже й собі починали дерти вгору чуба і за ними тягнулася невідривним хвостиком дрібніша всюдисуща дітвора. Веселилися й дзвінко виспівували дівчата, жартували хлопці, неподалік вешталися діти і всі дружно каталися на ковзанці підтримуючи одні других за руки. Та найбільш затребуваною потіхою служила крутялка. Дівки всідалися на сані, а парубки впираючись в другий дишель розкручували колесо так, що ті сані з вітерцем мчали по колу. Хлопці катали дівчат обережно, щоб ті не падали з саней, а от одні других розкручували так, що сани замало не летіли в повітрі і на такій шаленій швидкості годі було на них довго втриматися. Хтось із парубків не вдержувався і під загальний гучний регіт стрімко вилітав у сніговий кучугур. Якраз у цьому і вбачалася сама найцікавіша суть забави — втримається пасажир чи ні? Поїхали!!! На таких зібраннях молоді люди знайомилися, парубки залицялися до дівчат і разом розважалися. Всім було весело й цікаво.
Дітей неймовірно приваблювала ця доросла гра і їм понад усе хотілося всістися у омріяні сані, щоб міцні парубки покатали їх на крутялці. От тільки хлопцям не надто хотілося гратися з дітьми бо їх у цей час значно більше приваблювали гарненькі дорослі дівчата, увагу яких кожен парубок намагався привернути до себе. Проте настирлива дітвора не відчіплювалася, канючила, вмовляла, благала... Треба сказати, що діти добре вміють знайти підхід до кого завгодно, вони примудряються влучно підібрати потрібні, дуже гарні та переконливі слова і врешті-решт їхнє прохання задовольняється. Коли ці надокучливі недорослі пуцьвірінки вмощувалися на санях і, як справжнісінькі кліщі, міцно-міцно чіплялися рученятами за бортики, з усіх сил намагаючись втриматися у відвойованих санях й не вилетіти звідтіля на першому ж крузі, дорослі парубки навмисно старалися розкрутити манеж настільки сильно, щоб прискіплива мала нахаба таки не втрималася у санях і більше не приставала до них зі своїм набридливим проханням: “покатайте мене, ну, покатайте”. Сани набирали розгону і мчали усе швидше й швидше, скоріше і ще скоріше,... Усе навкруги їхало, летіло, миготіло, і пливло по колу... Врешті на якомусь там крузі в голові остаточно запаморочилося, тонюсінькі дитячі пальчики не витримали напруги, зомліли й на крихітку послабили свою хватку... і шалена відцентрова сила криволінійного руху не забарилася, а тут же виштовхнула малечу із саней і по інерції відправила її в широко розкриті обійми “земного притяжіння”. Лишень якусь мілімить сердешна бідолаха стрімголов летить у котрийсь бік аж на самісінький край лужка і врізається головою у високий, добре якщо м’який, сніговий кучугур. Горопаха кумедно дригає ноженятами виповзаючи з-під снігу і намагається обтруситися, але де там, коли того снігу повнісінько насипалося за шиворот, налетіло за халяви, напхалося за пазуху, налізло в рукави й повно набилося попід поли благенького пальтечка. Здавалося б після такого крутого піке ця малолітня причепа не насмілиться й близько підійти до крутялки. В більшості випадків так і було, але траплялися винятки, дехто просився знов і знов... і знов усе повторювалося за попереднім сценарієм.
На село налітала зимова снігова віхола. Завірюха крутила і в’южила, віяла і жбурляла колючим снігом, злостиво свистала й протяжно та жалібно скиглила й завивала цілу ніч. Бувало сильна хуртовина не вгавала день чи й зо два. За цей час хурделиця білим снігом замітала всю околицю, надувала величезні кучугури, глибокими переметами заносила всі дороги та стежки, товстим шаром снігу вкривала скований кригою широкий лужок на якому згодом місцева молодь і дітвора будуть весело забавлятися.
Коли вщухала заметіль і влягався сніг поступово починало оживати всеньке село. Люди протоптували стежки до криниць і до сусідів. Сільські дядьки взувалися у зимові биті валянки, одягали кожухи й вовняні рукавиці і вайлувато ковиляли по снігу до стайні запрягати коней бо їм неодмінно треба було кудись поїхати у невідкладних чоловічих справах — хтось саньми сунув по дрова, а хтось поспішав до млина чи іще куди там кому треба було. Коні пробивали першу колію по занесеній свіжим снігом дорозі. Так торувалась селом тверда санна дорога яка вірно служила людям до наступної в’юги. Схоже, як бджілки-трудівниці у своєму вулику, то так само й селяни копошилися біля своїх хат даючи їм лад. Снігу наносило повне подвір’я, іноді його намітало заввишки попід самісіньку стріху колишньої дерев’яної хатини. Відчиниш вхідні двері і десь за метр од стіни стримить висока біла скеля. Щоб вибратися нагору здебільшого у сніговій глибі не рили глубокі тунелі, а наверх прокопували зручні східці. Сніг втрамбовувався і сходинки ставали доволі міцними.
І, щоб жилося хоч трохи веселіше, то навіть під час цієї простенької справи одна молода, шустра і гаразда на усілякі вигадки дівчина примудрялася втнути що небудь таке, аби пізніше було б із чого весело посміятися. Жила ця юна сміхотуха удвох із мамою і у їхній старенькій удовиній хаті збиралася молодь на вечорниці. Якось так склалося, що за давнім неписаним сільським звичаєм вечорниці збиралися переважно вдома у вдовиці яка мала дочку, або в доброзичливих самотніх літніх людей до яких молодь мала спад.
Якогось разу після дуже сильної хуртовини дівчина взялася за роботу і зробила догори десять снігових сходинок гарнесенькими та рівнесенькими і такими, щоб із них не впасти. А от останню одинадцяту, яка була самою верхньою, завбачливо стесала з невеличким нахилом вниз і для одержання іще більшого ефекту акуратно полила її водичкою, обережненько приплескала й дбайливо загладила. Чудово! Сходинка замерзла і стала не тільки міцною, а ще й дуже слизькою. Дівчина завчасно попередила маму, сусідок і своїх дівчат про існування підступної сходинки, щоб ті йдучи до них на вечорниці переступали її. Настав довгоочікуваний вечір.
У привітній теплій хаті заздалегідь зібралися на вечорниці дівчата і стали чекати приходу парубків. Хлопці не забарилися. Раптом в сінях почувся глухий удар об вхідні двері. Дівчата пирснули сміхом — ага, ось і перший парубок “прилетів” до них на вечорниці і з гонором гепнувся у дівчини на порозі, одвішуючи вхідним дверям низесенький уклін. Каверза вдалася. Хлопець звівся на рівні ноги, обтрусився, причепурився, підняв шапку яка злетіла з голови і нап’ялив її назад по самісінькі вуха та й, як ні в чому не бувало, хвацько почимчикував до хати. За ним потроху почали підтягувалися й інші вечорничники. Відтак новоприбулі парубки не підозрюючи нічого лихого впевнено ступали на верхню сходинку і ... як здоровенні лантухи, один за другим вмить шурхотіли донизу сніговими східцями і гупалися в зачинені на ковальську клямку двері. Дивно, як тільки вони ті двері з петель не зірвали і не вивалили разом з одвірками, напевно двері крепкі попалися і витримали парубоцький запал.
Декому “щастило” більше за інших — від добрячого удару вхідні двері розчахувалися навстіж і гість, файно обмацавши ліктями й ребрами височенький дерев’яний поріг, зі всього розмаху залітав просто в сіни. Трохи оговтавшись од такої досадної несподіванки сконфужений парубок тихо рачкував по глиняній долівці й навпомацьки шукав, лапав і підбирав те, що встиг розгубити. За цей коротенький, але крутий шлях з хлопців злітав увесь їхній гонор, миттєво сповзав дбайливо наведений лоск і навіть по-молодецькому зализаний чуб розкуйовджувався й віхтями стирчав в різні сторони, підло виглядаючи з-під зимової шапки-вушанки, яка вже не сиділа набекрень. У хаті стояв веселий гамір і нарешті вступивши до світлиці парубки соромилися зізнатися, що зазнали невдачі й побили коліна. Зайшовши до хати хлопці віталися, скромно замовчуючи свою прикру пригоду. Ніхто з них не зізнавався як влучно попався у підлаштовану дівкою пастку, окрім одного юнака.
Хлопчина через горбки, долини та поля прителепав із сусіднього села у Черешнівку на вечорниці і, так як всі, добряче “врізався” у вхідні двері, “обійняв” ліктями одвірки, гепнув на коліна й вклонився землі, “поцілував” порога й “приклався” до нього реберцями. Оговтавшись від падіння він зайшов до хати і приєднавшись до гурту парубок з гумором почав розказувати і кумедно показувати як він потрапив до їхньої хати, навіть злегенька відтягнув біля зап’ястя рукав якось так ненав’язливо демонструючи свої обідрані руки по яких червоними струмочками десь аж од ліктів стікала свіжа кров. Разом з тим, притлумивши біль і вгамувавши образу, він зумів потішно розказати про своє падіння з такою легкістю, що нікому й на гадку не спало його пожаліти. Свою прикрість він перетворив на веселий жарт, який зовсім не викликав жалю чи співчуття до нього, а навпаки здійняв у гурті дружний регіт, що спонукав до загальних веселощів. І невдовзі всі забули про його поранені руки.
Треба сказати, що цей парубок на кожних вечорницях чи не найбільше від усіх говорив. Він не вгавав на протязі цілісінького вечора звеселяючи дівчат своїми смішними оповідками і дотепними жартами. Це був такий балагур, як ніхто, та разом із тим він злегка шепелявив не вимовляючи якихось букв і замінюючи їх іншими. Але оця його вада залишалася непомітною і жодної уваги до себе не привертала, напевно із-за того, що трохи недорікуватий хлопець не робив із неї проблеми глобального масштабу, не комплексував, не соромився, а навпаки багато і весело балакав. Виявляється, на відміну від решти юнаків, він був цілком самодостатнім адже повні гонору красномовні парубки намагалися приховати гірку для них правду і побоялися повідати присутнім про свою халепу, щоб борони Боже, з них не сміялися. Того зимового вечора парубки один-єдиний раз мали прикрий клопіт і вляпалися у подібну капость та, чесно кажучи, відбулися вони “малою кров’ю”, зате надалі стали обачнішими. Не зважаючи на цей невеличкий промах вечорниці вдалися на славу — вони вийшли напрочуд смішні та веселі. На те вони й вечорниці, щоб були дзвінкі й гомінкі. Вечорниці — це місце для зустрічей, співів, танців, радощів.
Молодь збиралася на вечорниці не тільки взимку. У теплу пору року в селі Черешнівка кожен вечір окрім понеділка збиралися вечорниці і мали широкий розмах на всеньке подвір’я.
Після важкого трудового дня у колгоспі та покінчивши з домашньою роботою молодь щовечора сходилася до вдовиної хати. На вечорниці приходили сусідські дівчата і місцеві та чужі хлопці навіть із не близьких навколишніх сіл. Влітку гамірні і веселі вечорниці були на подвір’ї перед хатою. Сільська молодь жартувала, сміялася, веселилася, співала і танцювала. У їхньому гурті був парубок-гармоніст і весь вечір він вигравав на гармошці, а дівчата з хлопцями співали чи танцювали під його акорди запальну польку, кумедний краков’як, поважний вальс, незвичний чарлістон — якої мелодії втне хлопчина-музика на своїй гармошці то так і закружляють невтомні танцюристи. Ще не надто стара вдова любила ті доччині вечорниці. Вона сідала на порозі спершись об одвірок своєї хатини і слухала ті співанки й музики, дивилася як гарно витанцьовують по двору хлопці і дівчата. Ті танці були такі шпаркі, що у взуття аж підметки “горіли”. Вранці дівка візьме тухлі — зверху гарні, а в підошві дірки, отака вона вдавалась не одна весела вечірка.
Якогось разу заїхали на ті вечорниці духові музики, ото-то танці були! На всеньке село гупнув бубон, загув бас, підхопили труби — закружляли в танці пари стало мало двору. Тут і полька, тут і вальс,... танцювали, гарцювали звечора й до рання.
Вечорниці закінчувалися десь ген-ген за північ і молодь розходилася невеликими гуртами по різних кутках села до своїх домівок. Хлопці проводжали дівчат додому і там біля їхніх воріт трішки постоять, погомонять, а закрайнеба уже й на світанок благословиться. Задрімає дівчина на годинку-другу вже й вставати пора і гайда бігом на колгоспну роботу бо вона не зачекає.
В ту пору селяни багато і дружно співали: вдосвіта йшли гуртом на роботу — співали, за тяжкою щоденною працею, щоб вона здавалася хоча б трішечки легшою й веселішою — тоже співали, коли натруджені й зморені поверталися ввечері додому — неодмінно співали, щоб прогнати втому й звеселити душу. І дивно було б якби в селі не звучала пісня.
А що вже на Різдвяні свята колядками і щедрівками дзвеніло усеньке село. Люди від малого до великого збиралися гуртами й ходили од хати до хати, колядували, щедрували Бога прославляли і тими піснями одні других звеселяли та зі святами вітали. У селі так повелося, що на будь-якій гостині завжди весело співали бо що ж то за гостина без гарної задушевної пісні?
Щоб почути в селі пісню то не треба було очікувати якогось свята. Давно це було, дуже давно, остання невимушена пісня вільно летіла над селом приблизно десь так років біля тридцяти тому назад. Гарний теплий літній день добігав кінця. Повітря вже дихало легенькою приємною прохолодою. Непомітно вступав у свої права тихий, ясний і погожий вечір. Землю окутували ніжні синюваті сутінки. Це була якраз та пора коли на небі у синій вишині одна за одною починають засвічуватися ясні зорі. В такі блаженні миті у душі наступає благодатний спокій і вмиротворення. Погода стояла спокійна і безвітряна. Навколишні простори огортала лунка тиша. І раптом стрепенувся й ожив тихий вечір і з далекої-далечіні долинула мелодійна і дзвінка українська пісня. Та така вона була гарна, що мимохіть заслухаєшся і замилуєшся нею — то десь дуже далеко аж на сусідньому селі співав якийсь чоловік. У нього був надзвичайно гарний, чистий, приємний, сильний і гучний голос. Його милозвучна і прекрасна задушевна пісня здіймалась високо у небо і вільно летіла навкруги по далеких просторах людям на радість і йому на втіху. Дуже вже гарно співав той чоловік десь напевно аж на Гончарисі. Хоча віддаль від слухачів до співака була біля двадцяти кілометрів, проте його пісню було гарно й добре чути. І линула та дзвінкоголоса пісня понад ближніми й віддаленими селами у тихому синьому надвечір’ї щойно згаслого буденного дня радуючи й звеселяючи всіх хто міг її чути і жоден концерт їй навіть у підметки не годився.
Давно перестало співати село. Давно вже промайнув той час коли люди співали просто так, для душі. Канули в лєту колишні веселі і гомінкі вечорниці, відійшли в небуття просто народні пісні про життя, поступово зникають і святкові сільські гуляння. Якось непомітно відживають люди і тихо йдуть в засвіти, губляться їхні звичаї, забуваються старі народні пісні, помаленьку відмирають і щезають з лиця землі цілі села. Так, те, що народилося неодмінно мусить померти, щоб колись відродитися знову і постати перед світом в оновленій красі. Так створений наш дивовижний світ, все в ньому без упину крутиться по наїждженому кругу, то вмирає, то оживає і так без кінця. Возовим колесом котиться життя, інколи скрипить, іноді рипить і розмірено обертається далі, намотує вік на вік, нашаровує покоління за поколінням, немовби чарівне прядиво споконвічно снується безперервна нитка земного життя-буття і ніхто не знає де його початок і де в нього край.