Черешні́вка/Chereshnivka, частина 10. Історія села: історичні події і черешнівські люди безпосередньо причетні до них.

Як і кожне поважне село, наше село Черешні́вка теж не стало винятком і воно також має людей котрі були чимось причетні до загальновідомих історичних подій. Колись на службу у військово-морський флот брали лише високих кремезних фізично витривалих хлопців. Ось так і потрапили на військову службу до Балтійського флоту двоє місцевих сільських жителів. І у вирі революційного лихоліття, перебуваючи на крейсері «Аврора» у самому центрі тих буремних доленосних подій державного значення, вони обидва повернулися додому не ушкоджені, живі і здорові. Тож, звісно, мали що розповісти місцевим людям за ту оказію.
І так, у Балтійському військовому флоті служили двоє хлопців односельчан — це Роман Мильчунів (Омельчун), який повернувшись додому після служби в морфлоті отримав у селі вуличне прізвисько “матрос” і Гантон Тупалів (Тупало). Ці обидва дужі хлопці були жителями села Черешні́вка і їм обом довелося служити матросами якраз у революційний період 1917 року на крейсері «Аврора» який пізніше, уже опісля революції, чомусь раптом став знаменитим.
Уже геть під старість дід Антон розповідав правдиву історію про ті події. Здебільшого його слухачами були діти котрим кортіло дізнатися подробиці революції з перших уст від її безпосереднього учасника. От тільки його розповіді абсолютно розбігалися з тим, про що їх навчали у школі. Він казав, що незадовго до революції протягом деякого часу політична влада на «Аврорі» декілька разів переходила від однієї політичної сили до іншої: то вона була царською і належала “білим”, то раптом вона ставала “червоною” більшовицькою, то знову змінювалася туди й сюди. А простим матросам було найгірше, бо вони змушені були пристосовуватися до кожної з них, щоб упаси Господи, нікого не прогнівити у їхній політичній боротьбі й не потрапити у жахливу халепу. Коли крейсер «Аврора» перебував під егідою “червоних” то більшовики всім без розбору матросам видавали свої червоні партійні квитки, котрі підтверджували їхню приналежність до партії комуністів. Ну, а коли на крейсері«Аврора» знову відновлювалося попереднє правління то матроси, щоб уникнути нікому непотрібних політичних репресій, скоренько йшли у корабельний клозет (туалет) і спритно змивали свої новоявлені документи у галью́н (відхоже місце для екіпажу корабля).
У той день, котрий увійшов в історію як «Велика Жовтнева соціалістична революція», що відбулася 25 жовтня (7 листопада) 1917 року крейсер «Аврора» участі у штурмі Зимового палацу не приймав. Лише один раз хтось пульнув з корабельної гармати холостим снарядом не-пойми-куди. Зате потім за вказівкою нової влади крейсер «Аврора» раптом став славнозвісним, знаменитим і легендарним. Після революційного перевороту вже більше ніхто не згадував про простих матросів з військового екіпажу крейсера «Аврора» і відповідно їхні червоні партійні білети теж ніхто з більшовиків не поновлював. На відміну від судна, на якому вони несли військово-морську службу, ці матроси-моряки не увійшли в історію як перші революціонери-більшовики котрі “звершили” соціалістичну революцію. Вони так ніколи і не стали відомими, знаменитими чи легендарними подібно їхньому кораблю. Про тих простих матросів, звичайних простолюдинів-моряків просто-напросто забули назавжди, а їхні прізвища та імена безповоротно канули в лєту. Комуністична партія створила своєрідний культ із крейсера «Аврора» і одночасно наглухо зреклася її матросів — вони не мали ані пошани, ані заслуг перед державою, ані жодних пільг, благ чи якихось хоча б маленьких переваг. Всю славу завжди отримує тільки влада, а простолюдинам постійно дістаються лишень всенькі біди, страждання, поневіряння... і забуття. Ну, це ще звісно дуже навіть добре, якщо тільки забуття, а то може ще й каторга дістатися ні за що й ні про що.
Ті буремні події залишилися лише в пам’яті колишнього старого матроса Антона Тупала з Балтики, іноді він ділився тими спогадами зі своїми слухачами, але й то змушений був робити це обережно, бо за такі відверті сповіді йому запросто могли “пришити” політичну антибільшовицьку пропаганду через те, що він підриває авторитет революції і ставить під сумнів славні заслуги легендарного крейсера «Аврора».
Дуже давно вже немає серед живих Тупалового Гантона. Давно розорилося його Черешні́вське обійстя так, що на тому місці навіть кущика і камінчика не залишилося. Навіть “вічна” калюжа на дорозі біля його колишньої посічі, якої до речі теж уже давним-давно там немає, і та висохла. Тільки на протилежній від його садиби стороні дороги іще й досі буйно розростається трав’яниста бузина. Донині залишився у пам’яті окремих стареньких людей лишень спогад про нього і його цікаві сказання-розповіді про службу у морфлоті і знаменитий крейсер «Аврора» на якому він колись служив.
Жив у селі Черешні́вка і перший в окрузі комуніст. Як трохи пізніше з’ясувалося то комуністом він ніколи й не був, і партійного квитка він теж ніколи не мав, а от 25-літній тюремний термін він дійсно отримав за підпільну партійну діяльність, а насправді за участь ... у звичайних сільських вечорницях. Якось в другій половині 1980-их років готуючи для своєї начальниці промову з якою вона збиралася виступати на якомусь там партійному збіговиську присвяченому одній із їхніх знаменних дат довелося завітати у Дубенську центральну районну бібліотеку і там підшукати потрібні матеріали по історії місцевої партії. Таким чином до рук чисто випадково потрапили офіційні записи про перших комуністів-активістів на території Дубенщини. Одного з них звали Василем і він виявився жителем села Черешні́вка. Оце вже стало цікаво, а ще цікавішим виявилося те, що вдалося розпитати про цього вже на той час покійного “комуніста”. І ось що про нього розповіли.
В 1938 році його та інших молодих людей несподівано схопила польська влада і раптом притягла в жандармерію. Дуже скоро їх без жодних доказів безпідставно засудили до 25 років ув’язнення як комуністів-підпільників посилаючись на нібито “активну політично-підривну діяльність” яку невідомо хто і за що сфабрикував проти кількох молодих хлопців та дівчат.
А так званий комуніст розповідав про ті події зовсім інше. Він казав, що тоді коли їх пов’язали, то були всього-на-всього звичайнісінькі сільські вечорниці і нічого такого партійно-політичного там не відбувалося, просто хтось зумисне доніс тодішній польській владі, а точніше а певну вигоду чи якусь матеріальну винагороду стуканув “куди тра’”з, нібито там поміж сільської молоді точаться розмови про політику. Та й взагалі на вечорницях хлопці до дівчат залицялися, любилися, милувалися, цілувалися і політикою вони там не займалися.
Але, якщо добре над усім цим поміркувати, то справа ця трапилася не деінде, а якраз на вечорницях. На підставі цього можна припустити, що напевно, вся та влучно підтасована справа полягала зовсім і не в політиці, а скоріше за все у якійсь принадливій дівці. Мабуть хтось із незавидних парубків захотів у когось дівчину “відбити”. По добрій волі дівчина не бажала переметнутися до другого парубка і той не придумав нічого кращого як звести наклеп на суперника. Таким чином можна було усунути конкурентів на ду-у-у-же довго і жодна, навіть сама найвірніша дівчина, не зважилася б чекати повернення свого коханого із тюрми. Через чиюсь підлу вдачу два чи три хлопці миттю “загриміли” в тюрму на довго. Що тут можна сказати, хіба тільки те, що декому згодяться всі засоби без перебору задля досягнення своєї корисливої мети і його сумління дозволяє все без винятку — і брехня, і підлість, і наклеп, і зрада, і таке інше тому подібне. Якщо у людини гниле нутро то його вже ніхто не вилікує. Ось така вона та політика.
Засуджені відбували поневолення у польській тюрмі. Приблизно десь так у 1939 році разом з іншими біженцями на той час молодий парубок Василь пішки повертався додому із Польщі. Він розповідав, що йшли вони намагаючись оминати на своєму шляху багаті маєтки польських шляхтичів бо ті готові були здати біженців владі. Бідні поляки, навпаки, показували втікачам безпечніший шлях і в них можна було випросити трошки якоїсь їжі. Для українських в’язнів-утікачів дорога додому була далекою, тяжкою, небезпечною і виснажливою.
Комуністична партія про страждання та поневіряння із-за неї діда Василя документи нібито й не загубила, але про нього більше ніколи навіть не згадала і не проявила до свого нужденного першого комуніста жодної поваги. Несправедливо репресованому дідові Василеві від комуністичної партії за яку він постраждав не дісталося жодних партійних пільг, різних матеріальних заохочень, поблажок, благ і переваг (починаючи від зарплатні і аж до відпочинку у санаторіях та на морських курортах і всяке таке інше...), якими сповна користувалися тодішні партійці,а разом із ними і їхні донощики, стукачі та наклепники також. На гірку Василеву долю рясно випали лишень тюрми, знущання, поневіряння і тяжка-важка праця в колгоспі за помічені “паличками” на бумазі трудодні замість злиденних грошенят. На відміну від деяких інших комуністів, заслуженим партійцем дід Василь так ніколи і не став. Це був звичайний сільський дядько, щоправда був він майстровитим чоловіком і багато чого вмів робити власноруч, був муляром, столяром, теслею, покрівельником, знався на будівництві, всього й не злічити. Він вірив у Бога так само, як і багато інших односельчан разом з якими відбудовував Погорілецьку Свято-Троїцьку церкву незважаючи на своє кримінально-комуністичне минуле яке ніколи не відвертало його від Бога.
В середині 1950-их років на відбудові церкви у сусідньому селі серед інших поважних майстрів старанно працював перший злополучний комуніст-невдаха житель села Черешні́вка дід Василь. У селі Черешні́вка церкви не було і воно належало до Погорілецької парафії. 19 червня 1952 року у купол церкви вдарила блискавка (за переказами вона була комуністична, мається на увазі що це був зумисний підпал під час грози) і Божий храм повністю згорів. За кілька років на місці старої каплички, яка збереглася на кладовищі, прихожани відбудували гарну дерев’яну церкву у вигляді ладьї (символічно це корабель серед життєвого моря, де відбувається спасіння душі). У призначений Богом час цього горопашного парафіянина гарно відспівали у церкві відбудованій його руками і похоронили у північній стороні кладовища хоча й далеченько від святині, але разом з тим могилка розташована приблизно навпроти святого Божого храму зорієнтованого вівтарем у той самий бік.
Прикрим виявилося ще й те, що орієнтовно десь так у 1990-их роках зникла вся офіційна інформація про причетність цього чоловіка до подій котрі відбувалися з ним у 1938 році. І нині на різних сайтах нині Привільненської (в 1963 році село Погорільці було перейменовано на Привільне) громади можна прочитати тільки за тих людей з котрими він відбував тюремне покарання, тобто дотепер збереглося багато чого окрім згадки про нього. Цікаво, кому ж він так сильно був неугодний. От живе на світі людина і не знає й не відає коли в яку халепу втрапить та впоперек чиєї дороги мимовільно ходить, бо якби ж то знав то може й поступився б.
З часом життя у селі Черешні́вка налагоджувалося й щодалі то воно ставало все ліпшим і кращим. В кінці 1950-их — на початку 1960-их років минулого століття люди в селі дружно взялися будувати собі нове добротне і гарне житло, селяни масово намагалися облаштовувати хорошу господарку. Звісно, працювали сільські трударі від зорі до зорі, а то бувало для роботи ще й шматок ночі прихоплювали. Роботи вистачало і працювати доводилось невимовно тяжко, сільські люди “рвали жили” і “гробили своє здоров’я”, але їхній добробут поступово зростав. Так після втечі осадників Черешні́вка поступово знову ставала великим і гарним тепер уже чисто українським селом. Тільки й цього разу ненадовго затримався її розквіт.
Подальша доля села Черешні́вка і його мешканців могла б стати просто прекрасною бо з’явилася пречудова перспектива газифікувати село. В першій половині 1960-их років за селом Черешні́вка прокладали потужну транспортну магістраль газо-нафтопроводу «Дружба» міжнародного значення (примітка: її офіційно запустили в роботу у 1964 році). Під час будівництва газової магістралі запропонували встановити біля села спеціальну гозорозподільчу систему від якої можна було підвести газ до села і тоді воно змогло б стати самим найбільшим, найкращим і найперспективнішим серед усіх навколишніх сіл. Але комуніст товариш Педенко будучи головою Погорілецького колгоспу ім. Калініна знавісніло укрупнював своє колгоспне господарство. На той час він вже зумів шляхом приєднання “підім’яти” під себе черешнівський колгосп ім. Кірова і одночасно перетягнув до Погорілиць черешнівську сільраду. Відповідно він не дав своєї згоди на будівництво газорозподільчої станції в с. Черешні́вка і категорично заборонив газифікувати це село. Тодішній голова колгоспу Педенко планомірно знищував всі навколишні села обравши для себе центральною садибою Погорільці тільки через те, що через це село проходить автомобільна траса міжнародного значення Київ-Чоп. Так він “підібгав” під себе колгосп ім. Шевченка в с. Дубрівка та колгосп ім. Фрунзе с. Панталія. Величезне село Черешні́вка від мало не цілковитого знищення не врятувало навіть те, що на її території була єдина на всеньку округу велика, гарна й добротна семилітня школа (прим. авт.: Погорілецька школа на той час розміщувалась у старій хаті-халупі і мала лишень 4 кляси).
Як не дивно, але комуніст товариш Педенко був прямим нащадком дуже багатого не-то польського, не-то хто-зна’-якого знатного роду. Колись його батько був заможним поміщиком, а точніше землевласником, мав велику маєтність і був титулований, тобто входив до панівної суспільної верстви дворянства і носив досить високий титул дворянина який передавався у спадок. Про те, що Педенко є спадкоємцем дворянина ніхто в селі не дізнався б, якби не один випадок. Якось селяни на колгоспному полі скиртували солому і вивершили велику й гарну скирту. Подивився на неї Педенко, послухав похвалу від селян і каже до них: «Да разве ж это скирда? Вот у моего отца это были скирды так скирды! Не то что эта...» Так люди й дізналися ким насправді був Педенко. В душі він люто ненавидів голоту, яка відібрала в його батька і землі, і маєток, і титул, і багатство, ..., і відповідно його самого теж позбавила усієї тієї багатющої спадщини. Звісно, зважаючи на свою сплюндровану родословність Педенко аж ніяк не міг допустити, щоб у Черешні́вку провели газ і якісь задрипані селюки змогли б ось так просто й легко викарабкатися із злиднів. Проте, попри всю свою зненависть до селян, Педенко не зміг нищити землю, хай тепер уже й колгоспну. Напевне десь там «у верхах» ходили-бродили чутки про те, що радянська влада злидарів протримається зовсім недовго й досить скоро усе поверне назад так, як це було раніше і мабуть ті примарні сподівання зігрівали його душу. Міцно прищеплена з дитинства любов до землі далася взнаки. Він і справді був добрим господарем, знався на полях і навчився від батька вміло керувати великим господарством. Він дійсно розбудував колгосп, створив ферми і побудував міцні корівники, мури яких тримаються ще й донині і навіть у буремні 19990-ті їх не змогли роздерти до останку. А ще він запровадив культуру полів, посадив садок і заклав у ньому пасіку та й ще багато чого іншого зробив для колгоспу, напевне сподівався, що після наступного державного перевороту це господарство дістанеться йому, але в житті все сталося зовсім інакше.
Головою колгоспу ім. Калініна Педенка призначило партійне керівництво тому невідомо звідкіля він прибув до села, а проживав у м. Дубно в двокімнатній квартирі по вул. Шевченка. Ніхто вже не пам’ятає звідки він був родом, яким чином проліз у комуністичну червону партію, як зумів вислужитись і стати головою колгоспу. Згодом Педенка з колгоспу ім. Калініна кудись перевели, а на його місце щораз призначали інших партійців з яких виходили зовсім недолугі господарники і завдяки їм колись успішний колгосп захрас більш як у мільйонних боргах.
Лише у 1970-их роках Черешні́вку підтримав новий голова колгоспу ім. Калініна Клименко Іван Іванович і проклав у село хорошу та міцну дорогу з твердим покриттям. Це завдяки йому в село ще й досі є нормальний доїзд. Клименко І.І. відновив господарство, зробив його прибутковим і повністю повернув державі борги. Прикрим стало те, що іншим боржникам держава пробачила позички і списала всі їхні борги які нікому ніколи не довелося повертати. А от з колгоспу ім. Калініна до якого входило і с. Черешні́вка державний банк зумів здерти усе до останньої копієчки. Звісно, усі ці борги було повернуто за рахунок селян які працювали в колгоспі майже задурно. Ось така тоді була «справедлива» державна влада, яка одним була рідною матір’ю, а іншим лютою мачухою.
А ось газ черешні́вським селянам довелося чекати довгих-предовгих і невимовно тяжких сорок років. Прокладати в село багатокілометрову газову вітку довелося зі сторони села Рачин. Врізатися в діючу газову магістраль високого тиску яка прокладена одразу за селом абсолютно неможливо, один-єдиний шанс це зробити був безповоротно втрачений ще у 1960-их роках на стадії її будівництва і сталося це через підлість тодішнього голови колгоспу пана Педенка. Ще не минуло й двадцяти років як черешні́вські жителі почали газифікувати село власним коштом. Довго тягнулося будівництво газопроводу і нарешті аж у 2004 році в сільських домівках таки спалахнув довгоочікуваний голубий вогник який надзвичайно полегшив неймовірно тяжкий сільський побут.
У селі Черешні́вка гарна природа, звідсіля відкриваються чудові далекі краєвиди, є ліс, є й широкі поля, і природний газ в селі є, й електропостачання тут також є, а от жителів з кожним роком все менше й менше стає. Тут досить файно й просторо не тільки в селі. Обов’язково слід згадати ще й про те, що не менша краса збереглася навкруги села.