Черешні́вка/Chereshnivka, частина 9. Історія села: велика Вітчизняна війна і життя селян у повоєнні літа.

До початку другої світової війни село Черешні́вка і його мешканці перебували під владою Росії, тобто так званих "перших совєтів".
Невдовзі влітку 1941 року нагрянула Велика Вітчизняна війна і дуже скоро село опинилось на окупованій території, яка перебувала під німцями трошки менше трьох років. В селі Черешні́вка не було жодної єврейської родини, місцеві мешканці жили тихо і новій владі не завдавали жодних прикрощів, тому з німецького боку теж усе було відносно помірковано та спокійно, якихось особливих репресій, розправ чи розстрілів у селі Черешні́вка німці не чинили. Єдине, що не оминуло село, це примусова мобілізація і вивезення молоді на примусові роботи в Німеччину. Уже по закінченні війни деякі остарбайтери повернулися додому, а хтось побоявся повертатися в Союз і подався на чужину в далекі країни (Англія, Америка).
Як не дивно, але на окупованій німцями території справно працювала пошта і було налагоджено транспортне сполучення з Німеччиною, завдяки цьому остарбайтери мали змогу надсилати додому листи і навіть фотографії. Такий факт теж має місце в історії с. Черешні́вка. Достеменно відомо принаймні про дві фотографії зроблені в Німеччині приблизно десь так в кінці 1941 чи на початку 1942 року і в той же період вони були надіслані в Україну. Ці два старі фотознімки збереглися донині. Двоє з людей зображених на тих давніх світлинах — це ост-арбайтери, а третя — це член сім’ї бауерів, така світлина зосталася і в тієї людини у Німеччині. Німецькі бауери (господарі, селяни, які мали господарство) брали собі на підмогу робітників з військовополонених які перебували в концтаборах. Одного такого полоненого забрала до себе німецька родина, його підлікували наскільки це було можливо, відносились до свого наймита по-людськи і навіть дали йому так би мовити відпустку для того, щоб він зміг відвідати Україну і повернутися назад. Але життєві обставини склалися так, що ці люди більше ніколи не змогли зустрітися. Про долю двох інших людей, зображених на тих фото, взагалі нічого не відомо. Завжди хотілося щось довідатися про ту німецьку сім’ю, яка у такий важкий час врятувала українця. Звісно, ті люди в Німеччині сподівалися на його повернення, але на жаль примхлива доля розпорядилася по-своєму. Цілком можливо, що з німецької сторони теж велися пошуки, але з того нічого не вийшло. Ну, якби знала, що це ще й досі комусь потрібно, то розповіла б про людину, яка загубилася в роки війни.
Вдруге село Погорільці з прилеглими до нього сусідніми селами опинилось на лінії фронту взимку 1944 року. Власне жорстокий фронт прокотився тільки Погорільцями, а село Черешні́вка вже вкотре залишилося поза фронтовою лінією. З історичних джерел відомо, що:«тоді вирішувалася доля стратегічно значимого на той момент об’єкта — міста Дубно. 7 лютого 1944 року частини 13-ої армії 1-го Українського фронту підійшли до села Погорільці. В авангарді наступаючих військ були бійці 8-ої гвардійської Рівненської Кавалерійської дивізії імені Морозова, куди входили добровольці з Тувинської Народної Республіки. Потім півтора місяця йшли бої за Дубно. Та незважаючи на шалений опір ворога, бойове завдання було виконано: дорога Рівне-Дубно перерізана, село визволено. Це сталось 11 лютого 1944 року».
Так, в ході важких, затяжних і кровопролитних боїв було перерізано автошлях Рівне — Дубно, а німців все ніяк не вдавалося вибити з міста Дубно. В історії дійсно є згадка про лінію фронту, але у ній нагло замовчується про те, що Дубно допоміг звільнити від німців звичайний сільський дядько на прізвисько Гриб який жив на окраїні Погорілець неподалік с. Черешні́вка. Він потай від німців зумів провести радянських бійців низиною через сусіднє село Івання. Пробравшись крізь болотяну твань вони в долині перетнули трасу Київ-Чоп, далі знову болотом попід Шибиною Горою військові добралися суходолу і вийшли до Знесіння на окраїні міста Дубно. Гриб добре знав болотяні путівці і вибрав найкращий час коли їх не помітять німці. Завдяки йому вдалося впритул підступити до міста, тобто радянське військо підібралося з тієї сторони, звідки ворог зовсім не очікував нападу. Таким чином потрапивши до ворожого тилу визвольні війська раптово перейшли в наступ і ця несподівана атака принесла довгоочікувану перемогу. Проте історія вперто не захотіла зберегти ім’я істинного визволителя старовинного міста від німецьких загарбників, хоча мудра стратегія цієї самовідданої простої людини дуже допомогла військовим отримати цю важку перемогу, а то невідомо наскільки довше тривали б кровопролитні бої і наскільки більших втрат зазнала б армія. Погорілецький селянин здійснив великий героїчний подвиг, адже саме завдяки йому було визволено місто Дубно, але цей факт приховали і вся слава та нагороди заслужено дісталися лише військовим командирам. Зрештою їхньої значимості ніхто не принижує, прикрість криється в тому, що нікому не потрібен якийсь хай і розумний сільський чоловік на прізвисько Гриб, щоб десь хоча б одним добрим словом згадати про нього.
То була жорстока смертоносна війна яка поглинула безліч людських життів. Написано про воєнні звірства надзвичайно багато, але мало що можна знайти про військові дії і страждання селян у Погорільцях та у навколишніх селах, зокрема в Черешні́вці. Залишились хіба що усні спогади очевидців тих грізних подій, які уже майже всі відійшли в небуття от і хочеться записати й зберегти хоча б те, що запам’яталося з їхніх розповідей.
Особливо страшно було в Погорільцях бо фронт проходив якраз через це село. На шляху відступу оскаженілі німці вдиралися в хати і без розбору розстрілювали мирних жителів які потрапляли їм на очі. Без упину свистіли кулі й летіли осколки від снарядів. Селяни ховалися в льохах, але й це не надто рятувало їх від наглої смерті. Запекла безперервна стрілянина не стихала щонайменше зо три дні поспіль. В одній сім’ї в холодній нетопленій хаті померла хвора молода жінка, через бій покійницю не мали змоги похоронити, тому загорнули у ряднину і так положили в хліві. Сім’я встигла добігти до погреба і поки старенька баба відкривала двері до льоху в цей час розривна куля поцілила в малолітнього сина померлої, пройшла наскрізь через пір’яну подушку якою він прикривався, розірвала живіт і вивернула з дитини нутрощі. У хліві поряд із мертвою матір’ю поклали її єдиного вбитого сина. А на додачу в сусідів, на обійсті Михтода Коваля, застрелили ще й батька тієї покійної жінки, якого теж доправили у той самий хлів. Так одна сім’я одразу втратила троє людей і в хліві лежали мертві тіла представників трьох поколінь: батько, дочка і внук. Коли за кілька днів фронт нарешті відкотився за село і втихомирилася перестрілка, уцілілі селяни вийшли зі своїх схованок і взялися закопувати на сільському цвинтарі невинно убієнних. Так і схоронили тіла загорнуті у рядна без домовин.
Запеклий бій розгорівся і в Черешні́вці, але порівняно з Погорільцями, тут він був не настільки жорстоким, смертоносним і кровопролитним. Ну, принаймні озброєні німці селом не гналися й не вбивали всіх підряд, хоча злива куль і тут летіла, свистіла, цьвьохкала й шипіла немовби підступна змія. Принаймні фронт селом не проходив, солдатів і військової техніки тут не було. На територію села потрапляло лишень тільки те, що випадково сюди долітало бо цілеспрямованого обстрілу Черешні́вки теж не було. Щоправда після усіх тих бойових дій у черешнівському лісі залишилася на землі пара-трійка вирвів від авіабомб чи снарядів. Після війни у тому лісі маленька дівчинка знайшла собі за іграшку фугасну міну, добре що її вчасно побачив якийсь дядько і обережно забрав у дитини небезпечну забавку. Якось мати тієї дівчинки обходила своє поле і побачила в долині на межі здоровенний снаряд чи може то була невелика авіабомба, адже в боєприпасах жінка не розбиралася. Прийшовши додому господиня бідкалася про те як же ж вони будуть ниву обробляти через ту небезпечну знахідку, вона тоді навіть подумати не могла чим ця балачка може обернутися. Почувши таку новину її пасинок потай од неї разом зі своїм другом-сусідом притягнули снаряд додому. Підліток мав намір розібрати принесену бомбу, хоча хлопчисько був далеко вже не дитина а юнак, проте здорового глузду в його голові виявилося катма’. Жінка, вгледівши біля своєї посічі того смертоносного “підсвинка”, взялася його прибрати. Поряд на полі неподалік від дороги була викопана глибока криниця, але нагрянула війна і оббетонувати її та довести до ладу не вдалося. З часом боки криниці осувалися, обвалювалися і це вже стала яма у декілька десятків метрів завглибшки. Ось вона то й стала жінці у пригоді. Вдовиця разом з пасинком підкачали той снаряд до криниці і скинули вниз. На щастя він не вибухнув, трохи згодом криницю засипали землею і та бомба ще й досі покоїться десь там глибоко-глибоко в землі.
Треба сказати про те, що у місцевій окрузі під час бойових дій с. Черешні́вка виявлялося найбільш безпечним місцем і приймало біженців. Коли до Дубно наближався фронт то чимало людей з навколишніх сіл (Панталія, Рачин, Погорільці) рятувалися втечею од наглої смерті. Вони бігли в Черешні́вку і переховувалися у льохах місцевих жителів. Особливо великий наплив біженців був у кінці другої світової війни. Тієї осені 1943 року був добрий врожай картоплі, а взимку 1944 року ховаючись од куль у невеликий мурований погріб втиснулося так багато людей, що вони згорбившись і схиливши голови до колін тихо сиділи на купі картоплі під самісінькою стелею. Разом з ними там заховалася й господиня з малесенькою дитинкою у сповиточку, жінка тримала доню на руках пригортаючи до себе щоб вона знову не застудилася. Чужих та незнайомих людей з новоприбулих біженців обов’язково приймали до гурту. Люди нікому не відмовляли у сховку, тільки щоразу щільніше юрмилися і впритул тиснулися одне до другого. А як же інакше? Кожна людина хоче вижити. Ця біда тісно гуртувала людей бо вона була спільною і для своїх, і для чужих — тут, у холодному тісному льосі своїми ставали всі.
Якось так склалося у житті, що вже після війни одна з пантилійських дівчат-біженок які переховувалися на Черешні́вці у Котів, стала невісткою на тій самій вулиці. Коли вийшла заміж і потрапила до свекрухи рачинська дівчина то пригадала, що у війну якраз у її льосі вона разом з іншими перечікувала обстріл. Свекруха не пам’ятала кому колись надавала прихисток, а от невістка згадувала про це все своє життя. Найбільш незвичайним в цій історії є те, що навіть у найстрашніші моменти життя примудряється химерно переплести між собою долі окремих людей. У роки війни ці молоді люди не були знайомі між собою, а тільки через декілька літ по тому непередбачувана доля звела їх до купи і поєднала назавжди бо вони у парі так і дожили до скону свій довгий вік. Вміє життя підносити людям різноманітні неждані-негадані несподіванки і добре, якщо оті викрутаси долі будуть добрими.
В 1948 році у селі Черешні́вка організувався колгосп імені Кірова, відновила свою роботу сільська рада. Згодом у селі відкрили хату читальню яка геть пізніше перетворилася у сільську бібліотеку. Потім у конфіскованій хаті вивезених до Сибіру “куркулів” відкрили клуб.
(примітка: куркуль — порівняно з іншими це були трішечки більш заможні українські селяни. Вони не хотіли добровільно записуватися в колгосп і не бажали задурно віддавати туди нажите важкою працею рухоме і нерухоме майно — тобто найперше землю, а також клуні, стодоли, сільськогосподарський реманент, худобу, зерно та інше. Радянська влада визнала непокірних західноукраїнських селян куркулями, відмову од колективізації вважала злісним злочином і таких людей об’явила ворогами радянського народу. У цих селян нова влада в примусовому порядку конфісковувала, а по простонародному відбирала, всеньке їхнє майно. Новоявлених “злочинців” цілими великими сім’ями разом з малесенькими дітьми відправляли в заслання. Їм категорично забороняли хоча б щось узяти з собою в далеку дорогу. Так званих “куркулів” вивозили на поселення дуже далеко в Росію, аж у холодний Сибір з його лютими морозами. За царських часів Сибір був місцем заслання для політичних в’язнів яких “пов’язали за смуту”, за радянської влади на території Сибіру створили перші концентраційні табори для подібних “ворогів народу”. Серед в’язнів у Сибірі було чимало українців, більшість з яких там і згинула, лише дехто з них зміг вижити в тих жахливих холодних та голодних умовах і повернутись у свій рідний край, де вони родинами жили й працювали ще з діда-прадіда).
На зорі становлення радянської влади першою була добровільно-примусова масова колективізація селян. Злидарям було байдуже записуватись в колгосп чи ні, а от трішечки заможніші селяни які у своєму господарстві мали хоча б щось, не мали жодного щонайменшого бажання віддавати задурно у новостворений колгосп здобуте натрудженими порепаними руками з болючими кривавими мозолями, рясно скроплене гірким потом, нажите за рахунок власного здоров’я майно та землю куплену за зароблені тяжкою працею гроші. Черешні́вка не стала винятком і з цього села теж відправили до Сибіру кілька сімей, а їхнім майном на свій розсуд розпоряджалася сільська рада.
У післявоєнний період від репресій потерпали не тільки куркулі, а ще й ті сім’ї яких запідозрили у зв’язках з бандерівцями, які були для когось повстанцями-визволителями що боролись за національну незалежність, за волю свого народу, а хтось у них вбачав ворогів народу. То була запекла і нерівна політична боротьба, яка самовільно засмоктувала у свою круговерть мирне населення бо хтось подався до бандерівців, дехто записався у стрибки, а деякі пішли служити чекістами. Попервах ці люди дійсно боролися за свою ідею, але потім вони поступово перетворилися на бандитів-перевертнів і так трапилося через те, що до складу повстанської армії проникли шпигуни і диверсанти. Якраз ці чужинські засланці стали лютими перевертнями які підступно чинили різні звірства і нещадно нищили ні в чому неповинне мирне населення. Робили вони це задля того, щоб люди зненавиділи повстанську армію і в жодному разі не підтримували її. Якщо не вистачає мудрості і сил щоб побороти когось із зовні та чесно перемогти у відкритому бою то його завжди можна взяти підлим підступом і знищити з середини. Так відбулося і з повстанською армією — спершу її добряче нашпигували ушлими зрадниками, а ті в свою чергу вдало роздробили народне повстанське військо на розрізнені банди і таким чином врешті-решт добили повстанців. Це і є найбільш дієвий та перевірений віками один із самих найбільш надійних методів розвалу не тільки армій, а навіть найміцніших держав і самих наймогутніших імперій, що швидко призводить до невідворотного, повного і остаточного краху.
Отже, з одного боку західноукраїнські селяни потерпали від свавілля банд, а з іншого їх пресувала нова влада за зв’язок із ними. І якось так само собою виходило, що селяни не могли очікувати правдивого захисту ні від одних, ні від других бо приховані лицеміри були там і там. Лишень через багато років по тому місцеві старожили якось ось так описували страшні події тих буремних літ при цьому щоразу зазначаючи: “тільки ти, дитино, правду знати знай і свою думку май, але мовчи та ні за ким руку не тягни бо не знаєш й не відаєш хто про що думає чи на гадці має і може настати такий час коли знову зміниться влада, повернуться непевні старі часи і твої необачні слова тобі швидко пригадають. Сама знаєш народні приказки: язик мій — ворог мій, а береженого і Бог береже, тому не зводь напасть і не накликай на себе біди”. Воно дійсно так і є — історія описує своє, а очевидці перешіптуються про своє і дуже часто факти про ці події суперечать одні одним. Зазвичай офіційну історію пишуть і на замовлення переписують кожні можновладці “під себе”, а от очевидці усно переповідають про ті події які їм довелося пережити на своєму віку і від яких потерпали самі чи на власній шкурі перенесли їхні близькі й далекі родичі, сусіди, знайомі та чужі люди. Усна народна історія більш достовірна але зовсім нетривка та й переповідає її кожен по-своєму отож дізнатися де правда, а де кривда абсолютно неможливо бо одні й ті ж самі події кожен описує зі своєї точки зору і за власним розумінням.
Розповідали люди ще й про такий випадок у селі Черешні́вка. Невідомо хто, кому і про що саме там доніс, але одну сім’ю звинуватили в тому, що нібито їхні сини мали відношення до бандерівців і відповідно виник намір відправити цю родину до Сибіру. У всі епохи і віки люди завжди були неабиякі мастаки доносити одне на другого. Зазвичай в очі усі ніби й дуже добрі та співчутливі, разом чарку п’ють й поміж себе розмову ведуть та душу один одному виливають, а як стане діло до діла то позаочі деякі недоброзичливці такий наклеп вміють настрочити, що людина навіть сама про себе зроду-звіку нічого подібного не знала. І найчастіше цією гидотою займаються заздрісні сусіди. У такому разі взагалі годі буде виправдатися, образно кажучи, якщо вимазати смолою біле плаття то скільки б його не прали та первозданної білизни йому вже ніколи не повернути. Подібно відбувається і з наклепами та доносами — порядній людині неможливо їх скараскатися, якщо їй сам Господь-Бог не допоможе. Сім’ї, про яку йтиме мова, не інакше як тільки Бог допоміг.
У хату зайшли чекісти, повідомили сім’ю про вивезення і наказали швидко збиратися в далеку дорогу. Домочадці просять, голосять, але на їхні благання ніхто й уваги не звертає — немає їм виправдання і прощення їм теж немає. Колись у селян був такий звичай прикрашати в хаті стіни фотографіями заправленими в рамки. Тим часом, доки кожен займався якимись справами, один чекіст тупцював у світлиці і від нічого робити зацікавився світлинами які висіли на стіні і став пильніше їх розглядати. Раптом цей чоловік вказав на знімок молодого хлопця і запитав у господарів хто це та ким він їм доводиться. Це була світлина наймолодшого хазяйського сина Платона який служив у радянській армії. Виявилося, що той чекіст добре знає Платона, вони разом були на фронті і пліч-о-пліч воювали з ворогом. По закінченні війни того ще залишили служити, а цей пішов у чекісти. Несподівано від’їзд у Сибір скасували, зрозуміло, що цьому посприяв однополчанин їхнього сина. Підставою для прийняття такого рішення стало те, що «як же можна вивозити у Сибір батьків червоноармійця». Таким чином Бог врятував цю родину від примусового виселення, а от їхнє майно хоча і не конфіскували та всерівно настійно “порадили” добровільно віддати в колгосп бо інакше їм, тепер уже як куркулям, знову ж таки “світить” Сибір. Господарі змушені були скоритися долі і записалися в колгосп, віддали туди своє майно. Завдяки цьому їх не вигнали з дому і дозволили залишитися жити у рідній хаті. На їхньому широкому викладеному цеглою подвір’ї зробили колгоспний тік, решту обійстя обладнали під машино-тракторний парк. Ця сім’я жила так же само як і багато інших у цьому селі, ну, принаймні добрим для них було вже те, що вони не розділили лиху долю вивезенців.
У перші повоєнні десятиліття селяни жили дуже бідно. Зарплати колгоспникам не платили, а лише тільки ставили “палочки” якими обліковували трудодні і лишень десь там в кінці року видавали якісь злиденні копійки. Виживали люди з того, що виросте у садку й в огороді, а ще годувалися за рахунок малочисельної власної худющої захарчованої худібки яка взимку животіла за віхтиком якоїсь напівзогнилої соломи, а влітку тішилася вичовпаним пасовиськом, тобто що корівка нащипає язиком на паші при самісінькій землі ото й був увесь її харч. Левову частку продуктів доводилося здавати державі в рахунок продпоставки (вовну, шкури, м’ясо, яйця, молоко, картоплю і т.д.) і це абсолютно незалежно від того чи були в господарстві, наприклад, вівці з яких можна було б настригти ту шерсть, або якась інша живність. Часто люди влазили один до другого в борги аби хтось за когось відписав поставку м’яса коли якийсь спроможніший селянин здавав державі свого кабанчика, а решту непідйомної поставки вносили здебільшого яйцями і молоком. Через це всеньке видоєне молоко жінки круглорічно відносили до молочарні бо скільки ж його там вдоїш від своєї тощої і напівголодної корівки. Вдома для сім’ї залишалися в їжу тільки молочні помийки і на тій запахченій молоком синій воді варили затірку із жменьки чорного житнього борошна. Та бідняцька затірка скоріше була схожа на шліхту аніж на їжу (прим. авт.: шліхта — це клейстер заварений на воді із борошна. Селянки застосовували його у ткацтві. В домашніх умовах, коли на верстаті робили рядна, ткалі змащували шліхтою нитки основи, щоб ті не були занадто кошлатими, а ще завдяки цьому вони ставали трохи міцнішими).
А ще селяни “відривали” од свого рота шматок їжі і пішки носили продукти в Дубно на базар намагаючись вторгувати хоч якусь копійчину аби за неї прикупити для сім’ї яку-не-яку дешевеньку одежину чи взуванку. Щоб вторгувати трохи грошей то особливо часто на базар ходили ті селянки які жили в південно-західній частині села Черешні́вка, що знаходиться найближче від міста. Та й узагалі в той час до міста щось купити чи щось продати зазвичай місцеві жителі ходили пішки, значно рідше більш заможні селяни їздили в Дубно возами і то тільки на великий базар.
З досвітку черешнівські господині йшли базарувати, а по обіді ці натомлені довгою дорогою жінки змушені були неодмінно вийти на роботу у колгоспне поле і працювали там дотемна. Од тяжкої роботи в колгоспі безпаспортним селянам діватися було нікуди, в той час вони трудилися там від зорі до зорі і зовсім не за гроші, а за трудодні які бригадир відмічав “палочками” на якійсь бумажці. Часто-густо з різних причин він губив ті “палочки” забуваючи записати людині її трудодень. З часом облік до якоїсь міри налагодився, але разом з тим до останніх днів існування колгоспів “бардак” і злодійство в них не перевелися. Найчастіше це все “вилазило” тоді коли колгоспники виходили на пенсію. Раптом виявлялося, що у багатьох із них стажу немає і мінімум трудоднів не відпрацьований, і записів у трудових книжках теж немає, і нарахована зарплата кудись поділася, і декретних відпусток їм не давали (бо таки й справді у колгоспі на дітей не зважали — мами залишали дома своїх кількамісячних дітей на старших дітей чи на старих батьків і мусили йти на колгоспну роботу). Навіть тепер колишні колгоспники отримують саму наймізернішу пенсію не зважаючи на те, що вони з дитячих літ не покладаючи рук працювали в колгоспі без вихідних, без свят і без відпусток. Колгоспники не покладаючи рук мусили працювати так як гласило комуністичне гасло: “... робота, робота і ще раз робота!” Селюкам вділили одну тільки РОБОТУ!
Селяни були прикріплені до колгоспу міцніше як раби і до кінця 1970-их років держава навіть паспортів їм не видавала через що сільські жителі не мали змоги залишити колгосп аби перейти працювати деінде, наприклад, хоча б перебратися в місто, щоб влаштуватися на роботу в якесь підприємство чи на завод де робочим платили зарплату. Вони не могли навіть просто змінити своє місце проживання і побудувати хату в іншому селі на території одного колгоспу бо їм там не давали плану для забудови, а про те щоб перебратися у якесь чуже село до іншого колгоспу то й мови такої бути не могло. Молодь всіма мислимими і немислимими силами намагалася якось видертися із села і декому це вдавалося. Тоді в колгоспі придумали новий дієвий метод впливу на непокірних людей — якщо хлопець після служби в армії не повертався назад у колгосп, а влаштовувався кудись на роботу то його батькам “відрізали” огород, який за розміром був не більшим аніж 50 соток, залишаючи для сім’ї малесенький клаптик землі на якому було розташоване їхнє дворище абсолютно не зважаючи на тих хто й надалі залишився гарувати в колгоспі та скільки голодних ротів у хаті їм треба було прогодувати. Таким чином ця родина втрачала останній засіб для існування і щоб не залишити рідних без останнього шматка хліба сини поверталися в колгосп.
Найчастіше з села вибиралися ті юнаки й дівчата хто йшов кудись вчитися, але й тоді вони потрапляли під державне розприділення і по закінченні навчання змушені були їхати відпрацьовувати за направленням невість в яке захолустя, то було чимось схоже на заслання. Найпростіше і найлегше було поїхати на роботу по комсомольській “вербовці” на найбільшу на той час «стройку века» — БАМ (байкало-амурська магістраль) що розгорнулась на сибірських просторах, тільки це означало вирватися з одного пекла і потрапити в інше. З Черешні́вки ніхто не наважився податися у ті далекі мандри.
Щоправда кілька дівчат-сиріт таки втекли з села. Одна з них на ім’я Ганя поїхала у місто Кривий Ріг і влаштувалася працювати на якийсь завод. Там з нею трапилася велика біда, одного разу її руку затягнуло в станок і дівчина мало не загинула. На її щастя хтось виключив той злощасний верстат, але травмовану руку їй відрізали по плече. Спершу її провідував у лікарні хлопець з яким Анна зустрічалася, розчісував і заплітав її гарні й довгі темнорусі коси. Він не покинув скалічену дівчину. Вийшовши з лікарні Анна влаштувалася працювати секретаркою на завод «Криворіжсталь», але як каже відоме прислів’я «біда одна не ходить, а й своїх діточок за собою водить». Хлопець працював на будівництві, там сталася аварія і він упав із риштувань зірвавшись з висоти. Юнак сильно покалічився, при падінні отримав чимало страшних травм і найстрашнішою з них став зламаний хребет. Жодної надії на те, що він колись зможе встати не було. Анна кілька разів приходила до нього в лікарню та хлопець щоразу з великим скандалом проганяв її мотивуючи тим, що дві каліки разом не зможуть вижити — він лежачий, а вона безрука. Так Анна залишила хлопця-інваліда. Вона вдало вийшла заміж за іншого і народила двоє синів старший з яких дуже любив і поважав матір, він допомагав їй у всьому. А от її меншенький синочок-мазунчик, котрого з поміж своїх дітей вона сильно любила, пестила й надзвичайно балувала неймовірно соромився материного каліцтва. Особливо це вирізнялося при людях, коли той бовдур тікав і ховався від матері через те, що вона носила протез чи коли ходила без нього то замість руки у неї теліпався порожній рукав.
Тяжко-важко довелося тим хто втік із села та не легше дісталося і тим хто в ньому зостався. Кожному випала своя доля і у кожного вона була не проста й не легка. Біди, злигоднів, поневірянь завжди вистачає з лихвою на всіх.
Свого часу по селу Черешні́вка кінними возами їздили онучники-міняйли збираючи різний трап’яний мотлох, який потім ішов на переробку. Таким чином селяни за якесь старе ганчір’я могли виміняти у них для себе якийсь незначний, але дуже потрібний у господарстві побутовий дріб’язок, наприклад, синьку для побілки та щітку з рогози щоб обмазати (побілити) хату, кошик, шматок рудого мила для прання, сірники чи плящину керосину для заправки гасової лампи, або інколи можна було навіть вторгувати якусь дрібну копійчину.
У сезон масового дозрівання черешень селом їздили заготівельники які заготовляли свіжі ягоди, зсипаючи їх у великі бочки, що щільно стояли одна біля одної на возі, а пізніше в кузові бортової машини. Так і виживали як могли.