Особняк М. А. Терещенко (бульвар Т. Шевченка, 12)

Вклад сімʼї Терещенко у промисловість, культуру, мистецтво і вигляд тогочасного Києва важко переоцінити. У спеціально заснований благодійний Фонд кожен рік поступало 80% прибутків. На ці гроші було побудовано величезну кількість благодійних установ: лікарень, гімназій, прихистків для безхатченків, шкіл. Також сімʼя постійно фінансувала розвиток театрів, оперного мистецтва, балету, музейної справи. Нашим теперішнім меценатам і можновладцям треба тільки повчитись тому, як треба витрачати зароблені кошти у країні, в якій ти маєш намір жити. І це при тому, що рід Терещенків – вихідці з Глухівщині. Артем Якович Терещенко набув статків лише за Кримської війни на поставках хліба та лісів для корабельного будівництва, потому зайнявся цукрозаводством.

Його сини, Нікола, Семен і Федір примножили його статки. Проте, окрім статусних речей, кошти активно витрачались і на мистецькі твори. Дочка Ніколи Артемовича, Варвара, яка у шлюбі взяла прізвище Ханенко, разом зі своїм чоловіком стала засновницею майстерні вишивки і фундатором найвідомішого у Києві музею західноєвропейського мистецтва. Їх особняк, в якому цей музей перебуває і нині, ще на етапі проекту планувався в першу чергу під експозицію колекції, а вже потім – як житлове приміщення.

Проте, нас зараз цікавить інший особняк, розташований на перехресті Олексіївської вулиці та Бібіковського бульвару (нині – Терещенківська та бульвар Тараса Шевченка). Першим його власником був генерал кавалерії, Павло Васильович Олферʼєв, який в 1883 році, за заслуги перед батьківщиною, отримав право на забудову у Києві. Він довго придивлявся до ділянок і в 1842 році нарешті визначився – зараз ця будівля розташована за адресою бул. Шевченко, 12.

У 1869 році, повністю закінчена двоповерхова цегляна садиба перейшла за дарчою у користування до Василя Павловича, сина генерала, який взяв під неї кредит і так і не зміг його виплатити. Тому у 1870 році дім змінив хазяїна: ним став Павло Павлович Демидов, колезький радник та князь Сан-Донато. Власністю Николи Артемійовича Терещенко ця садиба стала у 1975 році. Судячи з землемірного плану, вона нараховувала 0,44 Га площі разом із підвалом. Особняк був великим, але позбавленим будь-якого естетизму. Звичайно, це слід було виправити і тому назріла капітальна перебудова. Її взявся втілити у життя архітектор Ромуальд Григорович Тустановський. Він перетворив нецікаву будівлю на родзинку Києва у стилі італійського ренесансу.

Чолові фасади рясно прикрашені пілястрами, діагональним рустом, античними голівками у неглибоких нішах, лев’ячими масками. Фриз збагачено гіпсовими гірляндами. Над парадним входом розмістився герб сім’ї Терещенків – цукровий буряк з гичкою.

Внутрішні інтер’єри також розкішні: різнокольоровий мармур, парадні сходи, касетована стеля, художній паркет з найдорожчих порід дерева на підлозі, розписи відомого художника Вільгельма Котарбінського на стелі та стінах. Сама садиба не приносила прибутку, тут просто жили. На її утримання щорічно витрачалась кругленька сума у 5 тисяч рублів. І не дивно: за описом 1884 року вона нараховувала 39 кімнат, а також, кучерську, каретну, льодову кімнату тощо.

Приголомшливий особняк переходив від батька до сина до 1917 року. Потому його було реквізовано разом з усім майном, а родина Терещенків згодом була вимушена відправитись в еміграцію. З того часу тут перебували різні організації: Генеральний Секретаріат праці УНР, Житомирський військовий шпиталь, Всеукраїнське фото та кіноуправління, кіноінститут, облвиконком, обласне управління у справах мистецтв, поки у 1949 році тут не відкрився Державний музей Тараса Григоровича Шевченка. У 1982 році будівля музею була зачинена на капітальний ремонт, який продовжувався 7 років. Після його закінчення можна було сміливо сказати, що первозданний вигляд палацу був назавжди втрачений.

Тим не менш, величезна (приблизно 4 тисячі експонатів) експозиція музею вільно розмістилась у 24 виставочних залах і до сих пір розповідає киянам і гостям міста про творчість та життя великого поета, художника і прозаїка, творчістю якого захоплювались і колишні власники цієї прекрасної пам’ятки історії та архітектури міста Києва.