Історія Православної віри на Західній Україні

Православ'я прийшло на Червону Русь, як називали Галичину в до монгольський період, завдяки Хрещенню Київської Русі землі за князя Володимира. Перші християнські громади з’явились в цих краях ще до часів діяльності св. Кирила і Мефодія, Вчителів словенських. Уже в XI столітті землі Галичини і Волині входили до складу Володимиро-Волинської єпархії Української Православної Церкви. У XII столітті з її складу була виділена самостійна Галицька єпархія а в XIII столітті - Луцька, Перемишльська і Угровеська (Холмської) єпархії, також були частиною православної Київської митрополії. Жоден зі збережених до наших днів історичних джерел нічого не згадує про будь-яких латинських місіонерів, що діяли на цій землі. Галицька земля була найбільш схильна до політичного і культурного впливу своїх західних сусідів - Польщі та Угорщини. Однак при безсумнівному впливі Заходу на суспільно-політичні відносини, Галичина залишалася вірною Православ'ю. Літописи зберегли чимало підтверджень цьому. Волинське князівство в XII-XIII ст. нерідко захоплювали польські або угорські вельможі. Але всякий раз галичани скидали іноземне ярмо і відроджували свою державність. Причому, однією з головних причин народного обурення проти чужинців була спроба встановити католицизм на цих землях. Перші католицькі храми на території Галицько-Волинського князівства з'явилися лише у 2-й половині XIII століття - через майже три століття після зведення перших православних церков Червоної Русі. Причому, положення латинян в Галичині тоді було більш, ніж скромним: їм дозволили звести лише два костели у Львові. Один призначався для німецьких купців і ремісників, інший - для Констанції, доньки угорського короля Бели, яка стала дружиною галицького князя Лева Даниловича. До релігійних і національних меншин в Галицькій Русі тоді ставилися цілком шанобливо, будь то прибулі із Західної Європи католики чи вірменської церкви, всім їм дозволялося будувати власні храми. У XIV столітті після монголо-татарської навали, Галицько-Волинська земля поступово починає занепадати. Спочатку Волинь була завойована Литвою, потім Галичина, захоплювалась поляками та угорцями. Згасає династія нащадків славного князя Данила Романовича Галицького. Останнім в ряду самостійних галицьких князів став його нащадок по жіночій лінії - польський князь Болеслав Мазовецький, який прийняв Православ'я з ім'ям Юрій. Однак цей державець буквально наповнив Галичину поляками і німцями, був покровителем різних католицьких орденів, дозволяючи їм створювати свої монастирі в Червоній Русі, потім проти Болеслава-Юрія була складена змова, і князь був отруєний галицькими шляхтичами. У 2-й половині XIV в. вкрай ослабла від іноземних набігів Галицька земля була завойована польським королем Казимиром III. Однак щоб уникнути народних виступів проти нової влади, Казимир був змушений обіцяти галицьким русинам зберегти автономію їх землі в складі Польського королівства і недоторканність православного віросповідання. Але одночасно з польським завоюванням в Галичині починає активно насаджуватися католицтво. Протистояти цьому тут було набагато складніше, ніж в Литовському князівстві, яке на 90% складалося з руських земель. Православне населення Галичини, включеної до складу Польської корони, виявилося в набагато більш скрутному становищі релігійної і національної меншини. Це особливо проявилося при королі Владиславові II Ягайлу, який ввів в країні закони, які дискримінували православних. Православна знать не допускались до придворної і військової служби, городянам - в магістрати, ремісникам - в цехах. Показання православного свідка в суді в розрахунок не бралися. Частина православних храмів, монастирів і церковних земель за постановою короля-католика була конфіскована і передана католицькій церкві. На території колишнього Галицько-Волинського князівства в 1361 р були відкриті Львівська та Галицька римо-католицькі єпархії. У 1390 р до них додалася Перемишльська, а в 1428 г. - Луцька. Пам'ятником діяльності католика Ягайла донині є кафедральний костел в Перемишлі (нині Пшемишль, знаходиться на території Польщі). Раніше це був православний кафедральний собор, побудований в XIII в. Данилом Галицьким. Відібраний Ягайлом на користь католиків він став кафедрою місцевого латинського єпископа. Особливо важким було становище селян Галичини, яких насильно примушували до переходу в католицизм. Незважаючи на насильство і дискримінацію успіхи католицької пропаганди на українських землях довгий час були незначні. Наприклад, в Київській католицької єпархії через 100 років після її заснування було побудовано всього лише 7 костелів. У Великому князівстві Литовському до середини XVI ст. існувало близько 700 католицьких парафій, тоді як православна Київська митрополія до кінця XVI століття налічувала понад 10 тисяч православних парафій. В Галичині, і в Литві католицькі правителі забороняли своїм православним підданим будувати нові храми і навіть ремонтувати старі. Остаточно ця заборона була затверджена королем Казимиром IV Ягеллончиком на прохання його сина прихильника католицизму королевича Казимира, пізніше канонізованого Римом. У 1439 році на Ферраро-Флорентійському соборі унія з Римом була укладена грецькими ієрархами і передостаннім візантійським імператором Іоанном VIII, які сподівалися отримати військову допомогу католицького Заходу в боротьбі з турками. Але, Константинополь впав, так і не отримавши від Папи Римського підтримки,. Греки від унії незабаром відреклися. Але її вирішив використовувати в своїх інтересах польський король Казимир IV, який мав намір тим самим провести релігійну уніфікацію своїх підданих. Однак ні галичани, ні жителі Литовської Русі унії не прийняли. І навіть присланий з Рима уніатський митрополит Київський Григорій Болгарин, зважаючи на опору пастви був змушений повернутися в Православ'я. Але на цьому спроби примусити православних українців до прийняття католицтва не припинилися. Особливо тяжким став релігійний гніт з боку католицької влади в Галичині на початку XVI століття. Незважаючи на те, що в 1509 р король Сигізмунд I дарував митрополиту Йосипу Солтані право іменуватися митрополитом Київським і Галицьким, у Першоієрарха Православної Церкви Західної України фактично відібрали можливість управляти православними парафіями Галичини, і призначати сюди свого намісника. Король передав право поставлення намісника римо-католицьким архієпископам Львівським. Причому, сам Сигізмунд I в своєму універсалі аргументував цей крок як турботою про притягнення православних в лоно Католицької церкви: «щоб "схизматики" Галичини скоріше могли бути прилучені до "істинної віри"». Проте, корінне населення Галичини продовжували зберігати вірність Православ'ю. Однак православні українці, як селяни, так і шляхта, жили в основному в сільській місцевості. Тому окатоличення Галичини відбувалося в цю пору, головним чином, завдяки містам. Тут православні міщани опинилися в меншості, так як завдяки привілеям релігійного і національного характеру галицькі міста і містечка були заселені в основному поляками і німцями. Навіть євреї мали в них більше прав, ніж українці. Українці, подібно іудеям в Римі, були змушені жити в суворо визначених кварталах-гетто. З того часу і донині у Львові і багатьох інших містах Західної України збереглися вулиці з назвою "Руська" - місця колишньої дозволеного поселення українців. Православні городяни піддавалися особливо сильній дискримінації. Навіть призначення православного священика на міський прихід залежало від католицького магістрату. Православним священикам не можна було ходити по місту в одязі або в єпитрахилі. Тіло померлого православного городянина священик не міг проводжати на кладовищі в службовому одязі, із дзвоном і свічками: священик повинен був йти за труною як приватна особа. До 1530-х років становище православних Галичини стало майже критичним. Цьому сприяло прагнення римо-католицького архієпископа ставити митрополита намісником над православними парафіями свою людину. Православні своєю чергою також намагалися вплинути на вибір кандидата в наступники. Вони зверталися до короля з проханням поставити намісником кандидата, який би діяв на їхню користь. Причому, король Сигізмунд I і його дружина Бона Сфорца не цуралися приймати від православних прохачів хабара у вигляді сотень волів. Незаперечний аргумент подіяв, і король дав згоду на поставлення намісником ревного захисника Православ'я Макарія Тучапського. Так у Львові була відроджена православна архієрейська кафедра, перша знаходилася в Галичі, і з'явився перший "єпископ митрополії Галицької, владика Львівський і Кам'янець-Подільський".
http://www.best-wedding.com.ua/uploads/1500x1500/1...

Кафедральний костел у Львові (побудований в XIV ст. На місці православної церкви). Собор св. Юра у Львові. Зведений уніатами в XVIII в. на місці кафедрального храму православних єпископів Львівських. У його крипті донині покоїться прах Гедеона Балабана і інших православних архієреїв. У Львові тоді було 9 православних храмів. Резиденція єпископа знаходилася поблизу кафедрального Свято-Юрського собору, побудованого в XIV столітті на місці чернецького подвигу і смерті князя Василя Романовича Волинського (в чернецтві Василіска), рідного брата князя Данила Галицького. Аж до середини XVIII століття зберігалася під Свято-Юрський горою печера, в якій підв’язався святий князь-чернець: в 1765 році її засипали за наказом уніатського митрополита Лева Шептицького, щоб припинити народне шанування мощі православного святого. Сам древній Свято-Юрський храм простояв також до середини XVIII століття, коли був знесений і замінений при митрополитів-уніатів Опанаса і Лева Шептицьких помпезним собором в силі рококо, більш відповідним, на їхню думку, новому греко-католицькому характеру Львівської архієрейської кафедри. Проте як і раніше Свято-Юрская гора зберігає в своїх надрах святі мощі православного князя Василя, а в крипті під головним храмом знаходяться поховання православних Львівських владик, починаючи з Макарія Тучапського. Є серед них і могила єпископа Гедеона Балабана - того самого, який в кінці XVI століття спочатку долучився до змови західноукраїнських православних єпископів, котрі вирішили укласти унію з Римом і підкоритися Риму, а потім рішуче порвав з унією і став одним із захисників православної віри. Останні поховання православних архієреїв в Свято-Юрського соборі відносяться до 2-ї половині ХХ століття, коли храм був кафедральним собором Львівської єпархії Української Православної Церкви. Після укладення Берестейської унії 1596 р православні віруючі Галичини протистояли спробам польських влади примусити українців до переходу в католицтво. Протягом усього XVII століття у Львові і прилеглих до нього землях не з'явилося жодного уніатського храму. Місто стало одним з найбільших центрів Православ'я в Речі Посполитій. Тут діяло знамените Успенське братство, при якому існували друкарня і духовна школа. Про те, яким великим було значення галицької столиці в справі відродження Православ'я на західноукраїнських землях, свідчить і факт поставлення тут на Київську митрополію святителя Петра Могили. Протягом усього XVII століття Львівська єпархія зберігала вірність Православ'ю. У 1676 році царська влада заборонила православним українцям мати зносини з Східними Патріархами і виїжджати за межі Польського королівства, братствам було наказано визнати над собою владу місцевої єпископів і відмовитися від права ставропігії. Польський уряд зважився остаточно покінчити з православ'ям на Галичині, влада підібрала кандидатів на православні архієрейські кафедри з числа неоголошених прихильників унії, з тим, щоб вони з часом оголосили про перехід своїх єпархій в католицтво. В результаті таємні уніати Інокентій Вінницький і Варлаам Шептицький зайняли Перемишльску і Холмську єпархії відповідно, а їх спільник Йосип Шумлянський став єпископом Львівським і навіть був королівським указом призначений "адміністратором", тобто провідникам усіх православних єпархій Київської митрополії, розташованих на території Речі Посполитої. Всього за два десятиліття активних дій по розвалу Православ'я єпископи-ренегати привели церковне життя Галичини в такий стан, що тут вже без насильства можна було оголосити про перехід в унію, що Шумлянський і зробив від імені Львівської єпархії в 1700 р. Однак навіть в такій безвихідній ситуації продовжувало боротьбу за Православ'я Львівське Успенське братство. Щоб відслужити в братській церкві архієрейським чином католицьку обідню, Шумлянський з'явився сюди з загоном озброєних поляків, які виламали в храмі двері. Але навіть і після цього братство не скорилось. Його опір унії тривав до 1708 року: здатися православних змусило цілковите розорення Успенського братства, вимушеного в 1704 році сплатити облогу шведському королю Карлу XII гігантську контрибуцію - 120 тисяч червінців. Відібрані в православних Свято-Онуфріївський монастир у Львові. Заснований православними ще за часів Галицько-Волинського князівства, в XIII столітті, обитель була відбудована великими ревнителями православ'я князями Острозькими протягом XVI століття. Схожа доля спіткала Крехівського і Унівського монастиря поблизу Львова, в останньому трудився духовний письменник Західної України Іван Вишенський, твори якого вплинули на Івана Франка, як борця за справедливість. Франко написав дисертацію, що стосувалася творчості Вишенського. Ця дисертаційна робота вийшла окремою монографією «Іван Вишенський і його твори» в 1895 р. у Львові. До аналізу творчості Вишенського Франко звертався в своїх інших працях наукового характеру. Зрештою, в 1900 р. він опублікував збірку «Із днів журби», до складу якої ввійшла поема «Іван Вишенський». Духовний подвижник Іван Вишенський жив і здійснив духовний подвиг коли православний український народ терпів гоніння, закривали православні церкви, змушували прийняти унію. - Так, багато води утекло з цього часу, і люди забули свою історію, а замість неї вчать видумані та перекручені на свій лад історичні події, які не об’єднають а розколюють український народ як писав про Унію Іван Франко.