Сайт поселка Луков

Луків – селище міського типу Турійського району Волинської області. В 1557-1946 рр. містечко носило назву Мацеїв. Вона була пов’язана із шляхетським родом Мацейовських, саме тому радянська влада не захотіла, щоб назва селища чимось асоціювалась з «буржуазною» Польщею. В письмових джерелах назва села вперше зафіксована як Лукове. Ця назва може означати його географічне положення – «на луці», тобто на вигині річки. Справді тут притока Прип’яті – Вижівка утворює дугу. Також ця назва могла утворитись від луків, тобто заболочених місць на березі річки. Назва Мацеїв збереглася лише в найменуванні сусідньої залізничної станції.

Давня історія Лукова відслідкована слабко. Відомо, що вперше село згадано в письмових документах під 1537 р. На той час воно вже було у спадковій власності Матвієвських чи Матієвських. Представники цього роду швидко окатоличились і змінили своє прізвище на  Мацієвські. В 1557 р. Станіслав Мацієвський отримав королівський  на перейменування містечка та на право міського самоуправління. За цим привілеєм дозволялось побудувати замок, проводити раз в тиждень базар та тричі на рік ярмарок.

Понад століття з 1568 р. містом володіли Вишневецькі, потім – Мйончинські. Саме за останніх в містечку був побудований замок з палацом, який став родовим маєтком цього роду. В цей же час в Мацеєві виникло декілька зводів, які були власністю магнатів.

За часів Російської Імперії Мацеїв вирізнявся на тлі інших містечок Волині. Тут проживало близько 4000 жителів, працювало декілька промислових підприємств, діяла земська лікарня. Мацеїв був центром волості.

За часів Польщі Мацеїв був типовим єврейським містечком, де юдеї становили більшість – близько 74%. Під час Другої світової війни в містечку було створено ґетто.  Його мешканців, як людей у інших ґетто чекала однакова доля – пізніший розстріл. Кровопролитними також були сутички між українцями та поляками під час так званої «Волинської різні».

Від 1940 до 1959 р. існував Луківський район. В радянський час найбільшого розвитку в селищі набула будівельна галузь. Тут виготовлялась крейда та вапно для будівельних підприємств області та для колгоспів, які використовували вапно для потреб землеробства.  Підприємство фактично припинило своє існування в останні роки. Зараз розробляти Луківське родовище має намір приватна фірма. З інших галузей в селищі має розвиток рибальство, тут є декілька великих ставків, в яких вирощують рибу.

Луків багатий на архітектурні пам’ятки. На думку Бориса Возницького тут могли побудувати свій замок тамплієри, коли йшли походом з Варшави в напрямку Києва. Про те, що вони спинилися саме в Лукові є згадки в англійського письменника Гелена Нікольсона. На думку вченого фрагменти валів і ровів можуть бути слідами колишнього укріплення. Поруч з ними вцілілі уламки колись розкішного палацу Мйончинських. Зараз тут знаходиться місцева протитуберкульозна лікарня. Частково навколо палацу зберігся тогочасний  парк.

Давнішим від палацу є колишній костел Святих Анни та Станіслава. Храм був збудований в бароковому стилі. За російського царату його  було передано православній церкві. Тоді, щоб йому надати рис характерних волинським хрещатим церквам добудовано два бічні крила. Храм зазнав значних руйнувань впродовж ХХ ст. В останні роки тривала його відбудова.

Церква святої Параскеви в Лукові була збудована в 1723 р. як греко-католицький храм Мйончиськими. В архітектурному стилі це храм раннього барокового стилю. В інтер’єрі храму збереглася цікава примітивна ікона Святого Георгія Побідоносця. Інша «родзинка» церковного комплексу – дерев’яна дзвіниця з шатровим дашком, виконаним з ґонту.

З інших цікавих архітектурних споруд цікавість викликає синагога та будівля залізничного вокзалу.

Родом з Лукова відомий краєзнавець Вінничини Олександр Роговий. Більшість його праць, серед яких лише одних книг близько 30 назв, присвячено Липовецькому району. Олександр Іванович розробив десятки гербів для міст та сіл Поділля, він – автор низки статей до сучасних українських енциклопедій.

Під Іловайськом  29 серпня 2014 р. загинув уродженець Лукова Андрій Посполітак. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою Народного Руху України.