Паїсій Святогорець

«Багато людей вибрало загинути, хоча вони й були мирськими людьми, заради того, щоб не мучили або не вбивали інших. Цим вони врятували багатьох. Таким чином, завдяки декільком героям, ми вижили як народ», – писав старець Паїсій Святогорець.

Паїсій Святогорець – видатний афонський старець, який мав духовний дар наставляти людей порадами і роз’ясненням складних життєвих ситуацій. Його поради викладені в 5 томах та надруковані різними мовами світу. У 1945 році старець був призваний в армію, де відзначився доброчесністю та мужністю. Після служби в армії о. Паїсій відразу пішов на Святу Гору Афон. Туди до нього приїздили тисячі людей. Щодня від сходу до заходу сонця він радив, втішав, вирішував людські проблеми, виганяв всяке горе і наповнював душі вірою, надією і любов’ю до Бога. Тепер книжки Паїсія Святогорця допомагають пастирям ставати духовними помічниками.
13 січня 2015 року Константинопольська Православна Церква зарахувала відомого старця і подвижника Паїсія Святогорця до лику святих.

Нова книга Паїсія Святогорця «Про воєнний стан» духовно укріплюватиме українців
З благословення Святішого Патріарха УПЦ КП Філарета, видавництво «Премудрість Божа – Софія» надрукувало книжку з висловлюваннями старця Паїсія Святогорця «Про воєнний стан». Книга допоможе воїнам і громадянам України духовно підкріпитись в цей важкий час. Особисті переживання старця і оповіді про війну, в якій він брав участь, допоможуть читачам вистояти сьогодні. В книжці «Про воєнний стан» зібрані вислови Паїсія Святогорця про воєнні дії. Старець в своїх роздумах навчає мудрості, яка необхідна нам в теперішній час, коли йде війна. Ця Божественна мудрість потрібна, щоб зберегти наш народ, людську гідність та стійко переносити всі тяготи теперішнього часу. Старець Паїсій Святогорець
ПРО ВОЄННИЙ СТАН

Багато людей вибрало загинути, хоча вони й були мирськими людьми, заради того, щоб не мучили або не вбивали інших. Цим вони врятували багатьох. Таким чином завдяки декільком, героям ми вижили як народ.

Отож, якщо говорити коротко, ченці – це радисти Матері Церкви, і, відповідно, якщо вони йдуть далеко від світу, то це роблять через любов, тому що йдуть від «радіоперешкод» світу, щоб мати кращий зв’язок, та більше і краще допомагати світу. Безрозсудливу вимогу, яку пред’являють деякі клірики, щоб ченці вийшли в світ, висловлюють і деякі нерозумні солдати. Коли їх загін потрапляє в небезпеку, вони вимагають, щоб радист залишив свою рацію і вступив у перестрілку, начебто положення буде врятовано, якщо до двохсот інших гвинтівок приєднається ще одна. Коли радист кричить на всю горлянку, щоб вийти на зв’язок: «Алло, алло, Душа!» і так далі, то інші думають, що він кричить намарно. Однак розумні радисти не слухають, коли їх лають, але з усіх сил намагаються вийти на зв’язок, а потім просять негайної допомоги в генерального штабу (Душі), і тоді прибувають великі сили авіації, бронетанкових військ, флоту, і у такий спосіб рятують ситуацію, а не завдяки участі у перестрілці цих солдат. Так само ж і через ченців діють божественні сили за допомогою їхньої молитви, а не через їхні власні нікчемні сили. Ми ж у наш час, коли зло надзвичайно посилилось, маємо велику потребу в Божому втручанні. Несправедливість буває двох видів: матеріальна і моральна. Матеріальна несправедливість – це коли людина несправедлива з кимось у матеріальному, речовому відношенні. Моральна несправедливість, це коли хтось, наприклад, закрутить голову дівчині і спокусить її. А якщо обманута дівчина на додачу ще й сирота, то той, хто ошукав її, обтяжує свою душу в п’ять разів більше. Знаєш, як швидко куля знаходить таких аморальних людей на війні? На війні Божу справедливість і Боже піклування про людей видно особливо чітко. Війна не терпить безчестя – людину аморальну швидко знаходить куля. Одного разу наші дві роти повинні були змінити на передовій батальйон, який йшов на відпочинок. Під час заміни комуністи пішли на нас в атаку, і закипів бій. Один солдат з батальйону, що відходив, вчинив за день до цього ганебне безчестя – насильство над нещасною вагітною жінкою. Ну і що ж: у тому бою був убитий тільки він один! Хіба це не страшно? Всі потім говорили: «Так цьому бидлові й треба – справедлива кара». А ще це трапляється з тими, хто лукавить, прагне втекти та вислизнути – в кінцевому підсумку виявляються вбитими саме вони. Ті, в кого є сильна віра, природно, і живуть чесно, по-християнськи. І ось що помічено: такі люди бережуть честь свого тіла, і це захищає їх від ворожих куль і осколків навіть краще, ніж якби вони носили на собі часточку Чесного Хреста Господнього. А на війні йде боротьба життів, твого і ще чийогось. Відвага полягає в тому, щоб поспішати на допомогу іншій людині, але якщо відсутня жертовність, то кожен прагне врятувати самого себе. Але помічено що: на війні снаряд або міна знаходять того, хто починає хитрувати. Така людина начебто бажає уникнути небезпеки, але тим скоріше звертає собі шию. Тому не треба прагнути втекти від небезпеки й особливо за рахунок інших. Пам’ятаю один випадок, який відбувся на албанській війні. В одного солдата була кам’яна плита, і він укривав за нею голову від куль і осколків. Коли йому знадобилося відійти за чимось убік, він поставив плиту на дно траншеї, притуливши до стінки. Побачивши це, його сусід відразу схопив цю плиту й забрав її. «Зараз, — подумав він, — випала добра нагода взяти її собі». Однак у той самий момент його накрила міна, і не залишилося навіть мокрого місця. Бачачи, як навколо рвуться снаряди, нещасний взяв цю плиту, але про те, що її хазяїн повернеться, він не подумав. Він подумав тільки про себе й своєму вчинку знайшов виправдання: «Якщо він відійшов, то я можу взяти цю плиту собі». Так, піти-то він пішов, але ж плита залишалася його власністю. А ще один ухилявся від служби весь час, поки йшла війна. Не думав ні про кого. Інші віддавали за Батьківщину своє життя — він же сидів вдома. До останньої години, коли становище ускладнилося, він прагнув уникнути небезпеки. Потім, коли прийшли англійці, він постарався потрапити в розташування їхніх військ, представився Зервасу й, оскільки мав також і американське громадянство, скористався з нагоди й утік в Америку. Тільки він до неї доїхав — відразу вмер! Його дружина, бідна, говорила: «Від Бога хотів втекти!» Отже, він помер, у той час як інші, хто був на війні, залишилися живими. Одного разу, коли я був солдатом, наш командир послав мене виконати обіцянку, дану нами Святому Іоанові Предтечі після того, як він допоміг нам на війні. Ми дали обітницю купити для однієї церковці Святого Предтечі два великих храмових підсвічники. Отже, мені треба було купити підсвічники, а заодно супроводжувати одного нашого товариша по службі в місто Навпакт для передачі його військовому трибуналу. Пам’ятаю, інші офіцери говорили до командира: «Ну і конвоїра ти йому підшукав!» Нещасний, котрого я мав супроводжувати, був родом з Епіру, за професією – музикант, чоловік бідний, одружений, з дітьми. Його звинувачували в «самострілі», тобто в нанесенні тілесного каліцтва собі самому для того, щоб його відправели в тил. «Краще, – розсудив він, – жити з однією ногою, ніж бути вбитим». Спочатку ми з ним приїхали в місто Агриніо, де в нього були знайомі. «Підемо, – каже, – провідаємо їх». – «Ну що ж, – відповідаю, – підемо». «Підемо сюди, підемо туди», – що поробиш, доводилося мені всюди з ним ходити. Ех, яке ж митарство! До того ж, він не хотів, щоб я здавав його трибуналу. Та мені й самому шкода було бідолаху, стало за нього дуже боляче, і я сказав йому: «Ось побачиш – усе в тебе обійдеться. І влаштуєшся краще за всіх! Наш командир надішле пояснювальну записку у твоїй справі, і тебе прилаштують у якесь тихе місце – так що і дітям своїм зможеш допомагати, і життя твоє буде в безпеці». Добравшись, нарешті, до Навпакта, ми дізналися, що в трибунал уже прийшов лист від командира і справа на нашого самострільщика закрита. Але ж йому загрожував розстріл – час був військовий, суворий. Командир пожалів його, оскільки той був головою родини, і призначив кухарем у Центр розподілу новобранців. Його сім’я перебралася ближче до цього Центру, і війну він провів краще, ніж інші, а оскільки солдати іноді не приходили обідати в їдальню, у нього залишалася їжа, і він годував своїх дітей. Після війни всі йому говорили: «Таж тобі було краще за всіх!» А ми сиділи в горах, у снігах. Те, що я побажав йому, було угодне Богові, бо я висловив усе з болем, від серця. Тому Бог і виконав це благословення. Повага зникла зовсім. Ти тільки глянь, що зараз діється! Власних батьків діти здають у будинки для літніх людей! А в давнину піклувалися навіть про постарілих биків, не вбивали їх і говорили: «Це ж наші годувальники». А як шанували мертвих!.. Пам’ятаю війну: з яким ризиком ми ходили ховати вбитих! Священик, зрозуміло, був зобов’язаний піти. Але солдати йшли разом з ним – нести тіла своїх убитих товаришів – у заметілі, у морози, під градом куль. Під час Громадянської війни в 1945 році, перед призовом в армію, я допомагав нашому церковному сторожу збирати і ховати вбитих. Першим йшов священик з кадилом. Як тільки долинав свист снаряда, ми падали на землю. Потім піднімалися. Знову свист снаряда – знову на землю. Потім, коли я вже був солдатом і ми, роззуті, сиділи в снігах, нам сказали, що бажаючі можуть піти зняти взуття з убитих. Ніхто навіть з місця не рушив. Ех, пройшли ті добрі часи! Я пам’ятаю, в армії, якщо виникала необхідність йти на якесь небезпечне завдання, тільки і чулося: «Пане командире, я піду замість нього! Адже він людина сімейна – якщо його вб’ють, то діти залишаться на вулиці!» Солдати просили в командира піти замість когось іншого на небезпечне завдання, на передову. Вони раділи з того, що вб’ють їх, але залишиться живим чийсь глава сімейства і його діти не осиротіють. А зараз? Хіба зустрінеш де-небудь, щоб людина йшла на таку жертву? Якщо і зустрінеш, то вкрай рідко.
Пам’ятаю, якось одного разу, ми залишилися без води. Командир знайшов по карті місце неподалік, де була вода. Але там засіли заколотники. Тоді він каже: «Є тут неподалік вода, але йти дуже небезпечно і світла запалювати не можна. Хто наважиться піти і наповнити кілька фляг?» Підскакує один солдат: «Я піду, пане командире!», підскакує інший: «Я!», за ним – третій. Тобто викликалися піти всі! Надворі темінь, без світла страшно, аж мороз по шкірі продирає. Командир розгубився навіть: «Ви ж не можете піти всі!» Я хочу сказати, що про себе не думав ніхто. Жоден з нас не спробував знайти якусь відмовку, наприклад: «Пане командире, у мене болить нога», чи «у мене болить голова», чи «я втомився». Ми всі хотіли піти по воду, а на те, що над нашим життям чатувала небезпека, ми уваги не звертали.
Нинішній дух – дух теплохолодності. Мужність, жертовність зовсім відсутні. Нинішньою надщербленою логікою люди все перевели в іншу систему вимірів. І бачиш воно як: раніше люди йшли в армію добровольцями, а зараз, не бажаючи служити, дістають собі довідку, що вони психічно хворі. Докладають усіх сил до того, щоб не йти в армію. Хіба раніше було хоч щось подібне? У нас в армії був один лейтенантик, всього двадцяти трьох років від роду, але який же він був молодчина! Одного разу йому зателефонував його батько, відставний офіцер, і сказав, що має намір попросити когось, щоб з передової хлопця перевели в тил. Ох, як же розкричався лейтенант, коли почув ці слова! «Як же тобі не соромно, батьку, говорити таке? Це трутні відсиджуються в тилу!» У цій людині була щирість, чесність і відвага настільки виняткова, що вона навіть переходила межі – він біг в атаку першим. Уся його шинеля була наскрізь продірявлена кулями, але, незважаючи на це, він залишився живим. А звільняючись у запас, узяв цю шинель на згадку. Воля духовна є духовна покірність Божій волі. Але бачиш як: послух є воля, однак ворог у злобі своїй подає її як рабство, і діти, – особливо отруєні бунтарським духом нашої епохи, – починають бунтувати. Зрозуміла справа, адже вони до того ж стомилися від різних систем двадцятого століття, які, на біду, все більше і більше спотворюють як природу – чудовий світ Божий, так і людей – Божі творіння. Ці системи наповнюють душі людей тривогою і відводять їх від радості, віддаляють від Бога. А знаєте, що нам довелось пережити, коли ми звільнилися з армії в запас? Якби була на нашому місці нинішня молодь, вона рознесла б все дощенту! Це було в 1950 році. Громадянська війна тільки закінчилася. Нас, солдатів різних призовів, звільнили в запас разом. Один воював чотири з половиною роки, інші – чотири, третій – три з половиною. І от уявіть: після стількох страждань на війні ми приїхали у місто Ларису і з’явились у пункти розподілу демобілізованих, бачимо, що вони вже забиті іншими фронтовиками. Ми тикнулися в готелі, але і там відмовили: «Солдатня, – кажуть, – хіба можна її впускати! Всі ковдри перебруднять». Але ж ми пропонували заплатити їм за нічліг. Надворі березень, холодно. На наше щастя, якийсь офіцер нас виручив, дай йому Бог доброго здоров’я! Він пішов на залізничний вокзал, довідався, коли поїзди приходять, коли відходять, коли роблять маневри, домовився з залізничним начальством і нас впустили на ніч у порожні вагони. «Вночі, – попередив нас офіцер, – вагони будуть трохи їздити туди-сюди, робити маневри, але ви не бійтеся, до такої-то години завтра вранці вони не виїдуть». Так усю ніч ми і прокаталися взад-вперед. Нарешті добралися до Салоніків. Ті, хто жив неподалік, розійшлися по домівках. А ми, решта, знову пішли в пункти розподілу, але й там яблуку ніде було впасти. Знову по готелях – і знову безрезультатно. Пам’ятаю, як я в готелі просив: «Дайте просто стілець – пересидіти ніч, і я заплачу вам удвічі більше, ніж за ліжко!» – «Ні, – відповідають, – не можна». Вони боялися, щоб хтось не побачив, що вночі в готелі сидів на стільці солдат, і не доніс на них. Виходить, стій всю ніч на ногах на вулиці і підпирай стінку! І от нещасні солдати стояли на вулицях біля готелів, на тротуарах, притулившись до стіни. На всіх тротуарах – солдати, як на параді. Тобі зрозуміло? Якщо б це була сучасна молодь, вона спалила б Ларису, а на додачу всю Фессалію разом з Македонією! Адже вони і зараз, не зазнаючи жодних труднощів, що творять! Громлять, захоплюють школи, університети. А тодішнім бідним хлопцям таке навіть на думку не спадало. Звичайно, їм було гірко, але при цьому думки помститися, зробити якесь зло в них не було. Але ж на війні, у снігах, вони пережили такі страждання! Нещасні були покалічені війною, – яка ж жертовність! – зрештою, їм «віддячили» ночівлею під відкритим небом. Останнє «спасибі»! От я і порівнюю, якою була тодішня молодь, і до чого вона докотилася зараз. Не минуло ще і п’ятидесяти років, а люди так змінилися!..
А з якою жертовністю дівчата дотримувались своєї чистоти за старих часів! Пам’ятаю, як під час війни наше командування зібрало з різних сіл цивільних жителів з мулами і змусило їх перевозити для армії вантажі. Пішов сильний сніг, і ці люди виявилися відрізаними на одній висоті. Чоловіки наламали ялинових гілок і під засніженими гілками ялин влаштували щось схоже до навісів, щоб хоч якось захиститися від холоду. Жінки, що були там, теж були змушені сховатися під ці навіси, просячи захисту у своїх односельчан, у тих, з ким вони були знайомі. Були там дівчина і бабуся з якогось далекого села. Їм теж довелося сховатися під одним з цих ялинових навісів. Але біда в тому, що бувають такі невіруючі і боягузливі люди, що їх не приводить до тями навіть війна. Їм не боляче за своїх ближніх, які калічаться чи гинуть, але у зручному випадку вони прагнуть навіть робити гріх, боячись, що їх уб’ють і вони не встигнуть урвати від життя задоволення, хоч їм, навпаки, варто було б покаятися – принаймні, під час небезпеки. І от один з таких невіруючих боягузів, які думають не про те, як покаятися, а про те, щоб згрішити, виявився під тим навісом, де укрилися дівчина з бабусею. Він почав чіплятися до дівчини настільки гидко, що та змушена була втекти. Вона вирішила краще закоченіти від холоду і навіть померти в снігах, але зберегти свою дівочу честь. Нещасна бабуся, бачачи, що дівчина пішла і не повертається, пішла по її слідах і знайшла її під дашком каплиці Чесного Іоана Предтечі за півгодини ходу. Чесний Предтеча зберіг дівчину, яка оберігала свою честь, і привів її до своєї каплички, про яку вона навіть не знала. І що ж зробив Чесний Предтеча після цього? Після цього він з’явився уві сні одному солдату і повелів йому якомога швидше поспішати в його каплицю. Солдат підхопився і поспішив у цю каплицю. Та ніч була світла від снігу, і він приблизно знав, куди потрібно йти. О, що за картина постала перед його очима! Бабуся і дівчина, по коліно в снігу, уже посиніли й закоченіли від холоду. Солдат зумів відчинити двері в церківку, нещасні увійшли всередину і якось прийшли до тями. У солдата не було ніяких теплих речей, крім шарфа, якого він дав бабусі, і двох рукавичок, які він дав їм обом, велівши по черзі міняти руки. Потім нещасні розповіли йому про ту спокусу, яка привела їх у цю каплицю. «Добре, – запитав дівчину солдат, – як же ти зважилася бігти вночі, по заметах, невідомо куди?» – «Це, – відповіла вона, – було все, що я могла зробити. Я вірила в те, що Христос допоможе мені в усьому іншому». Тоді солдат якось мимоволі сказав: «Все, закінчилися ваші муки. Завтра будете вдома». Ці слова вирвалися в нього самі по собі, від болю, а не просто для того, щоб втішити нещасних. Ох, як же вони зраділи, почувши це! Від цих слів їм навіть стало тепліше. І дійсно, до ранку наступного дня гірничотранспортна рота розчистила дорогу і зі своїми мулами прийшла на місце. Тоді нещасних відпустили по домівках. Такими юними дочками Еллади – не оголеними від Божественної Благодаті, але укритими Нею – треба захоплюватися і хвалитися! А той тварюка, – хай простить мене Бог, – пішов до командира і доклав, що, мовляв, «солдат такий-то зробив злом каплиці і ввів у неї транспортні засоби», тобто мулів! «Ні, – відповів йому командир, – не вірю, він на таке не здатен!» Зрештою, цей молодик закінчив в’язницею. Дуже сильні братерські відносини народжуються у тяжкі роки. На війні ми, солдати одного напівбатальйону, два роки прожили разом і були спаяні між собою більше, ніж брати, тому що труднощі й небезпеки ми переживали разом. Ми були настільки спаяні, що кликали один одного «братом». Світські були люди, з світським напрямом думок, ні Євангелія не читали, ні духовних книг, а проте один з одним не хотів розлучатися. У людей була звичайна мирська, у доброму значенні цього слова, освіта, але вони мали те, що за все вище — любов, братерство. Недавно помер один з наших товаришів по службі, і інші однополчани приїхали на його похорон зі всіх кінців країни. І сюди кілька днів тому приїхав побачитися зі мною один мій однополчанин. Як же він мене стиснув у своїх обіймах! Я не міг з них вирватися! Зараз ми воюємо з дияволом. Тому постарайтеся ще більше зріднитися один з одним, ще більше стати один одному братами. Так усі разом ми будемо йти по обраному нами шляху, разом підніматися по крутій стежці на солодку Голгофу. В армії, у військах зв’язку, у нас була таблиця розпізнавання, що виказувала деякі конкретні ознаки, по яких було зрозуміло, яка радіостанція наша, а яка чужа; свої радіостанції ми знали. Якийсь час на спеціальних заняттях з техніки радіоприйому ми встановлювали проміжну радіостанцію й намагалися розпізнати приналежність чужої станції — запитували: «Що це?» або говорили: «Раз!» і слухали, яка буде відповідь, щоб упіймати їх на цьому. Іншими словами, якщо ми не могли з упевненістю визначити радіостанцію, то ми їй не довіряли й намагалися її розпізнати. Так і в житті духовному: бачачи, що якась «радіостанція» не наша, ми повинні сказати самим собі: «Навіщо мені із цією станцією працювати? Ще чого!» Коли радист, розуміючи, що радіостанція чужа, хоче з нею працювати — це серйозна провина. Але наскільки серйозніша його провина, коли він знає, що радіостанція не тільки чужа, але ще й до того ворожа — і хоче працювати з ворогом! Я хочу сказати, що в питаннях, які стосуються наших зв’язків з іншими людьми, необхідні розважання й обачність. А найбільш надійно — це кожному радитися зі своїм духівником.
— А як, Геронде, людина може піти на жертву, якщо їй ще невідомий смак жертовної радості?
— Якщо поставить себе на місце іншого. Коли я був в армії, наш дзот часто заливало водою. У рації треба було міняти акумулятори, а це було справою дуже нелегкою, тому що лінія була завантажена. Я був мокрим до пояса, і шинелю можна було викручувати. Однак, щоб не мучилися інші, я волів робити ту роботу сам і, роблячи її, радів. Командир казав мені: «Коли ти виконуєш цю роботу, то я спокійний і не тривожуся за це, але мені тебе жаль. Скажи, щоб це робив хто-небудь інший». — «Ні, пане командире, — відповідав я йому, — я [від цього] радію». У нашому напівбатальйоні був ще один радист, але, коли ми йшли на операції, щоб не наражати його на небезпеку, я не давав йому тягати ні акумулятора, ні рації, хоча мені було й важко. Він просив мене про це, [ображався]: «Чому ти мені їх не даєш?» — «У тебе, — відповідав я йому, — дружина й діти. Якщо тебе вб’ють, я буду за це відповідати перед Богом». І так Бог зберіг нас обох: ні йому, ні мені Він не допустив бути вбитим. Для людини вразливої краще бути один раз убитим самому, прикриваючи іншого з почуття любові, ніж виявити недбалість або боягузтво й все наступне життя зазнавати постійних докорів сумління. Якось на громадянській війні маневр заколотників відрізав нас від інших сил за селом. Солдати збиралися кидати жереб, щоб визначити, кому йти в село за харчами. «Я піду», — сказав я. Якби пішов хтось недосвідчений і неуважний, його могли б убити, і мене потім мучила б совість. «Краще буде, — думав я, — якщо вб’ють мене, ніж когось іншого, а мене потім все життя буде вбивати совість. Як я таке витримаю?» — «Ти міг би його врятувати, — буде говорити мені моє сумління, — чому ж ти не врятував його?» До того ж я постив й був голодний. Ну й командир мені каже: «І я б волів, щоб ти пішов, бо ти й з води сухим вийдеш, тільки поїж, щоб сила була». Взяв я автомат і вирушив. Заколотники прийняли мене за свого й дали пройти. Прийшов я в село, зайшов у якийсь двоповерховий будинок. Там була одна бабуся, вона дала мені продуктів, і я повернувся до своїх. Найбільшу радість я переживав узимку [у горах], серед снігів. Пам’ятаю, прокинувся одного разу вночі. Усі спали, а наші намети завалило снігом. Я виліз із намету, схопив рацію й почав витрушувати з неї сніг. Дивлюся: працює. Побіг до командира й розповів про те, що діється. У ту ніч я мотикою відкопав зі снігу двадцять шість обморожених. Для Христа я не зробив нічого. Якби я зробив для Христа десять відсотків від того, що робив на війні, то зараз творив би чудеса! Ось чому потім, у житті чернечому, я говорив: «В армії я перетерпів такі страждання заради Батьківщини, а що я роблю для Христа?» Іншими словами, у порівнянні з тими стражданнями, які я пережив в армії, у чернечому житті я відчував себе царським сином, тут вже не мало значення, був у мене якийсь сухар чи ні. Тому що там, під час операцій, знаєш, якого ми дотримувалися посту? Сніг їли! Інші хоч нишпорили навколо, знаходили що-небудь їстівне, а я був прив’язаний до рації — не міг від неї відійти. Одного разу ми залишилися без їжі на тринадцять днів: нам дали тільки по одному буханцеві солдатського хліба й по половині оселедця. Воду я пив зі слідів копит, і то не чисту дощову, а змішану з брудом. А одного разу довелося скуштувати й «лимонаду»! Того разу через спрагу я дійшов до межі й тут побачив слід від копита, повний води — жовтої! Вже я її пив-пив!.. І тому потім, у житті чернечому, вода, навіть якщо вона була повна всяких комашок, здавалася мені великим благословенням. Вона, принаймні, була схожа на воду. А якось ввечері порвалася кабельна лінія зв’язку. Був грудень 1948 року. Снігу навколо — замети. О четвертій годині пополудні нам дають наказ: іти в село — це дві години пішки, відновити лінію й повертатися назад. Через дві години — темрява. Солдати були, як мертві, від втоми й не знаходили в собі мужності йти. І де там ще знайдеш кабель у таких заметах!
— Ви що, Геронде, не знали дороги й того, як був прокладений кабель?
— Еге, дорогу приблизно я знав, але однаково ніч застала б нас у дорозі. Коротше кажучи, дали мені кількох людей, і ми пішли. Спочатку ми, ще будучи в розташуванні нашої частини, лопатами очистили дорогу від снігу, щоб заспокоїти командира, і небагато пройшли вперед. Потім я до них кажу: «Пішли-пішли, нам адже ще повертатися!» Я пішов першим, тому що інші увесь час нарікали. «Еллада, — говорили вони мені, — загинути не може, а ось ми гинемо!» Як завели те саме без кінця! Так просувалися ми вперед: я провалювався в сніг, вони мене витягали, знову провалювався, знову витягали... У мене була шабля, і я раз у раз промацував нею сніг перед собою, щоб знайти, куди можна ступити. Треба було постійно перевіряти. Я просувався першим і казав їм: «Пішли-пішли, тут худоба не ходить і кабелю порвати не може. Дійдемо до якого-небудь яру, де кабель висить над землею, і тільки там перевіримо». Дійшли ми, нарешті, до якогось села, перед яким були тераси, приховані від очей під сніговими заметами, і я впав з одної тераси вниз, у сніг. Інші злякалися йти далі й мене діставати. Нарешті ми спустилися вниз, перебираючись з одної тераси на іншу, — як, краще не запитуй — і пізно ввечері ввійшли в село. У якихось ярах в одному-двох місцях я знайшов обрив, ми з’єднали кабель і зв’язалися з командиром. «Повертайтеся назад», — говорить нам командир. Але як тут повертатися? Мало того, що ніч настала, так ще треба якимось чином лізти наверх, на тераси! Спускалися ми стрімголов! І як знайдеш дорогу? «Але як ми повернемося? — запитую командира. — Спуститися ми ще якось спустилися, але як тепер підніматися? Давайте ми краще завтра зранку повернемося: вийдемо з іншого краю села й зробимо коло». — «Ніяких “давайте”, — відповідає командир, — сьогодні!» На наше щастя, цю розмову почув ад’ютант командира й умовив його дозволити нам залишитися на ніч у селі. Так ми й залишилися. В якомусь домі нам дали кілька товстих вовняних покривал. Мене кидало то в жар, то в холод: бо ж я йшов попереду, розчищав дорогу й був увесь мокрий. Товариші пожаліли мене, тому що мені, так би мовити, дісталося більше за інших, і поклали мене в середину. Повечеряли ми тоді лише скибою солдатського хліба. Не пам’ятаю, щоб коли-небудь ще у своєму житті я переживав більшу радість, ніж тоді. Я був змушений навести ці приклади, щоб ви зрозуміли, що таке жертва. Я розповів все це не для того, щоб ви поплескали мені в долоні, але для того, щоб ви зрозуміли, звідки береться справжня радість. А потім, у відділі зв’язку, мене обманювали товариші по службі. «До мене батько приїжджає, треба піти з ним побачитися, посидь за мене, будь ласка», — говорив один. «А до мене сестра приїхала», — брехав другий. Ніяка вона йому була не сестра. Кому-небудь ще потрібно було навіщось відлучитися, і я йшов на жертву: увесь час сидів на чергуванні то за одного, то за іншого. Після чергування підмітав, наводив порядок. У приміщення взводу зв’язку заборонялося входити іншим, навіть офіцерам з інших відділів, до того ж час був військовий. Так що прибиральницю ми взяти не могли. Брав я віник і підмітав всі приміщення. Там і навчився підмітати. «Тут, — казав я, — службове приміщення, місце якимось чином священне, неприбраним його залишати не можна». Я не зобов’язаний був підмітати, та й робити цього не вмів: у себе вдома я жодного разу й віника до рук не брав. Та якби я й захотів його взяти, мене б відразу моя сестра цим же віником і відлупцювала! «Прибиральниця, — дражнили мене товариші по службі, — вічна жертва». Я на це не звертав уваги. І робив це не для того, щоб почути «спасибі», але тому, що відчував це необхідністю й радів.
— У вас, Геронде, зовсім не було помислу «з ліва»? Ви, наприклад, не думали: «Такий-от гуляє, а не з сестрою своєю зустрічається»?
— Ні, таких помислів у мене не було. З того моменту, як хтось говорив мені: «Прошу тебе, можеш трохи посидіти замість мене?» — все, питання було закрите. А ще хтось просив у мене грошей нібито для своїх дітей, однак сам не тільки не відсилав їх дітям, але ще й у дружини своєї просив грошей, щоб витрачати на себе самого. Зрозуміло? І я робив це не для того, щоб мені сказали «молодець», я відчував це необхідністю. З розташування частини я не виходив, інші користувалися цим і звалили всю роботу на мене. Мені доводилося виконувати роботу всього взводу. Ціла купа позивних, реле стукають без зупинки... Я перетворився тоді в руїну. Якийсь час у мене трималася температура тридцять дев’ять і п’ять, і я нікому про це не говорив. Але потім від перенапруги впав, знепритомнів. Мене кинули на носилки, і я чув голоси товаришів по службі: «Ну що, Венедикте, поїхали на капремонт, зараз ми тебе віднесемо на носилках туди, де лагодять старі автомобілі». І вони віднесли мене в госпіталь. Там я був без догляду — кому було про мене дбати, всі займалися пораненими, — але я відчував радість. Ту радість, яка походить від жертви, тому що мій власний спокій народжується від того, що я надаю спокій іншому.
— Геронде, одна з молодших сестер запитала мене: «А будучи початкуючим ченцем Старець не мав падінь у своїй боротьбі? У нього не було ніякого помислу “зліва”? Він ніколи не впадав в осуд?»
— Коли в моїй боротьбі відбувалося щось подібне або коли мене сварили, то я не давав всьому цьому «безмитних прав».
— Геронде, що значить «безмитні права»?
— Давати своїм помилкам, гріхам «безмитні права» — це значить ставитися до них з байдужістю. Тобто намагатися, щоб усвідомлення помилки не стосувалося душі, а «пролітало» повз неї. Якщо земля скам’яніє, стане твердою, то, скільки б дощу на неї не лилося, вона не всмоктує в себе воду. Подібне відбувається і з людиною, котра дає своїм помилкам і гріхам «безмитні права». Нива серця такої людини озлоблюється від байдужості, і що б їй не сказали, що б з нею не трапилося, її це не зворушує, тобто вона не відчуває своєї провини і не кається. Коли я [будучи ще початківцем] дізнавався, що хтось назвав мене, приміром, лицеміром, я не казав: «Та щоб йому порожньо було, раз він говорить такі речі», але намагався знайти причину, що спонукала так про мене сказати. «Щось тут негаразд, — думав я, — ця людина не винна, це сам я був у чомусь неуважний, дав їй привід, і вона неправильно витлумачила мою поведінку. Ні з того ні з сього сказати таке вона не могла. Якби я був уважним і поводився розумно, вона не витлумачила б мою поведінку так перекручено. Я нашкодив своєму ближньому й відповім за це перед Богом». І відразу ж я намагався знайти, у чому моя помилка, і виправити її. Тобто я не досліджував, чому людина сказала про мене таке: чи від ревнощів, від заздрості, чи тому, що зрозуміла перекручено почуте від інших. Це питання мене не займало. І зараз у всіх [подібних] випадках я вчиняю так само. Якщо, приміром, хтось скаже мені жорстке слово, я не можу навіть заснути. І якщо діло дійсно є таким, як він говорить, то я засмучуся і намагаюся себе виправити. Але навіть якщо все виглядає і не так, як подумала і сказала ця людина, то я однаково засмучуся, буду думати про те, що я в чомусь винен, тому що був неуважний і спокусив мого ближнього. Я не звалюю всю провину на ближнього: я замислююся над тим, як буде судити мої дії Бог, а не про те, якими вони здадуться людям. Якщо людина не буде досліджувати те, що відбувається подібним чином, то їй ніщо не принесе користі. Часто кажуть: «Така-то людина втратила контроль над собою». Знаєте, коли людина втрачає над собою контроль? Коли вона за собою не стежить. Якщо в людини не все гаразд з головою, і тому вона не контролює себе, то в неї є зм’якшуючі провину обставини. Проте зм’якшуючих провину обставин нема в того, хто, не маючи жодних проблем з головою, не контролює свої дії, оскільки не стежить за собою. Під час окупації у 1941 році ми, рятуючись від німців, які розоряли села, палили й убивали, пішли з Коніци в гори. У той день, коли німці ввійшли в Коніцу, двоє моїх братів зранку зійшли з гори на рівнину прополювати кукурудзу на городі. Почувши, що прийшли німці, я кинувся до матері: «Мамо, я побіжу вниз, попереджу братів». Вона мене не пускала, тому що всі їй говорили: «Ті однаково пропали, хоч цього не пускай, а то і його втратиш». «Як би не так», — подумав я. Начепив солдатські черевики й побіг униз на город. Похапцем я не встиг добре зав’язати черевики, і, коли біг через поле, яке недавно полили, вони поспадали мені з ніг і застрягли в болоті. Я їх покинув і побіг босоніж уздовж ріки, а там повно будяків. Близько години влітку по жарі я біг по колючій траві й не відчував ніякого болю. Прибігаю на город до братів, кричу: «Німці прийшли, треба ховатися». І тут ми бачимо озброєних німецьких солдатів, що йшли до нас. «Продовжуйте працювати, — кажу я братам, — а я зроблю вигляд, що прополюю й проріджую кукурудзу». Німці пройшли повз нас і навіть нічого не сказали. Тільки потім я помітив, що мої ноги всі в ранах від колючок, а до того моменту я навіть нічого не відчував. У тому бігу була радість! Радість самопожертви. Хіба міг я кинути своїх братів? А якби з ними щось сталося? Та мене б потім мучила совість. Навіть якби в мене совісті не було, однаково я б потім зазнавав муки самозаспокоєння. Якщо християнин не почне вже зараз чимсь жертвувати: якоюсь своєю похіттю, егоїзмом (наприклад), – то як він досягне того, щоб у важку хвилину пожертвувати своїм життям? І якщо зараз він боїться праці й стурбований тим, щоб не переробити більше іншого, то як він досягне такого стану, що побіжить віддавати за іншого своє життя? Якщо зараз він стурбований собою по дрібницях, то як він подумає про інших у ту хвилину, коли його життя буде піддаватись небезпеці? Тоді буде важче. Якщо прийдуть нелегкі роки і така людина побачить свого сусіда, у гарячці лежачого на дорозі, то він залишить його лежати там, піде й скаже: «Піду краще і я приляжу, а то як би не звалитися і мені».
Ті, хто гинуть геройськи, не вмирають
Я пам’ятаю, що в армії в усіх нас була одна спільна мета. Старався і я, але жертовністю володіли й інші незалежно від того, вірували вони в інше життя чи ні. «Навіщо помирати цій людині, він же глава сім’ї», — говорили вони й самі йшли на небезпечне завдання. Та жертва, на яку йшли ці люди, мала ціну більшу, ніж та, на яку йшла людина віруюча. Віруючий вірував у Божественну правду, у Божественну відплату, тоді як невіруючі не знали про те, що та жертва, на яку зважилися вони, не даремна, що їм воздасться за неї в житті іншому. Під час окупації, при Давакісі, італійці заарештували молодих офіцерів, завантажили їх на корабель, а потім відправили його на дно. А після цього почали хапати цивільних; тих, кого піймали першими, катували, щоб змусити їх назвати імена інших мешканців, які мали вдома зброю. Подивилися б ви тоді на те, яку жертовність проявляли миряни! У Кониці біля нашого будинку, там, де зараз збудували храм святого Косми Етолійського, колись була мечеть. Заарештованих закрили в мечеті й цілу ніч били батогами з колючками або оголеними кабелями: випускали назовні дріт, прив’язували на кінці шматки свинцю й били цими проводами людей. Сталевий дріт здирав шкіру. А щоб не було чути криків, італійці співали або включали музику. Звідси й з’явився вираз «шкуродерня з музикою». Крім того, нещасних підвішували за ноги вниз головою, і їм з рота йшла кров. Але вони мовчали, тому що думали: «Якщо зізнаємося ми (але ж вони знали, у кого були гвинтівки), то потім будуть так само бити всіх інших, щоб змусити зізнатися і їх». Тому ті, кого взяли першими, вирішили: «Краще ми вмремо, щоб довести, що в інших людей нема гвинтівок». А інші за одну або п’ять мірок борошна говорили ворогам, у кого була захована зброя. Був голод, і люди ставали зрадниками. Якісь італійці з батальйону, набраного з позашлюбних дітей, були справжніми варварами з усіма варварськими комплексами. Свою злість вони зганяли на інших. Вони брали маленьких дітей, роздягали їх, нещасних, саджали на розпечені залізні щипці й придавлювали ногою, щоб горіло їхнє тіло. Вони катували дітей, для того, щоб батьки признавалися, у кого є гвинтівки. «У мене нема, у мене нема!» — кричали дорослі, а мучителі палили їхніх діток. Я хочу сказати, що багато хто волів би вмерти, хоча й були людьми мирськими, заради того, щоб не мучили або не вбивали інших. Цим вони врятували багатьох. І так завдяки декільком героям ми вижили як народ. Ті, хто вмирають геройськи, не вмирають. А якщо в