новомученик петро

Російський мир ненавидить все українське, нашу мову і культуру. Тому їх жертвами робляться ті, хто просто розмовляє українською мовою і має смиренний дух.

ШЛЯХ НА ГОЛГОФУ
«Господь вирішив, що нам настав час нести його хрест – будемо ж гідні цієї радості! Хай втішить і зміцнить вас усіх Воскресіння Христове!»
За сатеріалом видання "Премудрість Божа - Софія".
https://evangely.jimdo.com/

«Я стояла на службі і молилася. І раптом, здивувавшись, бачу: церква горить! Придивляюся – це наш батюшка весь охоплений вогненним полум'ям. Я спочатку подумала, що все це мені ввижається і від страху знепритомніла. Але коли отямилася і подивилася на о. Петра, – він знову стояв весь у вогненному сяйві, так що і дивитися на нього не можна було – кололо очі. І тоді я, окаянна, все зрозуміла, впала навколішки і почала плакати, молячись про себе: «Господи, я не достойна бачити це!» (Марія).

«Господь сказав, – пише в слові на Преображення Господнє св. Григорій Палама, – що «прийде Син Людський у славі Отця Свого», і додав, говорячи, «...є деякі, що знаходяться тут, які не зазнають смерті, аж поки не побачать Сина Чоловічого, грядущого в Царстві Своєму (Мт. 16: 27-28), називаючи «славою Отця» і «Царством Своїм» Світло Свого Преображення». Сподобившись цієї несказанної милості – стати співучастником Фаворського Світла, «Світла нематеріального і невечірнього, і прісносущого» (Гр. Палама), ще при житті своєму, о. Петро у Світлі цьому споглядав майбутнє як сьогодення, ясно бачив свою Голгофу – мученицьку кончину Христа заради; про що, як ми говорили, сокровенно повідав багатьом. Але поки не сповнилося все сказане ним про себе, зміст його слів залишався прихованим від розуму людей.

Отець Петро знав не тільки день, але навіть годину і хвилину своєї смерті, знав хто, коли і як його умертвить. Найбільш раннє і повне пророцтво мученика про свою кончину (нам відоме) датується лютим 1993 року, тобто майже за 9 місяців до його смерті. Ієрей Петро приїжджав додому відвідати батьків. І коли батько уже відвозив його на вокзал, отець начебто випадково сказав таке:
–Ще буде великий проповідник ходити на Сході з Заходу.
–З якого Заходу, синку? З Польщі?
–Ні, з нашого.
–А чому аж на Сході?
–Така воля Божа. Він повинен проповідувати рік і постраждати за Ісуса Христа.
–Як постраждати?
–Його уб'ють... і тільки через три дні покажуть тіло... Він буде знати день своєї смерті і хто його вб'є. А, можливо, навіть годину і хвилину своєї смерті.
–Якщо він буде знати хто його вб'є, то чому ж не врятується?
–А хіба Христос не знав куди йде і молився: «Отче, якщо можливо, хай пройде мимо чаша ця... Але нехай буде воля Твоя!»... Нема на землі більшого щастя, ніж віддати своє життя за Христа.
–Скільки ж років буде цьому проповіднику, коли його вб'ють?
–Дуже молоденький, його вб'ють на 21 році життя...
–Як же, синку, такий молоденький, а вже буде священиком?
–Рік буде служити він за престолом: одного дня висвятять і рівно через рік у той же день уб'ють... Ще батько допоможе їм його вбити...
–Що ж це за батько, щоб такого сина віддав на смерть.
–Він буде не винен, він нічого не буде знати. Така буде воля Божа. Михайло ж думав: «Буде якийсь проповідник... Нехай собі буде...» Так, ще бувши тільки на початку свого священницького шляху, у Запоріжжі, о. Петро духом бачить свою Голгофу, бачить ту невелику кімнатку в Токмаку, де після довгих гонінь заспокоїться назавжди, де ворог роду людського, що переслідував і гнав його, спорудить на нього останню і найлютішу боротьбу і буде осоромлений його досконалою жертвою любові. Тому що смерть мучеників – це настільки велика і славна перемога, що кожне людське слово, як пише божественний Златоуст, безсило замовкає перед нею. Як учать св. Отці, саме їхньою чесною кров'ю твориться земна войовнича Церква. Не можна ні зрозуміти, ні уявити, від скількох нещасть захищає нас, немічних, їхнє заступництво, наскільки багато ми їм зобов'язані. Кожен мученик Христовий – це новий Великдень, це рятівна жертва за гріхи світу, це радість великої істини Воскресіння Христового, пісняторжества любові над ненавистю, життя над смертю. «Христос воскрес із мертвих, смертію смерть подолав і сущим у гробі життя дарував!»

Все так і трапилося, як говорив священик. За 5 днів до його смерті до нього приїхав батько і привіз зимові речі. Зима того року була ранньою – у листопаді вже стояли морози. О. Петро жив біля церкви, у невеликій кімнатці, що майже не опалювалася. Йому кілька разів пропонували квартиру, яку для нього підшукали, але він постійно відмовлявся. І тільки-но Михайло приїхав, благочинний храму почав його умовляти, щоб відвів Петра на квартиру, тому що він їх не слухає. Але скільки батько не говорив синові про це, той все ж залишався при своїй думці, так що Михайло навіть розгнівався.
–Батьку, ви ще дуже будете каятися, якщо зробите так, як хочете, – сказав священик.
–Чому, синку? Мені буде так спокійніше за тебе. Тут холодно, а там тепло. І смиренно, не сказавши більш ні слова, Петро пішов за батьком. Виконав заради смирення заповідь не шукати самовільно для себе спокус (згідно слів молитви: «і не введи нас у спокусу»), бо тіло немічне, – він без нарікань схилив голову під ярмо волі Божої, достовірно знаючи, куди і на що він йде. І не відав Михайло, що веде сина на заклання, на його Голгофу, де прийме той мученицьку смерть від рук найманих убивць. Коли йшли від церкви, проходили повз могилку одного юродивого Старця, що жив колись у Токмаку. Панотець зупинився біля неї помолитися. Сотворивши молитву, подивився в небо і сказав:
–Незабаром будемо разом. Батько не міг зрозуміти, до кого звернені ці слова, і перепитав:
–Ти до кого?..
–Нічого... Це я так собі... – роздумуючи відповів о. Петро. Вони пішли далі. Уже на квартирі о. Петро сказав:
–Батьку, востаннє прошу: благословіть мене на чернецтво. Спочатку я піду в Почаївський монастир, а потім і ви за мною...
Беззаперечно знаючи волю Господню про себе, він до кінця піклувався про спасіння своїх ближніх, готуючи цими словами їхні серця до відречення від світу, вказуючи на марність людського життя, наставляючи шукати «єдиного на потребу» – спасіння душі.
–Синочку, а хто нас поховає? Спочатку ти нас поховай, а потім підеш собі в монастир.
–Поховають-поховають…Братія Почаївська... Тату, куди ви так далеко дивитеся…А, можливо, тату, ви мене раніше поховаєте...
Дивувався Михайло з цих слів, о. Петро дістав чорну хустку, куплену ним заздалегідь, і сказав:
—А це дасьте мамі. Вистачить їй на один рік?
–Вистачить-вистачить…, – дивувався Михайло.
–А то, якщо не вистачить, я можу купити ще.
–Не треба, вистачить, – вимовив батько зніяковівши. І тільки після смерті сина відкрилося йому: чому на рік. Відповідно до древнього благочестивого звичаю після смерті когось із членів родини рідні носять за ним цілий рік жалобу, вдягаючись в чорний чи темний одяг, уникаючи звеселянь...
Коли ж Михайло від’їжджав, вже в автобусі на нього раптово нахлинули сльози. Він плакав і плакав – і сам не знав чому. Начебто і незручно було від людей, але не міг стриматися. І сам дивувався своїм сльозам: за своє життя і сльозинки навіть не проронив. А отут...
За два дні до своєї смерті о. Петро приїхав до Запоріжжя – востаннє побачити і благословити своїх духовних чад, своїх парафіян. Парафіяни храму, де він служив, побачивши свого любимого священика, зраділи до сліз. Але ніхто не міг і подумати, що отець приїхав прощатися. І тільки одна істота (і та безсловесна) відчула це – собака хазяїна будинку, де о. Петро якийсь час винаймав квартиру. Коли о. Петро, відвідавши Віктора Семеновича і його родину, вже йшов, він підійшов, щоб попрощатися і з ним. І отут вівчарка своїми великими лапами обхопила священика за ноги і ніяк не хотіла відпускати – по її щоках градом текли сльози, так що всі домашні знизували плечима: вони ніколи не бачили, щоб їхній собака плакав. Батюшка ласкаво гладив його по голові і, як людину, вмовляв, щоб він його відпустив. Коли ж панотець залишив цей світ, вівчарка якимось шостим собачим чуттям відчула його смерть, поникла, почала відмовлятися від їжі і незабаром вмерла.

Що відчував, про що думав ієрей Петро перед своїм останнім подвигом – подвигом мучеництва, на який ніхто його не примушував, але йшов він добровільно через свою любов до Христа?

Сходженню Христа на Голгофу передувала Гетсиманська ніч, коли Христос-Чоловік благав Отця, щоб, якщо можливо, минула Його чаша ця. І Краплі Крові зрошували чоло Ісуса під час цієї молитви. Що ж це за чаша, що жахала і Самого Христа за Його людство? Безсумнівно, це не страждання, не бичування і ганьба, і навіть не болісне помирання на хресті – усе це мовчки, перемагаючи злобу світу Своєю любов'ю, ніс Христос. Але ця чаша – гріхи людей, за які Отець Небесний відступить від Свого Улюбленого Сина і Той відчує богооставленність (за Своїм людством) і голосно вигукне: «Господи! Господи! Чому Ти мене залишив?» – і нема в житті Спасителя більш важкої і гіркої хвилини. І, споглядаючи цю жахливу хвилину, коли Отець за гріхи світу відверне очі від Нього, – Христос-Чоловік скорбив смертельно, стікаючи кров'ю раніше Свого розп'яття!

Саме богооставленність – єдина причина всіх нещасть людства, яка жахала і Самого Іскупителя, яка жахала більше за смерть і всі тортури святих Його. Вони, відрікшись від себе і пішовши за Ним, повинні були випити, по заповідях Христа, і чашу Його: « Чашу, що Я п'ю, і ви будете пити».

За свідченням духовного чада священика, о. Петро перед своєю смертю відчував непізнане томління духу, якого до цього не знала його чиста душа ні при жодних зовнішніх скорботах.

Від чого скорбив о. Петро? Звичайно, не через передчуття передсмертних страждань, бо він міг сказати про них разом з мучеником Корнилієм: «Страждання ці, Господи, – радість для рабів Твоїх!». І не через передчуття близької смерті, бо серцем полюбивши Христа, він бажав «розлучитися, і з Христом бути...». Про його таємний подвиг – вмиранні за Христа, можна сказати словами з житія мученика Каленика: «Він же, радуючись і веселячись, осінив себе хресним знаменням і став молитися: Отче Небесний! Дякую Тобі, що Ти удостоїв мене померти за ім'я Твоє святе…» (Липень, день 29). Але перед тим, напередодні Смерті, його душа, можливо, занурилася в морок Гетсиманської ночі. Розмірковуючи про страждання Христа, про Голгофу, він стояв духом у Гетсиманії і знемагав, співпереживаючи Скорботу Спасителя.

У день, його приготував Владика для прославляння вінцем мучеництва – 17 листопада 1993 р. , – батюшка очікував своїх убивць, молячись. У молитві черпав він сили для останньої битви з дияволом, у молитві, зміцнюючись в стражданнях хресним знаменням і прославляючи Пресвяту Трійцю, він передав свій дух у руки Того, Кого полюбив більше за життя.

До отця Петра не була поставлена тюремна охорона, насильно не тягнули кати – від нього ніхто не вимагав мучеництва. Але по своїй великій любові до Господа він добровільно віддавав своє життя заради Христа, смиренністю і послухом у всьому наслідуючи Його.

«Після упокоєння батюшки така особлива благодать лягала на душу, такий мир і спокій, і ясна свідомість присутності його поруч, щота допомога молитовна, котру він творив мені на землі – тепер незначна, в порівнянні з його присутністю тепер. Ясне відчуття, що всі сили бісівські, які перебували за спиною, потоптані і вигнані, ніщо не бентежить, не тривожить, не гнітить. Ні найменшого помислу про його смерть, ні найменшого домислу про розлуку. Він живіший, ніж був на землі, він ближче, ніж коли-небудь» (Фотинія).