Сайт поселка Печенижин

Містечко Печеніжин розташоване неподалік від Коломиї. Своєю назвою завдячує племені печенігів. В ІХ-ХІІ ст. вони заселяли в основному степову частину сучасної України. Вздовж берегів Прута існував західний ареал поширення цього народу. За легендою Ярослав Мудрий під час однієї з воєн нагнав печенігів із степів аж сюди.

Історія Печеніжина бере свій початок з епохи неоліту. Також на території селища було знайдено вироби  епохи бронзи. Знайдений гачок і розташування селища на річках Лючці і Печенизі свідчить про те, що давнє населення займалося рибальством.

Як містечко Печеніжин існував вже в XIV ст. Тоді в ньому була ратуша, відбувалися торги. В джерелах згадується, що в Печеніжині було самоуправління за Магдебурзьким правом. Під 1443 р. містечко згадується як власність родини Колі, яким належали великі маєтності на Прикарпатті.

Реалії того часу вимагали мати в містечках добре укріплені замки, які могли б стати для містян захистом у випадку нападів ворогів. Існував такий замок і в Печеніжині. Він розташовувався в досить хорошому з точки зору фортифікації місці – на горі, яка омивалась Печенигою. Замок був зруйнований під час національної війни 1648 р. і більше не відбудовувався. Його руїни збереглися до наших пір.

Впродовж наступних декількох століть попри свій містечковий статус Печеніжин лишався сільськогосподарським поселенням. Життя простого люду було тут дещо ліпшим, ніж в інших населених пунктах Покуття. Хоча селяни й були обтяжені панщиною, але вона становила лише 12 днів в рік. Також люди мали сплачувати дідичу податки або грошима або продукцією (вівцями, сиром чи бринзою). З часом феодальний гніт посилився, особливо в стосунку до найбіднішого селянства.

Печеніжин і довколишні села була ареною активних дій опришків. Загін Олекси Довбуша в рідному селі лідера повстанців вбив тутешнього дідича Тиківського, а потім напав на Лючки, Чорні Ослави та інші села округи.

Наприкінці ХІХ ст. в с. Слободі Рунґурській неподалік Печеніжина відкрили нафтоносне родовище. В самому містечку спорудили нафтопереробний завод. Всього за декілька років підприємство стало одним з найбільших такого типу в Австро-Угорщині. За добу на Печенізькому заводі переробляли до 600-1000 центнерів нафтової сировини. Промисловий розвиток регіону спричинився до прокладання залізничної гілки від Коломиї до Слободи Рунґурської. Нафтовидубуток тут тривав до 1944 р.

З 90-х рр. ХІХ ст. почалося національне відродження Печеніжина. Тут було відкрито філію товариства «Просвіта» з книгозбірнею на 500 томів. Книги рідною мвою приходили почитати жителі всіх навколишніх сіл. Також діяли осередки «Січі» і «Сокола».

Під час революційних подій жителі  Печеніжина активно боролися за незалежність і створили власне утворення, яке отримало назву Печенізької республіки. Проіснувала вона близько 3-х місяців. Пізніше жителі села воювали в лавах УГА та УПА.

В радянський час в Печеніжині діяв колгосп, цегельня, підприємства деревообробної промисловості. Зараз в селищі активно розвивається сільський  зелений туризм.

Найдавніший храм Печеніжина – церква Святого Дмитрія Солунського, яка була зведена 1629 р. Святиня – унікальна пам’ятка дерев’яного сакрального будівництва. Окрім зовнішньої архітектури великий інтерес представляють давні образи та церковна атрибутика (зокрема, старовинні книги). Поруч з церквою будинок прицерковної школи  XVIII ст. та хрест, поставлений в честь скасування кріпацтва. На цвинтарі біля храму поховані цілі династії жителів селища.

Печеніжин відомий як місце народження найвидатнішого опришка – Олекси Довбуша. За даними Михайла Грушевського він народився 1700 р. В 1738-1739 рр. зі своїм загоном почав напади на поміщицькі маєтки Печеніжинського ключа. В 1740-1741 рр. повстанці перемістилися на Верховинщину. З часом опришківські рухи охопили все Покуття, а повстанці також вчиняли напади на Буковину та Закарпаття.

Родом з Печеніжина відомий історик та дослідник Прикарпаття Володимир Грабовецький. Перу Володимира Васильовича належить понад 1000 розвідок, в тому числі 45 ґрунтовних монографій з історії Прикарпаття.