Костел святого Михаїла Архангела

Історія тиврівського костелу починається ще з 1569 року згадками про дерев’яний римсько-католицький костел, спалений козаками за часів Хмельниччини.
На його місці у 1742 році (за іншими даними, 1752р.,) тодішній власник Тиврова Міхал Ян Калетинський (1672-1756) побудував новий костел, пожертвувавши на будівництво, крім матеріалу, ще й 50 000 злотих.
В 1739 році Калетинський, будучи в Ченстохові, випадково купив у однієї бідної жінки копію ікони Матері Божої Ченстоховської. І привізши її додому, поставив у своїй столовій.
В наступному році (1740) у володіння Калетинського прибули художник Іван Никуленко і портний єврей, для своїх робіт вони розмістились в столовій, де була ікона. Під час роботи вони несподівано помітили, що із ікони виходить незвичайне сяйво. Це сяяння потім бачив і сам поміщик, а крім того і місцевий священик та інші. І після перевірки спеціальною комісією під головуванням луцького єпископа у 1742 р. її визнано чудотворною. Історики та краєзнавці вважають, що саме тому Михайло Калетинський почав у 1742 р. будувати костел.
У той же час пан Калетинський запросив пріора вінницьких домініканців і заявив про своє бажання спорудити при костелі домініканський монастир; зобов’язався виплатити 100 000 злотих з умовою вносити цю суму частинами, щорічно, але без процентів, на випадок же його смерті обов’язок цей переходив до спадкоємців. На його бажання, четверо монахів були негайно поселені при костелі; він призначив їм для проживання дерев’яний будиночок і, крім того, фільварок за Бугом, поля, сіножаті, ставок, мливо і два камені воску. Хоча пан Михайло не дожив до завершення будівництва (остаточно було закінчене у 1760р.), але перед смертю додав ще 50 000 зл., в тому числі 5000 зл. на шпиталь для шести неімущих старців, решту на утримання костелу. Добудовував монастир уже Захарій Ярошинський, який щедро обдаровував монастирі та костели, так, що монахи по праву називали його своїм «Батьком і благодійником».
У 1795р. царський уряд проводить перепис населення з метою обкладання його подушним податком. Завдяки цьому ми можемо дізнатися і про кількість монахів у Тиврівському домініканському монастирі, який входив до складу Луцької єпархії (очолював її провінціал Домінік Вишенський). Отже, у монастирі перебували: пріор (настоятель) Флоріан Косовський, 46р., субпріор Едвард Малярський, 60р., презентант Ніколас Іжицький, 54р., промотор Томаш Вояковський, 50р., скарбник Станіслав Закревський, 36р., брат Доміцелій Бялобжицький, 30р., конверт брат Вінцентій Войсят, 65р. Загальна кількість парафіян за даними 1797 року становила 1711 чол. Варто також згадати і про наявність при монастирі парафіяльної школи, яка існувала з 1812 року.
У 1832 році монастир опинився в числі 10 подільських монастирів намічених царським указом на закриття, оскільки духівництво Тиврівського монастиря було пов’язане з польським повстанням 1830-1831рр., а саме переховувало повстанців, які тікали сюди через підземні ходи, які йшли із кожного села Тиврівщини та навіть із монастиря до м. Вінниці попід р. Буг. Підземелля було вимуруване цеглою і таке широке, що в ньому могло розминутися дві колісниці.
З 1833 року костел у Тиврові стає парафіяльним. Першим його відомим нам адміністратором був ксьондз-канонік Йосип Іванович Дубіневич (до 1847р.). Після нього на посаді адміністратора Тиврівського костелу перебували: Йосип Матковський (до 1885), Йоахім Потемпський (1885-1892), Фелікс Яновський (1892-1894), Йосип Пташинський (1894), Людвіг Томашевський (1894), Юліан Вітушанський (1894-1909), Мар’ян Кульчицький (1909-1911), Владислав Шадурський (1911-1914, 1915-1917), Станіслав Райко (1914-1915).
У 1863 році до Тиврівського костелу належало 1564 парафіян, 1901 року – було вже 2248 віруючих.
Щодо зовнішнього вигляду костелу, то зберігся малюнок Наполеона Орди близько 1871 року, який зображує костел з палацом з боку ріки Південний Буг. На сторінках журналу «Исторический вестник» 1912 року писалося: «Коли в”їджаєш у містечко, насамперед в очі впадає висока гостра дзвіниця костелу, який царює над усіма іншими будівлями і дивиться з висоти своєї величі на скромну православну церкву, нестильну, маленьку. І тоді як православна церква мовчить, костел у визначений час нагадує про себе тоненьким передзвоном».
Костел, - зазначає у свою чергу відомий краєзнавець Д.В. Маликов, - базиліка з двома вежами на фасаді, що не збереглися, і маленькою сигнатуркою на гребені високого даху – був помітний здалеку, з дороги, яка бігла між полів до крутих скелястих берегів Бугу. Тут, біля переправи, де всю увагу привертала вже ріка і дерев’яний міст, і на вулиці, яка, не поспішаючи, піднімалася по річковому схилу, костел зникав з поля зору і з’являвся вже нагорі, за панською садибою, вражаючи уяву своєю важкою, величезною громадою. Суворий фасад скупо оживляють ледь прокреслені пілястри зі спрощеними капітелярами та грайливі рокайлеві наличники вікон і круглі прорізи в третьому ярусі, повністю співзвучні «тоненькому передзвону».
У всьому вигляді монастиря, побудованого за схемою замкнутого хором костелу каре з двоповерховим П-подібним у плані корпусом келій, чітко помітний ефект поступового зменшення об’ємів з їх функціональним, смисловим значенням. На першому місці – фасад костелу, звернений до річки (але головним чином до садиби пана, який будував даний храм). Тут великі пілястри відповідають масштабу будівлі. На бічних же фасадах застосовані пілястри набагато меншого масштабу, спрощений і малюнок віконних наличників. У наступному за храмом крихітному порівняно з дійсно великим костелом монастирському корпусі декор зникає зовсім – гладенькі стіни, ні пілястрів, ні наличників. Пишною розкішшю вирізнявся колись інтер’єр костелу, особливо виділявся різьблений амвон, що зображував алегоричний «корабель порятунку» - з щоглами, вітрилами і навіть сітями» («Исторический вестник»). Макет Нойового ковчега, вирізьблений з дерева варшавськими майстрами. Також за виділені паном Михайлом кошти в Польші була придбана цінна утвар з позолотою, прекрасний 360-трубний орган. Впадав у вічі відвідувачам надгробок з білого мармуру, встановлений подружжю Чеславу і Теклі з Каменських Ярошинським їхнім сином Генриком. Цей пам’ятник, створений у Римі 1856 року Пєтро Тегерані, зображував величезного сидячого ангела зі сповненим смутку обличчям, волоссям, що спадає на плечі, і опущеними додолу крилами. У руці ангел тримав трубу, гра на якій мала покликати померлих на останній суд. Під ангелом, на саркофазі, були вирізьблені обличчя обох Ярошинських.
Та найбільшою цінністю була чудотворна ікона Матері Божої, оздоблена дорогоцінним камінням та численними коштовностями, кожна з яких дарувалася як знак подяки за зцілення. Видатний українсько-польський історик Антоній Йосип Ролле писав, що в літургійний спомин Ченстоховської ікони Матері Божої у м. Тиврів сходиться із різних міст багато паломників. Вони приходять із Подільської, Волинської, Київської та інших губерній, бо ікона мала здатність зцілювати навіть важкохворих та калік. Чудова та обставина, що в честь цієї ікони складено народом кілька пісень та молитов.