Хранитель пам'яті роду

Історія роду Анатолія Олексійовича Глазового тісно переплелася з історією Карпівки та сусідніх населених пунктів. На його прикладі можна вивчати історію нашої країни.
Все починалось зі Скелеватки. Мабуть, варто почати з того, що корінь його роду веде початок з поселення Скелеватка (нині на його місці стоїть кар'єр ІнГЗК). До речі, Глазових у Скелеватці було немало, а найвідоміший, мабуть, Павло Прокопович Глазовий, відомий український поет-гуморист і сатирик, батьки якого були вихідцями саме зі Скелеватки.
В кінці 90-х років 19 ст. через розширення розробки залізорудних родовищ власники шахт (бельгійці та французи) виплатили мешканцям Скелеватки гроші за їхні садиби і ті змушені були перебратися в інші місця.
Дід мого співрозмовника Сергій зі своїм братом Ільком об'єдналися, свої хати розваляли, а камінь перевезли в Карпівку, де й почали будуватися. Нині на тому місці приміщення з червоної цегли ветлікарні.
Доки Анатолій Олексійович розповідає, я пригадую, що за даними 1896 року на території Миколаївської Першої волості серед населених пунктів Карпівка не згадувалася. Натомість в довгому переліку переважали хутори:Карамушки, Бабенка, Ковпака, Глазового та ін.
Виявляється, мати мого співрозмовника Лідія Титівна саме з роду згаданих Бабенків. У її батька Титка Бабенка було п'ятеро дітей, жили скромно у звичайній хаті, вкритій очеретом. Його брат Матвій Бабенко мав сина й двох доньок, а також добру хату на краю нинішньої Карпівки (на той час хутір) з дахом під червоним залізом, схожим на той, що має нині Миколаївська селищна рада. Зінаїда Титівна вийшла заміж за Олексія Глазового, а її сестра Лідія – за Летра Карамушку і той забрав її на свій хутір в районі села Плугатар.
Ось так сухі дореволюційні статистичні дані почали наповнюватися реальними фактами та конкретними людьми.
.Як «розкуркулювали» хуторян
А потім країною пронеслися вихори революції, громадянської війни, колективізації, які не оминули родин Глазових, Бабенків, Карамушків, так само як тисяч інших роботящих селянських родин. Мамину сестру разом з чоловіком та старшими Карамушками «розкуркулили» і виселили у Вологодську область. Така ж доля спіткала Анатолієвого діда з бабою, двох батькових братів Антона й Кирила, сестру Тетяну. Їх також вислали у Вологодську область (станція Тотьма). Потім свідки розповідали, як привезли всіх на роз'їзд, стрілку перебили, вагон відчепили й повели просікою. Там вже чекали дві машини з кайлами, сокирами, пилами, буржуйками. Наказали рити землянки й облаштовуватися. А там у травні земля ще мерзла, кайлом не вдовбаєш. Під зиму землянки поділили між переселенцями. Багатьом з них на другий рік пощастило втекти. Але дід з бабою там і померли. Тітка змогла повернутися сюди вже аж після війни. А дядькам Антону й Кирилу вдалося втекти.
Якраз у 1934 році розпочалося будівництво «Криворіжсталі». Туди на роботу приймали без документі, адже селяни паспортів не мали. Тому втікачі сказали, що з села, їх поставили до коней. Були грабарями на бричці, вивозили грунт на будівництві фундаменту. Ось так і стали колишні спецпоселенці першобудівниками металургійного гіганта. Невдовзі дядько Антон захворів і помер, а дядько Кирило пройшов усю війну, був снайпером. По війні прожив ще років зо три, залишивши по собі чотирьох синів та доньку.
Від землі-до гірничого забою
Нині з Глазових у Карпівці проживає лише Анатолій Олексійович, а після війни тут мешкало шість родин Глазових.
Коли родичів виселили його батько з братом Григорієм кинули все й виїхали на рудник ім.Артема (нині ім. Кірова), що в Кривому Розі. Там і народився мій співрозмовник, його старший брат, сестра Ліда, яка 12-річною померла в «голодовку» в 1932 році. За словами матері, всім померлим від голоду писали діагноз «Дизентерія». Батько Олексій Сергійович воював у фінську, коли німці підступили до Кривого Рогу його забронювали й він вивозив металургійне та гірниче обладнання на Урал.
Анатолій Олексійович закінчив гірничорудний інститут і працював начальником дільниці на тому ж руднику ім. Кірова, де трудився й батько. За багаторічну сумлінну працю нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР,нагрудним знаком «Шахтарська слава» 3-го ступеня, знаком «Почесний гірник», медаллю «Ветеран праці».З 1987 року перебуває на заслуженому відпочинку.