паїсій святогорець

За останні роки побачили світ різні книги і публікації про Блаженного Старця Паїсія Святогорця. Вони дійсно принесли духовну користь багатьом людям і зробили ім’я Старця ще більш відомим. Проте в основному в них йдеться про вчення й чудеса Старця Паїсія. Біографічні відомості, що містяться в цих книгах, — мінімальні.

Переконавшись у необхідності складання систематичного життєпису отця Паїсія, один із його духовних чад — наш Старець, ієромонах Ісаак1, — зважився взятися за цю працю. Отець Ісаак разом із ченцями свого братства почав складання «Житія» Старця Паїсія приблизно через два роки після його кончини (Старець Паїсій почив у Господі 29 червня/12 липня 1994 року). Праця наближалася до завершення, коли кончина самого отця Ісаака (3



1 Ієромонах Ісаак/Аталлах/ (12/25. ІV.1937-3/16.VІІ.1998) народився в селищі Набай біля Бейрута (Ліван). Після закінчення Богословської школи в Баламанді викладав там візантійський церковний спів. Під час навчання у Греції познайомився зі Старцем Паїсієм, під впливом якого залишився на Святій Афонській Горі. Був пострижений Старцем Паїсієм у велику схиму. Перекладав із грецької на арабську мову святих Отців-аскетів. Був одним із шанованих святогорських Старців і духівників. — Прим. перекл.

липня/16 липня 1998 року) відклала видання на невизначений час.

«Житіє» залишалося неопублікованим, воно ще потребувало виправлень і доповнень. Тим часом, через труднощі, що виникли після кончини нашого Старця, отця Ісаака, продовжувати роботу над книгою було для нас неможливим. Крім цього, усвідомлюючи свою очевидну непридатність для такої відповідальної праці, ми більше трьох років взагалі боялися торкнутися до «Житія».

Завершити роботу спонукало бажання нашого Старця, отця Ісаака, і праця, пророблена ним заради того, щоб «Житіє» Старця Паїсія побачило світ. Крім цього, багато братів і сестер во Христі також заохочували нас до завершення справи.

Іноді в нас опускалися руки. Ми були готові полишити цей надзвичайно складний і відповідаль-ний труд. Нами опановував страх від того, що спотворимо образ Старця й замість користі заподіємо духовну шкоду і принесемо спокуси. Ми відчували себе подібними до маленької дитини, котра, намагаючись говорити про щось велике, понад її розуміння, не знаходить слів, щоб висловити бажане.



За життя отця Паїсія ми не вважали за необхідне записувати його слова, фотографувати його самого чи збирати про нього біографічні відомості для того, щоб коли-небудь скласти його життєпис. Нас наповнювала сама його присутність, нам було досить уже того, що ми його бачили й чули. Можливо, хтось вважатиме це недбалістю. Однак наша совість спокійна від того, що ми не робили нічого, що могло його засмутити.

Єдиним винятком були деякі записи, зроблені для того, щоб не забути відповідей отця Паїсія на особисті запитання, пов’язані з нашим щоденним чернечим життям. Відповідаючи нам, Старець наводив приклади зі свого подвижницького досвіду, розповідав про пережиті ним надприродні події і демонічні спокуси. Проте в основному ми спиралися на те, що збереглося в нашій пам’яті. Багато чого з того, що запам’яталося, ми чули від нього неодноразово. І зараз — для спільної користі наших братів і сестер — передаємо на папері його слова, написані ним у наших серцях.

Довідавшись про складання “Житія”, багато мирян і священнослужителів — з власної ініціативи або на наше прохання — надали в наше розпорядження чимало безцінних документів: листів Старця Паїсія, фотографій, записів і свідчень очевидців. Увесь цей матеріал, який додав у «Житіє» Старця чимало раніше невідомих сторінок, був використаний з обережністю й відповідальністю. Після багаторазового просівання й відбору було залишено лиш те, що дійсно заслуговувало на довіру. Не все в наданих відомостях відповідало дійсності й духу Старця. Деякі люди від нерозважливого благоговіння щось перебільшували, а інші, можливо, зрозумівши Старця неправильно, передавали його слова у викривленому вигляді. Були й такі — зовсім небагато, — хто висловлювався про Старця негативно — можливо, роблячи це через незнання, а не зі зла. Нехай Бог не зарахує їм це за гріх.

Початок слів Твоїх є істина»1, і тому головним принципом роботи над «Житієм» ми теж обрали істину. Ми намагалися описати Старця таким, яким його знали, таким, яким він був, — уникаючи перебільшень, породжених любов’ю й захопленням.

Значна частина «Житія», по суті, є автобіографією Старця Паїсія, оскільки головним джерелом відомостей був він сам. Більшість розповідей виходять безпосередньо з його найправдивіших вуст. Однак насправді ми написали дуже мало. Будучи мізерним і слабким, наш труд не дає вичерпної картини духовного багатства Старця. Ми не тільки не звеличуємо, але — аж ніяк не бажаючи того — багато в чому применшуємо його образ. Причини цього ось у чому.

Його внутрішнє життя — як життя будь-якого святого — минало «потаємно», невидимо для інших. Щоб допомогти нам у нашому чернечому житті, Старець відкривав небагато — за великим рахунком те, що з ним відбувалося, залишилося невідомим. Коли він ще був живий, у нашому спілкуванні з ним переважав людський бік, який приховував його духовну велич. Але головна причина в тому, що наші сердечна сліпота й недосконалість перешкодили побачити Старця більш духовно — що допомогло б відтворити його образ із більшою вірогідністю. Якби наш духовний стан був кращим, це, безумовно, відбилося б і на пропонованій праці. Як відомо, найдостовірніше описати життя Святого може людина, яка досягла такого ж рівня й такого ж стану. Сам Старець Паїсій говорив, що житія Святих, написані Святими, чудові.

Отже, оскільки «криниця є глибокою і зачерпнути води не в змозі»1, тобто наших духовних сил недостатньо для того, щоб показати духовну велич Старця, ми обмежилися простим і точним викладом відомостей про нього, намагаючись бути лише достовірними свідками і не більше.

Проте, незважаючи на це, навіть крізь незграбно написані нами сторінки, проявляється образ Старця Паїсія — людини, котра з легкою простотою рухається в просторі між землею й Небом, насміхається над дияволом — одночасно співчуваючи його падінню — і спілкується з безліччю Святих. Старець з’являється перед читачем зовсім убогим, але при цьому притягує своєю молитвою з Неба на землю найбагатші благословення. Він виглядає фізично слабким і немічним, але при цьому настільки могутнім і наповненим вогнем Божественної Благодаті, що перед ним відступають навіть закони єства. Він живе відлюдно, водночас — дуже близький до потреб людей; суворий аскет стосовно себе самого, він до самопожертви людинолюбний у ставленні до тих, хто бідує, страждає, хто несправедливо скривджений.

Помістити в один том всі відомості про Старця було б неможливо. Тому з безлічі описаних випадків вибрані найбільш характерні й повчальні. До цієї книги не ввійшло вчення Старця (обсягом у кілька томів), безліч листів і більше двохсот свідчень про вчинені ним чудеса. Але ми й не мали наміру подати читачеві просто «список чудес». Цілком природно, що в людині, котра досягла вершини чеснот і набула Божественної Благодаті, дієво відкриваються благодатні дари й вона творить чудеса. Однак питання полягає в тому, як досягти цієї вершини, яким шляхом треба йти і у який спосіб подвизатися проти пристрастей і спокус. Тому навіть більше, ніж чудеса Старця, нас зворушували й зворушують його велике самозречення, його любочесні подвиги заради любові до Христа, його чернеча акривія1 і тонке відчуття духовного життя, його рідкісна розважливість, жертовна любов до кожної людини і святоотцівська мудрість, здатна принести спокій кожному серцю.

ПОВНЕ ЖИТІЄ СТАРЦЯ

ГЛАВА перша

ПРЕДКИ

ЗА ПЛОТТЮ І ДУХОМ



Акритські Фараси



Батьківщина Старця Паїсія — акрітське1 селище Фараси, або Варасіо. До Обміну Населенням2 це було заможне грецьке село — оплот православної віри, грецької мови й культури на каппадокійській землі. До Фарас належали ще шість трохи менших поселень. Села ці знаходилися на відстані приблизно двохсот кілометрів південніше від головного міста Каппадокії — Кесарії. Незважаючи на свою відірваність від одноплемінників й одновірців у глибинах Малої Азії, фарасіотам вдавалося неперекручено зберігати Православ’я, еллінську самосвідомість і грецьку мову.

Фарасіоти славилися мужністю. Завдяки їхній відвазі нога турецьких розбійників-четів не ступила в їхнє село, що збереглося як вільний острівець Еллади

1 Акріти (від оскроу — крайня точка, межа) — у Візантійській Імперії мешканці прикордонних районів, котрі охороняли кордони Імперії від вторгнення ворогів. Акріти користувалися славою мужніх воїнів, їхні подвиги оспівуються в середньовічному грецькому епосі, в акрітському епосі й народних піснях — Прим. перекл.



проживали в Туреччині, переселилися в Грецію, а турки, що проживали в Греції, — у Туреччину — Прим. перекл.

на окраїнах далекої Каппадокії. Тому у Фарасах знаходили притулок багато греків, гнаних турками. Фарасіотів справедливо називали Макавеями1.

Не поступалися чоловікам у мужності й героїзмі й фарасіотські жінки. Одного разу турки гналися за групою фарасіотських жінок, бажаючи їх схопити. Ці жінки — серед яких були й родички Старця, — щоб не піддатися приниженням у турецьких гаремах, визнали за краще кинутися в ріку й потонути, зберігши в такий спосіб свою віру й честь.

У Фарасах налічувалося п’ятдесят церков. Деякі з них у візантійську епоху були монастирями і переживали розквіт. Також в окрузі знаходилося безліч святих джерел, що славилися своїми чудесами по всій Каппадокії. Центральний храм Фарас, освячений на честь святих преподобномучеників Варахісія та Йони, був побудований на місці, де, згідно з Переданням, ці Святі в середині четвертого століття прийняли мученицьку кончину.

Фарасіоти були продовжувачами видатного аскетичного Передання, яке бере свій початок від великих Отців-каппадокійців. Вони любили Церкву, мали благоговіння й подвижницький дух. Весь рік під час посту і в пісні дні більшість фарасіотів споживали їжу й пили воду один раз на день — о дев’ятій годині за візантійським часом2.

Останнім яскравим і досконалим вираженням дотримання цього Передання був парафіяльний священик села — святий Арсеній Каппадокійський1 (1841-1924). Бачачи його святе життя й багато чудес, до нього стікалися не тільки християни, але й мусульмани з усієї Каппадокії.



Сім’я Старця



Предки Старця Паїсія, що проживали в цьому благословенному середовищі, вирізнялися особливим благоговінням.

Його бабусі, Хаджі-Христині, належав невеликий храм на честь святого Архангела Михаїла, розташований на значній відстані від села. Час від часу вона усамітнювалася у ньому й проводила час у безмовності, молитві й пості. Одного разу, коли взимку її завалило в цій церківці снігом, вона щодня знаходила на церковному підвіконні гарячий хліб. Вона молилася і їла цей Божественний дар. У Хаджі-Христини був також власний будинок в Адані2. Там вона приймала святого Арсенія, коли той пішки приходив в Адану, здійснюючи паломництва на Святу Землю.

Колись предки Старця мали прізвище Хаджідігеніс. Потім вони змушені були взяти за прізвище ім’я прадіда Старця, який називався Феодосієм. Батька Старця спочатку звали Продромос Феодосіу, однак через переслідування з боку турків Продромос був змушений ще раз перемінити прізвище й став називатися Езнепідіс, що означає «іноземець». Батько Старця належав до благородної фарасіотської сім’ї, що з покоління в покоління

1Юдейський священичий рід, що постав на чолі боротьби юдейського народу проти Антіоха IV Єпіфана (175-164 р. до Р. Х.) У переносному значенні Макавеями називають ревних борців за Віру й Батьківщину. (Далі примітки упорядників “Житія” даються без вказівок).

2Тобто близько третьої години пополудні. — Прим. перекл.

1Див. Старец Паисий Святогорец. Преподобный Арсений Каппадокийский. Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 1997.

2Адана — місто і середземноморський порт на півдні Туреччини. — Прим. перекл.

начальникувала у Фарасах. Маючи адміністративний дар, Продромос залишався старостою кілька десятиліть. Він був віруючою й побожною людиною і особливе благоговіння мав до святого Арсенія, у всьому чинячи йому послух.

Батько Старця був добрим майстром, його руки прекрасно справлялися з будь-якою роботою. Він трудився у Фарасах як селянин, але, крім цього, маючи плавильну піч, займався виплавкою заліза. Мужній, відважний і такий, що легко йде на ризик, він вже замолоду почав досліджувати неходжені місця навколо Фарас і підніматися на неприступні скелі. У шістнадцять років він поранив лева і вступив з ним у поєдинок. Дуже любив Батьківщину, мав влучне око, тверду руку стрільця й безстрашний військовий дух. Багато разів рятував своє село від четів. Одного разу, одягнувшись багатою туркенею, він прийшов у їхнє лігво, розшукав ватажка, відняв у нього гвинтівку й разом з іншими молодими фарасіотами прогнав розбійників. Багато разів Продромос піддавався небезпеці, одного разу навіть побував у турецькому полоні, але молитви преподобного Арсенія його оберігали.

Коли, будучи старостою села, він ходив в Адани на прийом до Кемаля1, той, віддаючи належне його мужності, привітав так: «Ласкаво просимо, ромейський хлопче-молодче».

Коли почалася греко-італійська війна2, Продромос, що вже мешкав у Греції, незважаючи на поважний вік, був охоплений юнацьким запалом і хотів іти на фронт добровольцем.

Ця людина вирізнялася справедливістю, братолюбством і милосердям. Коли грецький уряд виділив земельні ділянки для переселенців з Малої Азії, старий Продромос, залишаючись старостою біженців-фарасіотів й у Коніці, у першу чергу подбав про те, щоб ділянки отримали інші фарасіоти. Для своєї сім’ї залишив найгірший наділ — найбільш безплідні ділянки землі. Розчищаючи й розробляючи ці ніколи не орані наділи, він спалював зарості колючих чагарників. Тоді від вогню й диму пошкодилися очі старого.

Матір Старця звали Євлогією1. Вона походила з роду Франгопулосів і доводилася родичкою преподобному Арсенію Каппадокійському. Це була поміркована, працьовита й дуже побожна жінка, вихована на настановах преподобного Арсенія. Заміж за Продромоса Езнепідіса Євлогію видали зовсім юною, у п’ятнадцятирічному віці.

Ці благословенні люди народили десятьох дітей. Первістки — Катерина і Сотирія — померли немовлятами. Коли преподобний Арсеній хрестив їхню третю дитину, теж дівчинку, він велів дати їй ім’я Зоя, що означає «життя». З тих пір ніхто з їхніх дітей не вмирав. Імена дітей Продромоса і Євлогії (за старшинством) такі: Зоя, Марія, Рафаїл, Амалія, Харалампій, Арсеній (згодом Старець Паїсій), Христина й Лука. Дотепер живі Рафаїл і Христина.

1Ататюрк Мустафа Кемаль (1881-1938) — вождь турецької (так званої кемалістської) революції 1918-1923 р., перший президент (1923-1938) Турецької Республіки. — Прим. перекл.

2Війна в жовтні-листопаді 1940 р. між Грецією і фашистською Італією. — Прим. перекл.

1Старець говорив, що хоча при Хрещенні його матері було дане ім’я Євлогія (із цим ім’ям вона записана і у поминальній книжці Старця), у Коніці всі її звали Євлампією.

Хрещення й від’їзд із рідних місць



Отже, у Фарасах, на каппадокійській землі, що виростила багатьох Святих, 25 липня 1924 року, у день Успіння святої Анни, народився майбутній Старець.

При Хрещенні батьки хотіли дати йому ім’я діда — Христос. Однак преподобний Арсеній Каппадокійський сказав бабусі дитини: «Послухай, Хаджіанно, я ж охрестив тобі стількох дітей! Невже ти не даси хоча б одному з них моє ім’я?» А батькам Старця преподобний Арсеній сказав: «Добре, ось ви хочете залишити когось, хто пішов би по стопах діда. А хіба я не хочу залишити ченця, котрий пішов би по моїх стопах?» І, повернувшись до хресної матері, вимовив: «Скажи: Арсеній»1. Тобто Преподобний дав Старцю своє ім’я й своє благословення, а також передбачив, що той стане ченцем, як і сталося в дійсності2.


Того ж року, коли народився Старець, відбувся Обмін Населенням, і греки Малої Азії були з коренем вирвані з рідного батьківського краю. Разом з іншими фарасіотами й преподобним Арсенієм сім’я Старця відправилася гірким шляхом еміграції. На кораблі, у тисняві й штовханині, хтось наступив на немовля, і його життю загрожувала небезпека. Але Бог зберіг обранця Свого живим, тому що він мав стати поводирем багатьох душ у Небесне Царство. Потім сам Старець — зрозуміло, через смиренність — говорив: «Якби я помер тоді — тільки-но отримавши Благодать Святого Хрещення, — то мене кинули б у море й моє тіло з’їли б риби. Якась рибка сказала б мені за це, принаймні, “спасибі”, і моя душа пішла б до Раю». Старець мав на увазі, що, залишившись живим, він нібито не зробив нічого доброго.

Припливши до Греції, біженці недовго пробули в порту Пірея, а потім були переведені у фортецю острова Керкіра1, де преподобний Арсеній помер і був похований, відповідно до його власних пророчих слів: «Я проживу в Греції сорок днів і помру на острові». З Керкіри біженці перебралися спочатку в одне селище недалеко від Ігумениці2, а остаточно осіли в Коніці3.

Просвічений Благодаттю Святого Хрещення сорокаденний малюк Арсеній був привезений своїми батьками на землю Матері-Еллади. Тоді — серед безлічі біженців — він був нікому не відомий. Минуть роки, і — ставши відомим у всьому світі - він вестиме багато людей до пізнання Бога.

Із перших днів свого життя він дізнався, що таке біль і страждання людей. У майбутньому сам він стане притулком розради для тисяч вимучених душ.

1Хрещеною матірю при Хрещенні була дружина півчого преподобного Арсенія Продромоса Корціноглу — Анастасія. За грецькою традицією ім’я хрещеника вимовляє його хрещений батько. — Прим. перекл.

2Див. Старец Паисий Святогорец. Преподобний Арсений Каппадокийский. Ук. изд. С. 53.

1Острів в Йонічному морі, італійці називають Корфу. — Прим. перекл.

2Місто в Епірі. — Прим. перекл.

3Місто в Епірі. — Прим. перекл. Підготовчі уроки
подвижництва
Виховання у «навчанні й

наставлянні Господньому»



Маленький і благословенний Арсеній, всмоктуючи материнське молоко, вчився у своїх батьків благоговінню до Бога. Замість казок і дитячих історій вони розповідали йому про життя й чудеса преподобного Арсенія. У хлопчика зародилося захоплення й любов до Хаджифенді — так звали Преподобного у Фарасах. Уже з юних літ він хотів стати ченцем, щоб бути подібним на свого Святого.

Другою людиною, що після преподобного Арсенія зробила найблаготворніший вплив на все життя Старця, була його мати. Він відчував до неї особливу любов і допомагав їй, наскільки було в його силах. Від неї навчився смиренномудрості. Вона радила не прагнути перемагати однолітків в іграх, щоб потім не пишатися цим, і навіть не прагнути першим займати місце в шерензі однокласників, тому що, як вона казала, «першим чи останнім ти туди станеш — ніякої різниці нема».

Крім цього, мати вчила його помірності у їжі: не дозволяла нічого їсти доти, поки не прийде часспоживання їжі. Порушення цього правила вона вважала тяжким гріхом, подібним до блуду.

Мати допомагала набути простоти, працьовитості, хазяйновитості і бути уважним у спілкуванні з іншими. Вона вчила його ніколи не вимовляти ім’я спокусника - диявола.

Двічі на день вся сім’я молилася перед домашнім іконостасом. Однак мати продовжувала молитися і займаючись господарськими справами – вона творила Ісусову молитву. Батьки Старця вирізнялися таким благоговінням, що брали зі собою антидор навіть на гумно1.

Маленький Арсеній, маючи гострий розум і жвавий інтерес до всього, швидко засвоював все добре, почуте від батьків.

Наслідуючи їхній приклад, він навчився постити, молитися й ходити в храм Божий. Він був найулюбленішим зі всіх дітей у сім’ї. «Мій батько, — розповідав Старець, — любив мене, тому що я мав схильність до машин та інструментів, і мої руки могли впоратися з будь-якою роботою. А от моя мати любила мене за те обманливе (тобто невелике) благоговіння, яке у мене було».



Дитяче подвижництво



Навчившись добре читати, Арсеній роздобув Святе Письмо й щодня читав Святе Євангеліє. Також він десь діставав Житія Святих і читав їх, отримуючи істинну насолоду. Він зібрав повну коробку з Житіями. Повертаючись зі школи, він не хотів навіть їсти — спочатку біг до своєї коробки, діставав якесь Житіє й зачитувався. Його старший брат — незважаючи на те, що був людиною побожною, — ховав від нього Житія. Він побоювався, що Арсеній занадто захопиться церковними книгами й це погано позначиться на його навчанні. Арсеній нічого не казав, знаходив інші Житія й продовжував наповнювати себе духовно. Одного разу, бачачи, що Арсеній знову читає якесь Житіє — старшому братові не доводилося навіть чути ім’я цього Святого, — брат був вражений: «Де ж ти його знову роздобув — цього Святого?»

Побожна мешканка Коніци Катерина Патера згадує про Старця: «Він дуже любив Церкву й усе церковне. Одного разу я його запитала:

— Дитя моє, ти сьогодні що-небудь їв?

— Ні. А як я можу їсти, коли моя мати все варить в одній каструлі: і м’ясне, і пісне. Каструля вбирає в себе м’ясо, і я не можу їсти навіть пісної їжі, що у ній приготовлена.

— Дитя моє, але ж твоя мати така чистьоха, вона добре миє посуд водою із попелом...

— Ні, — відповідає, — я з цього посуду їсти не можу.

Він без кінця постійно постив і постив, і куди-небудь ішов, щоб бути самому й молитися».

Про це свідчить і брат Старця: «Арсеній з другого класу початкової школи читав духовні книги, усамітнювався і багато молився. В іграх — як інші діти - він участі не брав».

Вроджене покликання до чернецтва проявилося в Арсенія рано. Він відчував велику любов до Бога, і його молитва була вираженням цієї любові. Під великі свята він не лягав спати, запалював лампадку й молився, всю ніч простоюючи на ногах. Старший брат не давав йому

1Тобто, працюючи до вечора, вони у пісні дні нічого не їли й не пили, а наприкінці робочого дня вкушали антидор. — Прим. перекл.

вставати ночами і читати Псалтир, силоміць укладаючи в ліжко й закутуючи ковдрами. Але, в кінцевому підсумку, всі чинені братом перешкоди не тільки не зламали ревності Арсенія, але ще й примножили його любов до Бога.

Коли Арсенія запитували, ким він стане, коли виросте, він із твердістю відповідав: «Ченцем». Бог влаштував так, що, ставши на добрий шлях ще дитиною, Арсеній згодом не мучився питанням про те, яке життя йому обрати. Перед ним відкривався тільки один шлях — ангельське життя ченців.

Прочитане в Житіях він намагався застосувати до себе. Якось він прочитав, що якщо ти боїшся перебувати в якомусь місці, то треба приходити туди частіше, щоб цей страх вигнати1. Оскільки Арсеній боявся ходити через цвинтар, вирішив піти туди затемна, щоб позбутися цього страху. Тоді він навчався в четвертому класі початкової школи.

«Удень, — розповідав Старець, — я запримітив на цвинтарі одну порожню могилу. Коли стемніло, моє серце розпачливо забилося, однак я пішов на цвинтар і заліз у цю могилу. Спочатку було страшно, але потім я освоївся. Просидівши в могилі чимало, я осмілів, підвівся в ній, виліз назовні й почав бродити від однієї могили до іншої. Але я намагався, щоб мене не побачили й не прийняли за привида. Саме це й було потрібно: піти на цвинтар тричі, просидіти там до пізньої ночі й — страх вивітрився».

Ще Старець розповідав: «Навчаючись у школі, я читав Житія Святих і вже тоді бажав стати подвижником. Часто йшов за село — у гори. Якось, маючи одинадцять років, я бродив по горах і звернув увагу на одну велику скелю. Рано-вранці наступного дня пішов туди, щоб вибратися на її вершину й стати стовпником. Коли прийшов до підніжжя скелі, то побачив, що вона дуже висока. Піднявшись на неї з труднощами, я почав молитися. Знесилившись, подумав: «Пустельники обробляли хоч якийсь городик і їли... Трішки водички, трішки фініків... А в тебе на скелі нічого нема. Як же ти будеш тут жити?» Нарешті я вирішив спуститися вниз, але вже настала ніч. Спуск був важчим, ніж підйом, тому що нічого не було видно. Спустився я з величезним трудом. Матір Божа вберегла мене, і я не розбився».

Сестра Старця Христина згадує, що одного разу, коли батьки були в полі, почався дощ. Арсеній, думаючи про те, як зараз почуваються батьки, підвів молодших брата й сестру до іконостаса і став разом з ними навколішки. Діти помолились, і дощ перестав.

Коли спалахували блискавки, Арсеній, як правило, вимовляв слова: «Величне ім’я Твоє, Свята Трійце».



Теслярське ремесло



За свідченнями однокласників Старця, у початковій школі він був уважною, благорозумною дитиною, і його всі любили. Особливо шанобливо він ставився до уроків Закону Божого. Арсеній був хорошим учнем: розумним, спритним і любочесним хлопчиком. Його співчуття до інших доходило до жертви. Його очі були жвавими, виразними й настільки сяючими, що його прозвали «Гумбіс’я», що на фарасіотському діалекті означає «світлячок».

1Преподобного отца нашего Иоанна, игумена Синайской горы, Лествица, в русском переводе. Сергиев Посад, 1908, С. 142.

Початкову школу юний Арсеній закінчив із загальним балом вісім1 та зразковою поведінкою. Однак гімназії в Коніці не було, і вчитися далі він не став. Йому хотілося стати теслею, тому що він полюбив ремесло нашого Господа.

Працюючи разом зі старшим майстром у різних домах, Арсеній не сідав їсти разом з ним, але під яким-небудь приводом ішов додому, швидко обідав і бігцем повертався. Потім його майстер і вчитель зрозумів, що він робив це для того, щоб не порушувати піст.

Добре вивчившись теслярського ремесла, Арсеній зробив у батьківський дім прекрасний іконостас і Хрест — схожий на ті, які тримають у руках Святі Мученики, яких він бачив на іконах.

Пізніше він відкрив власну теслярську майстерню. Він виготовляв вікна й двері, нашивав стелі й стелив підлоги, робив іконостаси й навіть труни. Однак за труни він ніколи не брав з людей грошей — співчуваючи в такий спосіб людському болю.

У нього були золоті руки теслі. Його робота припадала людям до серця. Усі в Коніці говорили: «Який же син у Кіри-Євлампії!2 Хороший майстер, порядний і вправний, а за характером — справедливий і щирий». Тому замовники віддавали перевагу Арсенію. У такий спосіб він заробляв собі на життя, допомагав рідним і давав милостиню нужденним.

Благословенний юнак



Серед мешканців Коніци ширилася чутка про те, що син Езнепідіса Арсеній бачив святого Георгія й після цього багато днів постив. Сам Старець ніколи не розповідав про таку подію, і від інших свідків довідатися про неї також нічого не вдалося. Але, навіть якщо це були просто чутки, вони свідчать про ту чималу повагу, що відчували до нього земляки. Мешканці Коніци вважали, що Арсеній наділений від Бога особливою Благодаттю. Одна туркеня першого числа кожного місяця запрошувала його у свій будинок — щоб увесь місяць пройшов добре. Разом з дітьми цієї жінки Старець учився в школі, і деякі з них хрестилися й стали християнами. Потім, коли ця туркеня побачила Арсенія вже ченцем, вона висловила свою повагу до нього такими словами: «Я заради тебе пожертвую всім». Розчулена мусульманка витирала пил із взуття молодого ченця і з вірою натирала цим пилом свою паралізовану руку.



Ведений Хрестом



Старець розповідав: «Одного разу мої брати й сестри трудилися в полі. Мати приготувала їм їжу, але віднести її було нікому. Мати засмутилася. До поля було близько двох годин ходьби від нашого будинку. «Давай я віднесу їм обід», — запропонував я. «Але як ти знайдеш дорогу?» — «Запитаю в кого-небудь», — відповідаю.

Я вийшов з дому й покрокував, тримаючи в руці Хрест — подібно до Святих Мучеників, яких бачив на іконах. Я так і не зрозумів, якою йшов дорогою.

1За десятибальною системою оцінок. — Прим. перекл.

2Кіра — шаноблива приставка до жіночого імені (від грецьк. ю>р! а — пані) — Прим. перекл.

Дійшовши до поля, залишив братам обід і відразу поспішив додому, тому що на мене чекала мама».



Боговидіння



Старець розповідав: «З одинадцятирічного віку я читав Житія Святих, постив і здійснював чування. Мій старший брат відбирав у мене Житія й ховав їх. Але йому не вдалося домогтися свого. Я йшов у ліс і продовжував читати Житія. Тоді один із друзів мого брата, Костас, сказав йому: “Я тобі його виправлю — зроблю так, що він залишить церковні книжки, піст і таке подібне”.

Костас прийшов до нас у дім і почав розповідати мені теорію Дарвіна. Тоді я завагався й вирішив: “Піду помолюсь, і якщо Христос — Бог, то Він явиться мені, щоб я перестав вагатися у вірі. Він дасть знак — тінню, голосом або ще якось”. Е, настільки в ті роки в мене вистачало розуму. Усамітнившись, я почав бити поклони й молитися кілька годин поспіль. Але нічого не побачив і не почув. Зовсім знесилившись, я зупинився. Отут і згадав одну сказану Костасом фразу: “Я визнаю, що Христос був Людиною видатною — праведним, доброчесним. Його одноплемінники позаздрили Його чеснотам і засудили Його на смерть”. Тоді я вирішив: “Коли Христос був таким, то — навіть якщо Він був просто Людиною —Його варто полюбити, послухатися й принести себе в жертву заради Нього. Мені не потрібен ні Рай, ні що-небудь подібне. На всі жертви варто йти заради лише Його святості і Його чеснот». Тобто Старець включив у роботу добрий помисел і любочестя.

«Бог чекав, як я поставлюся до цієї спокуси. Після того, як я скористався таким помислом, явився Сам Христос. Він явився у великому Світлі. Я бачив Його від пояса й вище. Він глянув на мене з великою любов’ю і сказав: «Я є воскресіння і життя. Той, хто вірує в Мене, навіть якщо помре, житиме»1. Ті ж самі слова були написані в розкритому Євангелії, яке Він тримав у Своїй лівій руці».

Ця подія розсіяла в п’ятнадцятирічному Арсенієві помисли сумніву й потрясла його дитячу душу. Благодаттю Божою він пізнав Христа як Істинного Бога і Спасителя світу. У Богочоловічності Господа його переконали не люди й не книга, а Він Сам — Котрий відкрився йому — і до того ж у настільки юному віці. Уже утверджений у вірі Арсеній вигукнув: «Ану ж бо, Костасе, тепер я готовий поговорити з тобою про Христа!»



Підготовка до чернечого життя



Після цієї події Арсеній став подвизатися зі ще більшою ревністю і почав серйозно замислюватися над тим, як присвятити себе Богові. Він відвідав єпархіальне управління міста Яніни2 і запитав протосингела3, чи може він чимскоріш стати ченцем. «Зараз ще зарано, — відповів протосингел, — поговоримо пізніше, коли підростеш». Арсеній тоді мав п’ятнадцять років.

Його розуміння чернецтва було дуже високим, і він намагався якнайкраще підготувати себе до цього шляху. Якщо хто-небудь пропонував посватати йому

1Йн. 11: 25.

2Місто в Епірі, 70 км від Коніци. — Прим. перекл.

3Старший священик у єпархії, найближчий помічник правлячого архієрея. Приблизно, ця посада відповідає секретареві єпархії в Православній Церкві. — Прим. перекл.

наречену, він рішуче заперечував: «Я буду ченцем». Після того, як на одному весіллі батько підняв тост і побажав йому: «Ну, дай Боже, щоб і на твоєму весіллі теж погуляли», Арсеній перестав цілувати батькові руку. Він робив це не через неповагу, але в знак мовчазної незгоди. Він хотів, щоб здійснилося не побажання батька, а пророцтво преподобного Арсенія.

Рідні це зрозуміли. Арсеній не бачив необхідності в тому, щоб їх умовляти. Доказом серйозності прагнень було його життя й подвиги.

Часто вільний час він проводив у невеликій церківці святої Варвари в товаристві інших побожних юнаків, серед яких були майбутній ігумен Великої Лаври святого Афанасія на Святій Горі отець Павло Зісакіс і отець Кирило Мантос - майбутній Старець афонської Свято-Микольської спільножитної келії Буразери. Щодня юнаки вичитували богослужбові послідування. Ввечері вони здійснювали Вечірню, Повечірню з акафістом Божої Матері, після чого читали Святе Письмо і Житія Святих.

Оскільки діючих монастирів поблизу не було, Арсеній шукав доброчесних старців в інших місцях. Якось разом із майбутнім отцем Павлом Зісакісом вони відвідали отця Якова Балодімоса. Згодом отець Паїсій розповідав багато надзвичайного про отця Якова, якого він вважав святою людиною й чудовим духівником.

Арсеній намагався привчити себе до умов чернечого життя. Він надавав перевагу несмачній їжі, яку до того ж не солив, щоб не пити багато води. Свій одяг він прав сам, не дозволяючи робити це матері й сестрам.

Із юного віку строго постив і, щоб «завадити» собі багато їсти, дуже туго затягував пояс. Одного разу він довів себе постом до того, що в знемозі звалився на ліжко. Згодом Старець розповідав: «Мої руки були тоненькими, як в африканських дітей, тому що коли я був маленьким, мій організм недоотримав основних поживних речовин. Моя шия стала тоненькою, як стеблинка від вишеньки. «У тебе голова відвалиться», — дражнили мене діти».

Один час, коли разом зі своїми братами й сестрами Арсеній ходив працювати в поле, дорогою він відставав і йшов позаду. З цікавості брати вирішили підгледіти, що він робить. Побачене їх глибоко вразило. Арсеній знімав взуття й босоніж біг по полю зі скошеною конюшиною, що була дуже колючою - ніби тонкі цвяхи. Вістря скошеної трави протикали шкіру на ступнях, ноги були в крові. Однак хлопчик з радістю терпів біль, наслідуючи Мучеників, про яких читав у Житіях. Він намагався стати спільником і співучасником їхніх страстей — таким мученицьким мудруванням і Божественним старанням була розпалена його душа.

Арсеній мав звичку раз на тиждень підніматися на гору. Там у безмовності він проводив день у пості, молитві, читанні духовних книг й поклонах. Його вабила безмовність, і він бажав удостоїтися жити так, як жили аскети й пустельники. При собі мав Хрест. «Тоді, піднімаючись із Хрестом на гору, — розповідав Старець, — я мав таку віру, що нічого не боявся».

Батьки раділи за Арсенія й милувалися ним. Маючи благоговіння, вони розуміли, заради чого він робив свої подвиги, й не турбувалися. А от старший брат Рафаїл, бачачи, як Арсеній віддається великим подвигам, знову спробував йому перешкодити. Однакцього разу Арсеній, який до п’ятнадцятирічного віку мовчазно приймав братню опіку, «підвищив голос» і вчинив братові опір. Після цього вже ніхто не наважувався заважати Арсенію. Пізніше, зустрівшись з молодшим братом уже як із ченцем, Рафаїл попросив у нього пробачення.

Арсеній подвизався не тільки з юнацьким запалом, але й зі старечою розсудливістю, поєднуючи подвиги з великою увагою й самоконтролем. Щодня піддавав себе аналізу: що він зробив, як говорив, чи не ранив когось своєю поведінкою?



Турбота про інших



Прикладом свого життя й порадами Арсеній духовно допомагав й іншим дітям. Переважно він спілкувався з тими, хто молодший. Він збирав їх у церківці святої Варвари, де вони разом читали Житія Святих, а Арсеній спонукав їх робити поклони й постити. Деякі матері занепокоїлися і стали стримувати своїх дітей від спілкування з Арсенієм. Батьки хлопчика, який працював разом з Арсенієм в одного майстра, злякавшись, що їхній син стане ченцем, заборонили йому дружити з Арсенієм, подвизатися й молитися разом з ним. Пізніше цей юнак виїхав працювати до Німеччини, де трагічно загинув. Його батьки мучились докорами сумління й говорили: «Краще б вже він став ченцем». Іншого юнака, теж фарасіотського походження, Арсеній хотів взяти з собою, коли збирався йти в монастир, - і з цією метою намагався вмовити його матір відпустити сина. Ще одного хлопця він підтримав у бажанні стати священиком. Один священнослужитель, родом з Коніци, також зізнався, що здійснити своє чернече покликання йому допоміг ще, коли був мирянином, Старець Паїсій.

Арсеній дуже вболівав, бажаючи, щоб люди пізнали Бога. Якийсь старий пастух жив зовсім самотньо високо в горах і був у церкві всього два-три рази за своє життя. Арсеній знайшов підхід до цієї людини й зумів привести його до Христа.

У мусульманина на ім’я Байрам, який мешкав у Коніці, захворіла мати. Юний Арсеній ночами приходив у їхній будинок, допомагав доглядати за хворою. Після цього Байрам захотів стати християнином.

Як підмайстер теслі, Арсеній отримував невеликі гроші — і роздавав їх як милостиню дітям із сирітського притулку. Він також приводив бідних дітей до себе в дім на обід.

Мешканець Коніци, пан Апостолос Хаджирумбіс у своєму листі під заголовком «Мої спогади про одного Святого» пише: «З Арсенієм ми проживали не близько — на різних вулицях. Уперше побачивши його, я був вражений жвавістю цієї людини. Будучи підмайстром теслі, він вирізнявся чудовою спритністю, моторністю, старанністю, але найбільше — своєю людяністю. Потім його майстер говорив: «Так, таких, як Арсеній, більше нема!»

Як і всі селянські діти