«Місіонерські листи» святителя Миколи Сербського

«Місіонерські листи» святителя Миколи Сербського, єпископа Охридського й Жичського (1881-1956), — воістину безцінний дар сучасній людині з її проблемами, гризотами й сумнівами. Написані дивовижно ясною, простою, доступною для розуміння кожного читаючого їх мовою, вони водночас вражають своєю силою й глибиною. Віруючий, знайомлячись з ними, ще більше утверджується у своїй вірі; невіруючий — побачить істину у всій її непорочно чистій красі, полюбить її і в такий спосіб наблизиться до Христа.

„А Слово Боже живе й дієве, і гостріше
всякого обосічного меча, і доходить
до розділення душі й духа, тіла і мізків”.

(Євр 4: 12)

Слово Боже, яке віками було провіщене посередництвом Святого Духа, піднімало й оживляло, зміцнювало й виводило до слави Царства. Святитель Григорій Богослов говорить, що найбільше образ Божий проявився в людині через дар мови, можливість звіщати славу Божу.

Цим же словом ми провіщаємо славу синів Божих, якими схід неба прикрашений ніби дорогоцінними перлинами. І дійсно, людська душа є дорогоцінною перлиною, яку Сам Господь Бог через посередництво Своїх слуг витягує з болота, очищує і тільки тоді вона починає виблискувати на сонці радісними барвами.

Дана книга є збіркою місіонерських листів святителя Миколи Сербського, єпископа Охридського та Жичського. Це великий патріот свого народу, його смиренний духовний керівник новітнього часу. Святоотецька традиційна риторика в нього міцно поєдналася з сучасною. Він доводить реальність духовного світу, його дієвість і в сучасних умовах, на прикладах показує життєву необхідність віри й чеснот.

Дана книга є справжнім живим джерелом християнських афоризмів – прекрасних, влучних, високоморальних, а, що головне, які спрямовують свій погляд, свою будівничу силу на корінь викинутої проблеми чи невирішеного питання. До тих, хто в розпачі, він пише: „Розпач – це посаг смерті, який дістається безбожникам, коли вони вінчаються зі смертю”. (лист 4); до опечалених звертається так: ”Печаль святих подібна до хмар, крізь які сяє сонце втіхи. А твій сум подібний до сонячного затемнення” (лист 17); до юнака, який втратив своє майно він пише: ”Був господарем, а став жебраком. Це не втрата. Втрата, коли хто був людиною, а став звіром”, або: „Наскільки життя прекрасніше смерті, настільки жебрак кращий від самогубця”. Патріотів він навчає бути справжніми патріотами: „Сказати комусь: „Будь добрим

сербом, а віра – справа другорядна”, – те ж саме, що сказати вівці: головне, будь відгодованою, а пасовисько – справа другорядна” (лист 15). Відкриваючи очі відступникам, говорить: „Як тільки хтось залишає човен, де Христос Керманич, він опиняється в човні, яким править сатана”, а про істинних дочок і синів Божих пише: „Якби зараз не було істинних християн, померкло б ясне сонце. Бо хіба така дорогоцінна лампада освітлювала б звіринець” (лист 10). До матері, яка по всіх світах шукала могилу свого сина, він пише з синівською любов’ю такими великими словами: „Не сумуй, дорога мамо. Сильно горювати це гріх. Земля є Божою й усе, що на ній, теж. Торкнися землі перед порогом будинку, і ти торкнешся краю могили сина твого (лист 5).

Його теплі батьківські підбадьорюючі слова чути з кожного міста: “Утішся, добра людино! Поруч з тобою Ангели Божі!”. Святитель Миколай пише не до всіх, а до кожного зокрема, кожному окремо вказує найперше на природу і причину його питання, а вже потім з усією відповідальністю за ввірені йому душі відповідає. Однак справа святителя не обмежується відповіддю, – сторінки його листів наповнені мудрими, добрими, а головне справжніми порадами.

На майже п’ятистах сторінках цієї книги розмістилося 292 листи. Це свідчить про відкритість серця великого серба. Кожен лист даної книги є окремим зверненням до певної особистості. За кожним листом стоїть конкретна людина, яка отримала дієву допомогу.

Святитель Миколай Сербський продовжує святу християнську патріотичну традицію, яку дехто помилково вважає закінченою ще в VII ст. Ця патріотична традиція жива й дієва як і Слово Боже, яка проголошується вустами таких богоносних світочів. Сила і дух є двома віхами в промовах святителя Миколи Сербського. Саме силою і духом наповнене кожне його слово, кожен рядок, кожен лист. Таким чином ці листи є провідниками цієї дієвої живої сили і полум’яного Духа любові до своїх адресатів, а відтак і до нас читачів цієї книги.

Патріарх Київський
і всієї Руси-України Філарет
Лист 1
робітникові, який запитує про духовне життя

Духовне життя і є справжнє життя. Все інше — прах.

Прахом є і тіло наше — земля, взята в борг у землі. Земля, вода, вогонь і повітря — з них, цих чотирьох стихій, створене тіло людини. Створене так майстерно, так чудово, що не висловити. І все-таки саме по собі тіло не є життя, візок — не подорожній, клітка — не птах.

Що ж таке життя? Святе Письмо Боже ясно відповідає на це питання на першій своїй сторінці: І сотворив Господь Бог людину з праху земного, і вдихнув у лице її подих життя, і стала людина душею живою*.

Чи добре ти розумієш значення слів “опосередковано” і “безпосередньо”? Опосередковано, тобто за допомогою землі, створив Господь плоть, а безпосередньо — із Себе вдихнув у лице її дух життя. Так людина стала душею живою.

Отже, людина видимим способом є тілесною, але тіло має в собі подих життя, безпосередньо одержаний від Творця.

Цей дух зв’язує людину з Творцем і з небесним духовним світом довкола Нього. Мале полум’я, подібне до вічного Божественного полум’я. І, хоча тіло наше потерпає по землі серед комах і звірів, цим полум’ям зв’язані ми з небом і вічністю.

Життя душі, яку веде й живить Божественний Дух, — ось що таке людське життя.

Іншими словами, духовне життя — це безперестанна праця заради того, щоб стати гідним Божого Духа, Котрий у нас. Чому нам слід трудитися? Тому, що ми отримали дар від Творця. Ніхто з нас не купував його й не платив за нього; він дарований нам Вічною Любов’ю. За дар плата не дається. Дар є дар. Але той, хто приймає дар, та ще й такий дорогоцінний, як життя, повинен показати себе гідним цього дару.

Як нам любов’ю відповісти Господу на Його любов і як нам стати гідними цього Божого дару — у цьому велика наука, названа духовною наукою, яка вища за всі науки. Вона дана людині Духом Святим. Той, Хто дарував найдорогоцінніший дар, Сам навчив людину бути гідною його.

Якщо бажаєш проникнути в цю світлу й солодку науку, хай буде благословенне бажання твоє.

Мир тобі й радість від Господа.

Лист 2
людині, яка вірить у Бога, але не молиться до Нього

Трудися й зміцнюй у собі віру. Згодом відчуєш потребу в молитві. Поки твоя віра є слабкою, вона не змушує тебе молитися.

Дивилися ми, як слабкий струмінь води падав на колесо водяного млина та колесо залишалося нерухомим; коли ж прибула вода, колесо рушило.

Віра є сила духовна. Мала віра не спрямовує розум до роздумів про Бога, а серце — на молитву до Нього. Міцна віра рухає й розум, і серце, і всю душу людини. Поки живе в душі міцна віра, вона силою своєю спрямовує душу до Бога.

Ти говориш, що, прочитавши слова Спасителя: знає Отець ваш, у чому ви маєте потребу, перш, ніж ви попросите в Нього*, зробив висновок, що молитва не потрібна. Звичайно, знає Господь, що нам потрібно, але Він хоче, щоб ми молилися до Нього. Тому й заповів Спаситель: Безперервно моліться** — і навчив нас молитися.

Це легше пояснити батькам, ніж тобі, нежонатому. Адже й батьки знають, що потрібно дітям, але чекають, поки дитина попросить в них. Знають батьки, що прохання зм’якшує і облагороджує дитяче серце, робить його смиренним, лагідним, слухняним, милостивим і вдячним. Бачиш, скільки небесних іскор висікає молитва з людського серця!

Прочитав я, як якийсь прочанин зупинився перед будинком біля дороги. Були там збори робітників, раптом запанувала в домі тиша: робітники схилили коліна на молитву. Але один з них вийшов і почав ходити навколо будинку. Запитав його прочанин:

– Що відбувається в будинку?

– Моляться Богові. Мені стало соромно, і я вийшов.

Прочанин замовк, чекаючи.

– Кого ти чекаєш? — запитав робітник.

– Чекаю, коли хто-небудь вийде, щоб запитати в нього про дорогу.

– Чому не запитаєш в мене? Я покажу тобі дорогу.

Похитав головою прочанин і відповів:

– Як може показати правильний шлях той, хто соромиться Бога й своїх братів?

Думаю, що ти молитви не соромишся, але віра твоя ще не зміцніла. Бережи, зміцнюй у собі це дитя. Коли виросте воно і змужніє, сторазово воздасть тобі за твою працю.

Мужня віра поверне внутрішнє колесо твого єства, і ти знайдеш нове життя.

Мир тобі й благословення Боже.

Лист 3
освіченій віруючій жінці, яка потерпає од глузувань близьких

Відповідай на їхні глузування посмішкою. Їхні глузування виходять зі злих сердець; твоя ж посмішка хай буде незлобивою. Глузування завжди від незнання, посмішка – від знання. Глузуваннями вони роблять твою молитву вічному Судді дорогоціннішою. Тому що нема для Господа молитви дорожчої, ніж молитва відважного серця, оточеного стрілами злості, ненависті, знущань і глузувань. Це двосічні стріли, але притуплюються вони від твоєї мужності й вістрям повертаються до стрільців і завдають їм ран.

Дружина царя Давида якось посміялася над натхненною молитвою свого чоловіка. Насмішка ця образила Бога більше, ніж царя Давида, і покарав Всевишній дочку Саулову, і не мала вона нащадків до смерті своєї*. Хто уважно спостерігає за людськими долями й подіями, знає, як суворо Господь карає насмішників над святинями.

А ти скажи насмішникам своїм, якщо вважаєш, що слово буде ліками кращими, ніж мовчання, скажи їм: “Обманює мене зір чи дійсно бачу, як ви щодня молитеся торговцям, старостам і поліцейським про свої потреби? Навіщо ж ви насміхаєтеся наді мною, коли я молюся вічному Творцеві? Хіба молитися немічним не смішно? Хіба не божевілля — поклонятися праху, а не Життєдавцеві й Господу?”.

Сказано десь у пророка: проклятий кожен, хто надіється на людину *. Очевидно, що той, хто має сподівання на смертну людину, на мильну бульку, а не на Бога Вседержителя, проклятий. І це прокляття, що лежить на ньому й домі його, проявляється у його житті щодня. Зрозуміло також, що проклятою буде кожна людина, яка молиться тільки на людину й не молиться до Того, Хто все тримає й все може. Але, дивися, іноді мовчання корисніше таких слів.

Перше глузування бентежить молитовну душу. Але ти вже пережила його й не залишила молитву. А наступне глузування спонукає до молитви. Ти говориш, що й сама це випробувала. Тепер тобі й Господь ближче, і церква миліша, і молитва солодша. Знай, настане час, коли глузування припиняться, а буде схвалення, подив і подяка; але тоді твоя душа опиниться в більшій небезпеці, ніж тепер. Зараз ти вчишся смиренності, а тоді тобі доведеться захищатися від гордості. А це вже інше випробування, інша спокуса.

Знай, саме ті, хто мучить нас глузуваннями, є нашими ворогами. Про них говорив Господь: любіть ворогів ваших **. Не знаючи, що роблять, вони роблять нам добро. Засмучуючи й пригноблюючи нас, вони розпалюють у нас смолоскип Божественного вогню. Лаючись вслід нам, коли ми йдемо в храм Божий, вони наближають нас до Бога. Завдаючи нам прикрощів на землі, вони роблять небеса більше бажаними для нас. Мороз і вітер не бажають дереву добра, але й мимоволі приносять йому це добро. Так і вороги твої.

Тому прости й благослови їх, і молися Богові за них, і люби їх, як своїх найбільших після Господа благодійників, — у цьому вершина любові.

Але, якщо душа твоя не стерпить цього незначного шуркотіння праху земного, посоромишся тоді перед Христом, тоді Він усміхнеться тобі, а не тільки люди й демони.

Частіше відвідуй будинки скорботи, бувай на кладовищах. Думай про Хрест Христовий й прикладайся до нього частіше. Думай про кінець життя. Все це допоможе тобі зміцнитися в молитовній прихильності й здобути перемогу.

Мир тобі й милість Божа.

Лист 4
до богослова, що вболіває за невір’я людей

Багато гіркої правди у твоєму листі, але не впадай у відчай, розпач — це посаг смерті, який дістається безбожникам, коли вони вінчаються зі смертю.

Був і тяжчий для Церкви Христової час, але воїни не занепадали духом і не програвали битви. Почитай тільки святителя Василія Великого, що діялося тоді в Церкві й у світі — чорна ніч у бурхливому морі. Здавалося, що наближається кінець світу, що приходить Суд Божий. І ось промайнули сторіччя. Віра Христова не тільки не згасла, але поширилася по всій землі й освітила всі частини світу. І хай вона не скрізь світить однаково яскраво, все-таки промені її проникають усюди, десь прямо, десь навкісно.

Кілька днів тому у мене був професор Манінг із Нью-Йорка. Багата душа, наповнена й світськими знаннями, і вірою одночасно. Я запитав його про віру американських студентів.

– Я знаю, — сказав він, — що віра Христова — непереможна сила. Немов ртуть у барометрі, вона убуває й прибуває, але не слабне. Дрібні й неосвічені люди прикро помиляються, коли пророкують християнству загибель. Сто років тому, коли інтерес до вивчення природничих наук уже пробудився, на богословському факультеті університету П. було тільки п’ять студентів. Тільки п’ять! І коли вони складали іспити, однолітки глузували з них, говорячи: “Невже вам незрозуміло, що з релігією покінчено?”. Сьогодні ж, через сто років, у тому ж університеті кілька сотень студентів-богословів.

Так говорить американець про американців. А ти, серб, подивися, скільки богословів тільки в одній семінарії! Більше двохсот. Що привело вас у духовну школу — невір’я ваших двохсот батьків і двохсот матерів чи ваша віра? Без сумніву, віра.

А те, що деякі християни відпали від віри, чия це біда, якщо не їх власна? Хіба їхнє невір’я скасовує віру Христову?* Так запитував апостол Христовий у перші дні християнської історії, яка тепер нараховує дев’ятнадцять віків. Минулі сторіччя виправдали його світлий погляд у майбутнє. Дивися й ти таким же світлим, апостольським поглядом на майбутнє християнства. Спробуй написати дослідження про Церкву під заголовком: “Тріумфальна колісниця Христова”.

Твоя скорбота про невір’я деяких людей видає твою любов до Бога. Ти й сам знаєш, що скорбота — один з найбільш частих проявів любові.

Але бережися, щоб не зненавидіти невіруючих. Це було б згубно для тебе й не принесло б їм ніякої користі. Дивися на них з жалістю, як на мандрівників, пограбованих у дорозі розбійниками. Співчувай їм, як співчуваєш злиденним і бездомним.

І молися Богові за них. І станеш місіонером. Хай твоїм першим місіонерським правилом буде молитва за тих, хто відійшов од віри.

Хай перебуває благодать Божа на тобі.

Лист 5
матері, що не змогла знайти могилу сина

Шукала ти його на всіх військових цвинтарях. Пройшла від Златибора до Корфа й Салонік, піднімалася на Каймакчалан, на Котячий Камінь. Спускалася в долини мертвих. Де б не почула про військовий цвинтар, поспішала туди. Просила читати списки похованих. Сама читала написи на хрестах. Нема й нема його.

Не сумуй, дорога мамо. Сильно горювати — це гріх. Земля є Божою й усе, що на ній, теж*. Де б не була могила твого сина, вона на Божій землі. Торкнися землі перед порогом будинку, і ти торкнешся краю могили сина твого. А для всевидючого ока Божого, що споглядає землю, мертвих не існує. Якщо син твій захований від тебе, він не схований від Бога. Господь Сам сховав його від тебе, щоб очистити скорботою твоє серце й підготувати його до несподіваної радості, яку ти відчуєш, коли зустрінешся із сином у вічних чертогах Своїх.

Могили багатьох великих і святих людей невідомі. Невідома могила пророка Мойсея, невідомі могили багатьох апостолів і мучеників Христових, невідомі могили пустельників і постників... Але імена їхні червоними літерами вписані в календар. Ми прославляємо пам’ять їх, зводимо храми на честь їхню, підносимо до них молитви, але могил їхніх не знаємо. Не сумуй через те, що й могила твого сина відома тільки Господу, як і могили скількох святих Його.

Є в Дебарі одна мати, син якої похований у далекій країні. Неміч завадила їй побувати на його могилі. Тоді вирішила вона щосуботи приходити на військовий цвинтар у Дебарі. Там лежать воїни, чиї матері не можуть дістатися до могил синів. І вона ставить на цих могилах свічки й молиться. І просить священика покропити могили й пом’янути імена, написані на хрестах, і пом’янути сина її Панаса.

І ти можеш робити так само, і затихне твій біль. Важливо, щоб ти думала не про могилу, а про душу дитяти свого. Зрозумій, у жодній могилі на землі нема душі його. Душа його ближче до тебе, ніж до могили.

Була ще одна мати, що бажала знайти могилу свого сина. Але могила його перебувала на бойовищі, і матір туди не пустили. Повернулася вона, безутішна, додому. Але одного разу, за Промислом Божим, з’явився їй син у кімнаті її. Підхопилася мати й вигукнула: “Де ти, сину мій?!”. – “Ходив з тобою, мамо, і повернувся”. І ще сказав їй, щоб перестала вона плакати, тому що йому добре.

І ти не плач, почни творити милостиню за упокій душі сина твого. Слізьми ти досить наситила землю серця свого, настав час зійти паросткам. Найдорогоцінніші паростки, які зі сліз зростають, — молитва, милостиня й смиренність перед волею Божою. Хай молитва стане одною хресною дощечкою, а милостиня — іншою, з них зробиш хрест синові твоєму. Молитва спрямовується вгору, а милостиня поширюється вшир. Покірність перед волею Божою хай буде цвяхом, яким скріплюється хрест. Не відокремлюй молитву від милостині, і благодатна розрада неба зійде на серце твоє, немов роса на спраглу траву.

Мир тобі й Боже благословення!

Лист 6
купцеві, що розорився, і всі його покинули

Ти пишеш, що розорився. Друзі тебе покинули. Одні відвернулися, інші насміхаються. Тільки віра в Бога втримує тебе від божевілля або від лиходійства над собою. Так ти пишеш.

Пропав маєток, але ти не пропав. Якщо пропала торгівля, це не означає, що пропала людина. Багатство не народилося разом з тобою, воно прийшло до тебе на життєвому шляху й до кінця життя має відійти від кожного. Однак воно відійшло від тебе ще за життя, і це засмутило тебе, хоча саме це стало щастям для багатьох, тому що, позбувшись тлінного земного багатства, вони мали досить часу, щоб збагатити душу Богом. Ті ж, що позбуваються тягару плоті одночасно з тягарем багатства, можуть спізнитися й втратити все.

Ти пишеш, що чесно працював. За чесність обіцяна вічна нагорода, а не тимчасова. Чесною працею можна розбагатіти, а можна й зубожіти. Але як багатство не підносить людину, так само й бідність не принижує її. Хто думає інакше, той не в християнській вірі живе, а в язичестві, для якого ціна людини дорівнює вмісту її гаманця. Христос для того й зійшов на Голгофу й дав розіпнути Себе, щоб скасувати це варварське мірило й установити нове — духовне й моральне.

За Христовою мірою, те, що становить вічну цінність людини, не прибуває з багатством і не убуває з бідністю. Але припливи й відпливи цієї вічної цінності, що не сходить із тілом у могилу, залежать від сили любові людини до заповідей Божих.

Звичайно, боляче, що друзі залишили тебе в біді, відвертаються або сміються тобі в обличчя, але це лише ще одне свідчення їхньої прихильності до язичества і його звичаїв. Коли Господа розпинали на Хресті, де були ті, хто перед цим хотів зробити Його царем? Де були ті, хто кричав Йому: “Осанна!”? Не було жодного. Біля Хреста стояли тільки байдужі й хулителі. Римські воїни позіхали від нудьги, а єврейські пси зловтішно гавкали. І біля твого хреста стоять нудьгуючі зіваки й зловтішні насмішники. Радій, що крапля твоєї гіркоти подібна до моря гіркоти розп’ятого Господа.

Благо тобі, що тримаєшся віри Христової. І вона підтримає тебе в ці тяжкі дні, які розвіються, як туман. Ось тримає людина в руці ціпок, а ціпок підтримує її при спуску з крутої гори. Одні люди носять ціпок для краси, інші — як допоміжний засіб на тяжкому шляху. Віра в Бога прикрашає людину й допомагає їй. Поки ти був багатий, вона була твоєю прикрасою, тепер вона служить тобі підтримкою. Світліший лик її, коли вона служить і допомагає, ніж коли просто прикрашає.

Кажеш, що боїшся збожеволіти. Не бійся: мало хто зійшов з розуму від бідності, більше збожеволілих від багатства.

Про лиходійство над собою пишеш. Чи не про самогубство думаєш? От буде бенкет дияволу! Виходить, не Божої волі дотримуєшся, а диявольської. Мотузка на шиї — і загублене життя вічне. Дійсно, у несподіваній зміні твого життя ніщо не може підтримати тебе, крім віри в Бога живого, Який дарує й шукає, Який випробовує нашу віру й любов.

Безбожники падають із Юдою й вішаються, а мужні душі з міцною вірою сходять на Голгофу, щоб випити чашу гірку й воскреснути.

Господь хай допоможе тобі!

Лист 7
дівчині, що вибирає між шлюбом і чернецтвом

Чадо, якщо сумніваєшся, то знай: ти швидше за шлюб, ніж за монастир. Чернече життя для тих, хто не вагається. Святий Сава1 не зазнавав сумнівів. Ні святі Феодора2, Ксенія3 і Юхимія4, ні багато інших, що стали істинними подвижниками чернечого життя, не сумнівалися. Тому що не всі можуть умістити, але кому дано*.

Говориш, часто сидите з матір’ю біля вогню й зважуєте “за” і “проти”. А я тобі скажу: скільки не зважуй, однаково не “за” і “проти” вирішують, а любов. Любов вища за всі докази. Якщо любов до Христа не приведе тебе в усамітнення монастирської тиші, тоді любов до світу втримає тебе у світі й приведе до шлюбу. Але й у цьому випадку будеш благословенна благословенням Сари** і Рахілі***, і твоєї власної матері. Велика любов до Бога не приймає світу, цурається суспільства, шукає самоти. Така любов спонукала тисячі душ ухилитися із широкого шляху світу й піти в пустелі, щоб бути наодинці з улюбленим Господом. Щоб мати потай побачення із Творцем своїм, Котрий весь – любов, і за іменем, і за суттю. Але насамперед, щоб удостоїтися цього споглядання й зустрічі, ченці й черниці приймають і піст, і труд, і смиренність, і чування, і бідність, і послух, і інші обітниці, тільки щоб удостоїтися цього духовного побачення з Господом своїм. І на цьому тісному шляху душа удостоюється зустрічі з Ним, коли звільниться, очиститься й прикраситься. Від чого повинна звільнитися душа пустельника? Від всіх земних пут і пристрастей. Від чого повинна очиститися? Від усякої так званої любові тілесної й земної, від любові до плоті, рідних і друзів, до свого села або міста, до маєтку, одягу, їжі, до прикрас. Чим має прикраситися душа? Однією тільки любов’ю до Христа, яка вміщує в себе всі прикраси, всі перли віри, всі смарагди надії, всі самоцвіти чеснот. Віддане посту тіло ченця служить тільки легким покривом цього безцінного небесного скарбу.

Так пишу тобі не для того, щоб залучити тебе до чернецтва, але, скоріше, щоб відвернути тебе від нього. Бо якщо в хитанні духу відійдеш від світу, то тяга до світу в тобі підсилиться, і боюся, що здолає тебе. І будеш ти тілом у монастирі, а душею в світі. А світ, відбитий у дзеркалі душі, мучить сильніше, ніж у дійсності.

Дякуй Господеві, що, крім тісного чернечого шляху, Він указав тобі більш просторий шлях до спасіння й вічного життя. Іди ж, чадо, цим просторим шляхом, який більше відповідає твоїм нахилам. Ступай цим шляхом, але йди зі страхом Божим і повною довірою до Господа. Тому що знай: і цей шлях не здолати без Бога.

Благословення Боже хай буде з тобою!

Лист 8
священикові К., про світову кризу

Запитуєш мене, чоловіче Божий, про причину й значення кризи, що настала. Хто я такий, що ти запитуєш мене про цю велику таємницю? “Говори, якщо є в тебе щось більше за мовчання”, — сказав святитель Григорій Богослов. І хоча я вважаю, що зараз мовчання є вищим за всяке слово, але з любові до тебе напишу, що я думаю з цього приводу.

“Криза” — слово грецьке, у перекладі воно означає “суд”. У Святому Письмі слово “суд” вживається багаторазово. Так ми читаємо в псалмоспівця: Цього заради не воскреснуть нечестиві на суд (Пс. 1: 5). Далі знову: Про милість та суд я буду співати Тобі, Господи (Пс. 100: 1). Мудрий цар Соломон пише, що від Господа прийде суд кожному (див.: Прип. 29: 26). Сам Спаситель сказав: Отець і не судить нікого, але весь суд віддав Синові (Йн. 5: 22). Апостол же Петро пише: час початися суду з дому Божого (1 Пет. 4: 17).

Заміни слово “суд” словом “криза” і читай: “Про милість і кризу співатиму”, “від Господа прийде криза кожному”, “Отець всю кризу віддав Синові”, “Час початися кризі з дому Божого”.

Колись європейці, якщо поражало їх якесь нещастя, вживали слово “суд” замість слова “криза”. Зараз слово “суд” замінили словом “криза”, зрозуміле слово — менш зрозумілим. Наставала посуха, говорили: “суд Божий!”, повінь — “суд Божий!”. Починалася війна або епідемія — “суд Божий!”; землетрус, сарана, інші нещастя, завжди одне — “суд Божий!”. Виходить, криза через посуху, криза через повінь, через війни й епідемії. І на теперішню фінансово-економічну катастрофу народ дивиться як на суд Божий, але називає її не “судом”, а “кризою”. Щоб помножилося лихо від нерозуміння! Тому що, поки вимовлялося зрозуміле слово “суд”, була зрозумілою й причина, що призвела до біди, був відомий і Суддя, який допустив біду, і мета, заради якої біда була допущена. Після підміни слова “суд” словом “криза”, малозрозумілим для більшості, ніхто не може пояснити, ні від чого він, ні від кого, ні для чого. Тільки цим і відрізняється теперішня криза від кризи, що відбувається через посуху й повінь, війни або епідемії, сарану або інші напасті.

Ти запитуєш про причину теперішньої кризи, або суду Божого? Причина завжди одна. Причина всіх посух, повеней, епідемій та інших бід та сама, що й нинішньої кризи, — боговідступництво. Гріх боговідступництва викликав і цю кризу, і Господь допустив її, щоб розбудити, протверезити людей, щоб вони отямилися й повернулися до Нього. По гріхах і криза. Справді, Господь використав сучасні засоби, щоб надоумити сучасних людей: Він завдав удару по банках, біржах, по всій фінансовій системі. Перекинув столи міняйлів усього світу, як колись Він зробив це в Єрусалимському храмі. Посіяв небувалу паніку серед торговців і міняйлів. Обурив, скинув, змішав, збентежив, вселив страх. І все для того, щоб гордовиті європейські й американські мудреці пробудилися, отямилися, згадали Бога. Для того, щоб вони, утверджені в гавані матеріального благополуччя, згадали про душі, визнали свої беззаконня й поклонилися Богу Вишньому, Богу живому.

Як довго триватиме криза? Доти, поки гордовиті винуватці не визнають перемогу Всесильного. Доти, поки люди не здогадаються незрозуміле слово “криза” перевести на свою рідну мову й з покаянним подихом не вигукнуть: “Суд Божий!”.

Назви й ти, чесний отче, “кризу” “судом Божим”, і все буде тобі зрозуміло.

Вітання тобі й мир від Господа!

Лист 9
ковалеві К., про значення слів Христових: “не мир прийшов Я принести, а меч”*

Невже така праведна й милостива людина не розуміє глибинного значення цих слів? Думаю, що ти розумієш їх, тільки шукаєш підтвердження. Праведним і милостивим Господь Сам відкриває таємниці Свої. Якби ти був єдиним ковалем у Єрусалимі, коли євреї розпинали Господа, нікому було б викувати для них цвяхи.

Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю; не мир прийшов Я принести, а меч. Так сказав Господь. Читай це так: “Не для того Я прийшов, щоб помирити істину й неправду, мудрість і дурість, добро й зло, правду й насильство, моральність і аморальність, цнотливість і розпусту, Бога й мамону; ні, Я приніс меч, щоб відітнути й відокремити одне від іншого, щоб не було змішання”.

Чим же відітнеш, Господи? Мечем істини. Або мечем слова Божого, тому що це одне. Апостол Павло радить нам: візьміть меч духовний, котрий є Слово Боже*. Святий Йоан Богослов в Одкровенні бачив Сина Чоловічого, який сидів посередині сімох світильників, а з вуст Його виходив гострий по обидва боки меч**. Меч, який виходить із вуст, не що інше, як слово Боже, слово істини! Цей меч і приніс Ісус Христос на землю, приніс заради спасіння світу, але не заради миру добра зі злом. І нині, і прісно, і повік.

Правильність цього тлумачення підтверджують подальші слова Христа: бо Я прийшов розділити чоловіка з батьком його, і дочку з матір’ю її, і невістку зі свекрухою її*, і, якщо син піде за Христом, а батько залишиться в пітьмі неправди, меч істини Христової розділить їх. Чи істина не дорожча за батька? І якщо дочка піде за Христом, а мати буде вперто триматися своїх поглядів у запереченні Христа, що спільного може бути в них? Чи Христос не солодший за матір?.. Те ж саме між невісткою й свекрухою її.

Але не зрозумій це так, що той, хто пізнає й полюбить Христа, повинен зараз же тілесно відокремитися від своїх рідних. Це неправильно. Про це не говориться. Досить відокремитися душею й не приймати в неї помислів і справ невіруючих. Бо, якщо віруючі негайно відокремилися б від невіруючих, у світі утворилося б два ворожих табори. Хто б тоді вчив і виправляв невіруючих? Сам Господь три роки терпів поруч із Собою невірного Юду. Мудрий апостол Павло пише: невіруючий чоловік освячується жінкою віруючою, і жінка невіруюча освячується чоловіком віруючим**.

На закінчення наведу тобі духовне тлумачення цих слів Христа Феофілактом Охридським5: “Під батьком, матір’ю й свекрухою май на увазі все старе, а під сином і дочкою – все нове. Господь же хоче, щоб Його нові Божественні заповіді перемогли наші старі гріховні звички й звичаї”.

Таким чином, слова про меч, який принесений на землю, цілком відповідають Христу Миротворцеві й Миродавцеві. Він дає Свій небесний єлей усім, хто щиро вірує в Нього. Але Він прийшов не для того, щоб примирити синів світла із синами пітьми.

Уклін тобі й дітям. Мир вам і Боже благословення.

Лист 10
молодому вчителеві, який запитує, чи є зараз істинні християни

Є вони, багато їх. Якби їх не було, померкло б ясне сонце. Бо хіба така дорогоцінна лампада освітлювала б звіринець?

Багато паперу знадобилося б мені, щоб описати мої зустрічі із правдивими християнами, і тобі довго довелося б читати про них і втішати свою душу. А поки випробуй себе на цьому прикладі.

Минулого літа ми були в Мачві. Поки стояли на маленькій станції, чекаючи поїзда, я спостерігав за однією старшою селянкою. Її зів’ялий лик світився дивовижним таємничим світлом, яке часто можна бачити на обличчях духовних людей. Я запитав її: “Кого очікуєш, сестро?”. “Того, кого Господь пошле мені”, — відповіла вона. З подальшої розмови ми дізналися, що щодня вона приходить на станцію й чекає, чи не з’явиться якийсь бідний прочанин, що потребує нічлігу й шматка хліба. І, якщо такий трапиться, вона радісно приймає його у своєму домі, як посланого Богом. Ще ми дізналися, що читає вона Святе Письмо, постить, ходить до церкви й дотримується всіх Божих заповідей. А сусіди її сказали нам, що це свята жінка.

Я хотів похвалити її євангельську гостинність, але вона зупинила мене словами: “Хіба ми самі не гості Його все наше життя, кожен його день?”. І сльози заблищали на її очах. О милостива й солодка душа народу! Мій молодий друже, якщо назвешся вчителем народу, часто можеш виявитися осоромленим, але якщо назвешся учнем народу, ніколи не осоромишся.

Хай осяє тебе свята милість Божа! Лист 11
селянинові Здравку Т., на запитання про значення слів Христових: “Вогонь прийшов Я звести на землю”*

Ми часто говоримо про вогонь заздрості, вогонь ненависті, вогонь хтивості й про вогонь усякої жорстокої пристрасті. Звичайно, зовсім не цей вогонь приніс на землю Цар любові й істини Господь наш Ісус Христос. Звичайно, не цей. Все це нечисті язики пекельного вогню, який захльостує й землю.

Христос приніс святий вогонь; Він Сам сіяв і світився у вічності. Це вогонь істини й любові, вогонь чистий, Божественний, вогонь від Вічного Вогнища — Святої Трійці. Вогонь істини, з якого розливається теплота любові.

Це вогонь, яким горіло слово пророка Єремії і який нестримно вабив його на проповідь Божої істини (див.: Єр. 23: 29).

Це вогонь, що зійшов на апостолів у вигляді вогненних язиків, освітивши й освятивши простих рибалок, зробивши їх найбільшими мудрецями**.

Це вогонь, яким світилося обличчя архідиякона Стефана, роблячи його подібним до Ангела Божого***.

Це духовний вогонь істини й любові, яким апостоли і їхні спадкоємці переродили світ, оживили труп безбожного людства, обмили, освятили й просвітили його. Все добре у світі — від цього вогню небесного, зведеного Господом на землю.

Це небесний вогонь, який очищає душу, так само як земний вогонь очищає золото. Світло цього вогню показує нам шлях, відкриває нам, звідки й куди ми йдемо, у цьому світлі ми пізнаємо нашого Небесного Отця й свою Вічну Батьківщину. Від цього вогню розпалюється наше серце невимовною любов’ю до Господа нашого Ісуса Христа, як це трапилося із двома апостолами на шляху в Еммаус, про що свідчили вони: чи не горіло в нас серце наше, коли Він промовляв до нас?*

Цей вогонь подвигнув Христа зійти з небес на землю й спонукав нас підніматися до небес.

Усі ми хрещені цим святим вогнем, по слову святого пророка й Хрестителя Йоана: Я хрещу вас водою... Він (Христос) буде хрестити вас Духом Святим і вогнем**.

Цей вогонь будить у людському серці невимовну ревність до всякого добра. Він радує праведника й обпалює грішника. І для нас болісний він, поки не очистимося ми від усякої неправди й нечистоти. Бо сказано: Бог є вогонь, що поїдає*** грішників.

Мир тобі й радість від Господа! Лист 12
жінці, на питання про відплату померлих

Ти пишеш, що тебе непокоять страшні сни. Варто тобі заплющити очі, являються тобі три отроки, висміюють тебе, погрожують і залякують... Пишеш, що в пошуках лікування ти обійшла всіх відомих лікарів і знаючих людей. Говорили тобі: “Нічого, це дрібниця”. Ти відповідала: “Якщо це для вас дрібниця, звільніть мене від цих видінь. Хіба дрібниця може не давати сну й спокою ось уже шість місяців?”. Вони тобі у відповідь: “Змініть клімат, частіше бувайте в товаристві, стежте за харчуванням. Це звичайна іпохондрія”.

Відомі мені, сестро, такі розумники. Вивчили кілька тріскучих слів: “іпохондрія”, “телепатія”, “самонавіювання” — і підміняють ними духовну реальність, все пояснюючи “розпорядком дня”, прописують клімат, веселощі, мінеральні води, м’ясо й вино.

А я тобі ось що скажу: троє отроків, які являються тобі, — це троє дітей твоїх, убитих тобою в утробі, перш ніж сонце торкнулося облич їх ніжними своїми променями. І тепер вони прийшли відплатити тобі. Відплата померлих страшна й грізна. Ти начитана жінка, і я буду говорити з тобою літературними образами. Згадай леді Макбет або англійського короля, убитого духом ним же вбитої людини. Звичайно, ти читала й про короля Владислава, убивцю короля Володимира: був він убитий духом Володимира.

Але, можливо, ти не читала про візантійського імператора Константа6. Мав він брата Феодосія. Констант не любив брата, бачачи в ньому суперника, і примусив його прийняти дияконський сан. Але страх не залишав його. Тоді Констант зважився на злочин. Він влаштував змову проти брата, і Феодосій був мученицьки вбитий. З полегшенням зітхнув Констант, думаючи, що нарешті позбувся суперника. Не припускав через своє невігластво імператор, що мертві сильніші за живих, що, вбиваючи невинного, не став він переможцем, а лише склав зброю до ніг жертви своєї. Уночі вбитий диякон Феодосій з’явився своєму братові-імператору й, простягаючи йому чашу з паруючою кров’ю, грізно вигукнув: “Пий, брате!”. Імператор з жахом підхопився, скликав придворних, але ніхто не міг йому нічого сказати. Наступної ночі видіння повторилося: диякон із чашею паруючої крові із грізним вигуком: “Пий, брате!”. Констант підняв на ноги весь Царгород, але піддані здивовано видивлялися на нього, як видивляються на тебе розумники, які посилають тебе на води й рекомендують краще харчування.

Знову й знову являвся імператорові Константу брат із чашею крові в руках, поки одного разу вранці сильний і здоровий правитель не був знайдений мертвим у своїй постелі.

Чи читаєш ти Святе Письмо? Воно пояснює, як і за що мертві мстять живим. Ще раз прочитай про Каїна*, який після вбивства брата ніде й ніколи не міг знайти спокою. Прочитай про те, як дух ображеного Самуїла відплатив Саулу**. Прочитай, як довго й жорстоко страждав нещасний Давид через вбивство Урії***. Відомі тисячі й тисячі таких випадків — від Каїна й до самої тебе; прочитай про них, і ти зрозумієш, що мучить тебе й чому. Ти зрозумієш, що жертви сильніші за своїх катів і відплата їхня жахлива.

Почни з того, що зрозумій і усвідом це. Роби все, що в силах твоїх, для своїх убитих дітей, твори справи милосердя. І простить тебе Господь — у Нього всі живі, — і подарує спокій. Іди до церкви й запитай, що ти повинна робити: священики знають.

Хай помилує тебе Господь!