Харлампович Кость Васильович

Костянтин Васильович Харлампович – автор понад 250 наукових праць, член-кореспондент Санкт-Петербурзької академії наук, ординарний професор Казанського університету, співробітник і дійсний або почесний член найпрестижніших товариств і спілок: Товариства археології, історії, етнографії при Казанському університеті (з 1899, 1922-24 – його голова), Товариства історії та старожитностей при Московському університеті (1913), Товариства шанувальників старовинної письменності (1914), Російської вченої архівної комісії (1914), Московського археологічного т-ва (1918), Товариства вивчення місцевого краю Чуваської автономної області (1922), Центрального бюро краєзнавства (1923) . З 1928 р. К. Харлампович працював в Україні.

Творчість К. Харламповича не дістала всебічної наукової оцінки ані в пореволюційній Україні, зануреній в політичні та економічні проблеми, ані в наші часи масового демократизму й наукового самоствердження. Довго не знаходилося йому місця і в численних енциклопедичних виданнях радянської доби. В офіційних українських джерелах ім'я К. Харламповича починає з'являтися тільки з середини 1980-х років. Слід зауважити, що про наукові здобутки вченого не забували українці за кордоном. «Енциклопедія українознавства» 1955-1984 pp., перевидана в Україні, вміщувала статтю про відкинутих офіційною наукою вчених та їхній доробок. У 1985 р. свідчення про ученого були опубліковані в виданні «Трагические судьбы: репрессированные ученые Академии наук СССР». Отже, ці коротенькі біографічні статті в енциклопедіях довго були єдиним джерелом інформації про життя вченого. Тільки на початку ХХІ ст. про К.В. Харламповича як українського академіка змістовно написали Є. Чернухін та О. Морозов.

Проливають світло на біографію вченого архівні матеріали з фонду Академії наук і чисельні матеріали листування К. Харламповича з видатними науковцями М.С. Грушевським та М.М. Могилянським частина з яких опубліковані, а оригінали зберігаються в Інституті Рукопису ЦНБУ НАН України та особистому фонді К.В. Харламповича в Ніжинській філії Державного архіву Чернігівської області. Як історик К.В. Харлампович належав до старої наукової академічної школи. Хоча через драматичні обставини життя головна праця вченого так і залишилася незавершеною, ім'я К.В. Харламповича та його науковий доробок навіки вписані в українську історіографію, а його дослідження з історії Західно-Руської церкви та шкільної освіти доби феодалізму на теренах України та Білорусі XVI-XVIII ст., досі не втратили своєї вагомості та актуальності.

Перше ґрунтовне дослідження «Западно-Русские православные школы XVI и начала XVII века, отношение их к инославным, религиозное обучение в них и заслуги их в деле защиты православия», в якому детально і систематично розглядалася діяльність православних братств та братських шкіл на теренах України і Білорусі часів польського панування вийшло друком у 1898 р. в Казані.

Ще більший успіх та визнання приніс К. Харламповичу виданий ним у 1914 році перший (і, на жаль, єдиний) том із задуманого тритомного дослідження «Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь». Використовуючи ще не зведений до наукового обігу архівний матеріал, К.В. Харлампович поставив собі за мету вивчити ту роль, яку відіграли вихідці з України, у тому числі вихованці Києво-Могилянської Академії, працюючи на культурно-просвітницькій ниві в Росії від середини XVII ст. до початку царювання Катерини II (1762 р.). Саме за цей труд у 1916 р. К.В. Харлампович стає членом-кореспондентом Санкт-Петербурзької академії наук.

Відзначаючи важливість впливу українців на всі сфери культурного життя у Росії, К.В. Харлампович зауважував, що українці («малороси») як народність «більш культурна, більш витривала, більш, так би мовити, вперта і косна» у всьому переважали росіян («великоросів»). Там, де українці переселялися на російські землі і колонізували їх, вони «переймали від великоросів мову, залишаючи їм водночас свої пісні, свої звичаї, побутові риси». Незважаючи на певні негативні риси (це, на думку К.В. Харламповича, – фанатизм, аристократизм, зверхність по відношенню до нижчих прошарків та запопадливість перед вищими, любов до розкошів, схильність до діалектичних дискусій, латинська мова у навчанні, мертва схоластика та ін.), устрій церковного життя в Україні відзначався позитивними тенденціями. Зокрема, тут зберігалися «виборність усіх церковно-ієрархічних посад та широка участь парафіян у справах церкви, що знайшло свою реалізацію в діяльності братств» [12]. У той же час у Московській державі XVIXVII ст. церковний устрій відрізнявся «бюрократизмом, безправністю духовенства, повним підпорядкуванням його державній владі».

Рецензуючи працю К. Харламповича, академік Д.І. Багалій зазначав, що найцінніше в ній це зібраний і науково систематизований історичний матеріал, який історик обробив і на підставі якого він зробив свої певні історичні висновки, як широкі головні – про революцію і про стадію українського впливу на Великоросію, так і спеціальні дрібні по другорядним питанням, які торкаються цього впливу. Д. Багалій підкреслював, що в цій праці К. Харлампович склав повний каталог «малоросіян», які працювали у Великоросії на всіх посадах, монастирських, церковних, шкільних у всіх парафіях. «Це була надзвичайно клопітлива, морочлива, марудна робота, навряд чи хто після нього дуже помітно поповнить цей його біографічний і бібліографічний Словник українських діячів у Великоросії».

Вагомий внесок історика у вивчення української історії не лишився непоміченим і в Україні. 7 травня 1919 р. Українська Академія Наук обрала К.В. Харламповича своїм дійсним членом по кафедрі історії української церкви. Враховуючи важливість теми, яку розробляв історик, УАН доручила йому продовжувати цю роботу і водночас запросила переїхати до Києва.

Однак, революційні зміни в країні, які негативно позначилися на долях тисяч людей, не обминули відомого історика. Після скасування Казанської духовної семінарії та реформи навчання у Казанському університеті професор церковної історії виявився нікому не потрібним: для радянських чиновників дослідження церковної історії не було актуальною проблемою. Гірше того, статус відомого академіка двох академій не міг врятувати К.В. Харламповича від переслідувань спецслужб і навіть арешту: 20 вересня 1924 р. вченого заарештували. Його звинуватили у «зберіганні та розповсюдженні контрреволюційної літератури» (ст. 72 Карного кодексу), якою, на думку слідчих ГПУ, були «Известия» Казанського товариства археології, історії та етнографії та «дискредитації Радянської влади» (ст. 73 Карного кодексу): в Звіті Товариства за 1923-1924 рр. містилася невтішна фраза про місцевий Комбінат видавництва і друку.

Після арешту вчений вимагав, щоб його справу передали до суду, але, побоюючись виправдального вироку, ГПУ вирішило розправитися з ним адміністративним шляхом: без суда і слідства К.В. Харламповича відправили на заслання до Киргизії строком на три роки. Незважаючи на свавілля влади, Костянтин Васильович виявив неабияку мужність та стійкість, не визнавши за собою провини. З обуренням він писав: «Я розумію, що престиж влади вимагає наполягати на виконанні того вироку, що був мені винесений колегією ОГПУ. Але я не бачу, який є державний сеанс в усуненні мене, члена двох Академій Наук, від наукової діяльності і в тривалому розлученні мене з родиною, опіки якої, я, людина вже немолода, так потребую».

За Харламповича безуспішно клопотали як Українська АН, що просила відпустити його до Києва, так і Російська АН. Згідно ухвали Особливої наради при ОГПУ від 19 січня 1925 р. Харлампович був висланий на 3 роки до Оренбургу, потім до Актюбінська і, нарешті до Тургайського степу.

Особливе занепокоєння долею К.В. Харламповича виявив академік ВУАН Михайло Сергійович Грушевський, який 1924 р. щойно повернувся з еміграції до Радянської України. Саме він став клопотати про дозвіл репресованому вченому переїхати в Україну. За його ініціативою К.В. Харламповича включили до складу одразу двох комісій ВУАН – Старої історії України та Археографічної. Це дозволило залучити опального історика до наукової роботи, головним чином у вигляді наукових публікацій та рецензій в академічних виданнях.

В період заснування Української Академії Наук найважливішою проблемою було вивчення раніше забороненого і тому зовсім не дослідженого комплексу питань з історії українського етносу. З точки зору історії шлях до української минувшини лежав через конкретну особу і не випадково постала проблема створення «українського пантеону», тобто Словника діячів України, котрі уславились, чи зробили внесок у культурний, науковий та політичний розвиток національної культури. Головним завданням, яке поставили перед собою укладачі Словника, було, так би мовити, олюднення багатовікової історії українського народу, істотне доповнення до наукових праць про становлення і розвиток різних галузей знань, виявлення нових імен славетних співвітчизників, збереження відомостей про попередні покоління, висвітлення їхнього внеску у справу дальшого поступу української державності, її економіки, науки, освіти, літератури, мистецтва.

23 січня 1919 р. на спільних зборах ВУАН було прийняте рішення про створення Постійної Комісії для складання біографічного словника українських діячів. 8 лютого 1919 р. відбулися наступні збори ВУАН, на яких було обрано Д.І. Багалія – головою комісії, а В.Л. Модзалевського – керуючим справами. З першого ж року існування комісії розпочалась органічна праця в трьох напрямках: 1) складання списку імен тих діячів, біографії яких мають увійти до словника; 2) перегляд джерел та складання до них біобібліографічних даних; 3) замовлення біографій, головним чином, на перші чотири літери абетки. Як свідчать протоколи засідань, співробітники проводили велику пошукову, наукову і методологічну роботу. Комісія залучила до наукової праці співробітників з Поділля, Чернігівщини, Волині, Кубані. Серед них були професори з відомими в науковому світі іменами і автори-початківці. Одним з цих діячів, які писали історію України через призму особистостей був К.В. Харлампович, якому належить близько 200 біограм.

Однак, на жаль, місця для роботи К. Харламповича в Академії наук не знайшлося, і він змушений був у 1926 р. поїхати до м. Ніжина. Виконуючи поставлену перед ним академією задачу – відтворення історії Ніжинського грецького братства, К. Харлампович був першим, хто детально опрацював архівні справи самого братства, на яких і ґрунтуються його змістовні нариси про історію греків Ніжина. За задумом академіка, його праця повинна була складатися з шести нарисів: 1) «Загальний огляд історії ніжинських греків – зростання їхніх привілеїв і боротьба за них з іншими станами та урядами»; 2) «Національний склад, професійна розбивка, статистичні дані»; 3) «Права, по котрим судились» ніжинські греки»; 4) «Ніжинські греки й місцева промисловість»; 5) «Ніжинські греки й торгівля»; 6) «Просвітня діяльність ніжинської грецької громади. Заходи соціальної допомоги».

Проте за життя академіка було надруковано лише перший із нарисів. Чернетки другого, п’ятого та шостого зберігаються в архіві ВУАН в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського та в особистому архіві К. Харламповича у м. Ніжині. П’ятий нарис «Ніжинські греки й торгівля» було надруковано у 2000 р., другий нарис «Національний склад, професійна розбивка, статистичні дані» – у 2001 р., а шостий «Просвітницька й благодійна діяльність Ніжинської грецької громади» – у 2003. Третій та четвертий нариси вченого досі не виявлені.

Сумлінний дослідник грецької спадщини К. Харлампович, незважаючи на свою колосальну працю (за підрахунками Є. Чернухіна, К. Харлампович обробив близько 10 тис. справ), скромно повідомляв у передмові до першого нарису, що «неможливість для мене, через умови мого життя, використати архіви харківські, московські тощо, примусили мене одмовитися од думки скласти історію ніжинської грецької колонії. Я поставив собі обмежену мету: на основі ніжинського архіву й, звичайно, друкованої літератури дати кілька нарисів з історичного життя грецької громади, поповнюючи й спростовуючи те, що вже друкувалося про греків».

Присвячуючи перший нарис загальній історії ніжинської громади, К. Харлампович головним його змістовним стрижнем зробив боротьбу греків за привілеї й атрибути автономії. І це невипадково, адже саме автономні інституції греків Ніжина були тим центром, навколо якого оберталася життєдіяльність спільноти, саме ці структури становили необхідний політико-правовий каркас існування і консолідації громади.

Зростання привілеїв, як головний сюжет нарису, визначило і його внутрішню структуру. Десять параграфів відображають еволюцію організаційних засад громади, відносини її з владними структурами, а також розглядають ситуацію з грецькими привілеями в контексті політики окремих українських гетьманів та російських самодержців. До речі, назви параграфів сформульовані за традиціями російської дореволюційної історіографії, яка критерієм періодизації того чи іншого явища визначала правління самодержця. І це невипадково, адже радянський академік К. Харлампович сформувався як науковець у дореволюційній Росії. До речі, у праці немає й сліду радянської ідеології та нової історичної методології, яка ще остаточно не запанувала серед істориків. Тільки одного разу зустрічається ритуальний для радянських істориків термін «класова боротьба» і, що головне, в його офіційному тлумаченні більшовицькими ідеологами.

Учений починає свій перший нарис із розгляду передумов появи греків на українських теренах. Він зазначає, що вже польсько-литовський уряд надавав торгівельні пільги грецьким купцям, які у ХVІ ст. оселялися переважно у Західній Україні, зокрема, у Львові та Острозі. Серед причин переселення греків до України історик називає також їхні тісні духовні та комерційні зв’язки з Московією. Називаючи напрями грецько-східнослов’янських контактів, а також характеризуючи перші універсали українських гетьманів, що заохочували грецьку торгівлю в Україні, історик, натомість, не пов’язує цю міграцію з ніжинською колонією, адже для такого зв’язку немає достатніх фактів.

У другому параграфі К. Харлампович розглянув проблему початків грецької колонії в Ніжині. У цьому сюжеті з особливою чіткістю простежується дослідницька обережність автора, його намагання всіляко уникати категоричних висновків, якщо для цього бракує міцних доказів. Так, з одного боку, може здатися, що К. Харлампович (до речі, першим із дослідників) нібито пов’язує формування ніжинської громади з універсалом гетьмана І. Самойловича від 28 листопада 1675 р. Утім, К. Харлампович ніде категорично не стверджує про те, що саме цей рік засвідчує існування ніжинської грецької громади. Деякі сучасні дослідники, які не дуже уважно вчиталися в текст. К. Харламповича, помилково вважають його непряме й обережне припущення за категоричне визначення нижньої межі історії ніжинської грецької спільноти.

У третьому параграфі нарису К. Харлампович досліджує процес організації грецької парафії та церковного братства. На його думку, саме невеличка церковна парафія стала початковою формою організації майбутнього купецького братства. Ніжинська грецька громада, не зважаючи на те, що вона набула форми церковного братства, не стала парафією в територіальному розумінні, оскільки до неї входили греки не лише з міста, але й приїжджі.

Дослідник констатує, що «у 80-х роках громадське життя ніжинських греків вилилося у форму двох організацій – церковнопарафіяльної й суто торгівельно-станової; члени їхні здебільшого одні й ті ж». Цей висновок К. Харламповича настільки чітко і влучно роз’яснював досить заплутану ситуацію з початковими організаційними формами грецької спільноти Ніжина, що сучасні дослідники проблеми часто передають його без купюр у власних розвідках.

Невід’ємною рисою організації греків у братство була їхня торгівельно-станова організація – самоусвідомлення себе як носіїв спільних майнових, торговельних і громадських інтересів, для захисту яких потрібно було здобути певний соціальний статус.

На той час такий статус визначався кількістю особливих привілеїв (безмитна торгівля, звільнення від військових постоїв тощо), що їх дарували найвищі посадові особи держави – гетьмани, а згодом російські царі й імператори. Боротьба за привілеї та грамоти, за К. Харламповичем, є основною рисою, тим стрижнем, навколо якого закручена вся історія громади. А основними антагоністами греків виступали місцеві органи влади, насамперед Ніжинський міський магістрат.

Четвертий параграф знайомить читача з відносинами ніжинських греків із московським урядом. Причинами безпосереднього звернення греків уже до Москви історик називає зниження авторитету та впливу гетьманського уряду за правління І. Скоропадського, активне втручання ніжинських урядовців та полкової адміністрації у справи грецької громади.

Загалом за даними К. Харламповича, російсько-грецькі відносини у ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. вирізнялися двозначним і суперечливим характером. З одного боку, поїздки греків до Москви відбувалися досить часто, особливо духовних осіб; з іншого, московський уряд був змушений посилити митні обмеження, намагаючись не допустити торгівлі підробленими ювелірними товарами, а також забороненими до продажу приватними особами вином і тютюном.

Нарис, що був присвячений грецькому судочинству, на жаль, досі не виявлено. Дещо із цього питання К. Харлампович розповів у восьмому параграфі першого нарису. Незважаючи на обмежений обсяг цього сюжету, висвітлення в ньому не всіх форм братського судочинства, це було першим у часі більш-менш детальним повідомленням про суд у грецькій громаді. Увагу дослідника привернула така форма, як компромісний («компромісіальний») суд, сама поява якого для К. Харламповича свідчить про зміну сутності братства. «Церковне братство, що складалося переважно з купців, перетворилося на купецьку громаду з мало не виключними комерційними інтересами, для яких і заведено компромісіальний суд» [33]. Компромісний суд, сутність якого полягає в тому, що дві сторони вибирають спільно суддів і зобов’язуються підкоритися їх рішенню, прийшов на зміну судові ради 12-ті, яка «була більш прив’язана до церковних справ і, мабуть, не завсіди вдовольняла в питаннях чисто купецького характеру».

К. Харлампович зазначає, що крім компромісного суду у греків був ще суд, який розглядав усі інші справи. Цей суд дослідник називає то мировим, та судом грецького братства. Ознайомлення з архівами братства дозволило К. Харламповичу не тільки прояснити важливі акти з його історії, які залишалися поза увагою попередників. Так, характеризуючи поступливість гетьманських урядів щодо грецьких привілеїв усі дослідники говорили про неаби-яку важливість грецької комерції для економічного розвитку України. К. Харлампович, володіючи новим матеріалом, доповнює цю мотивацію особистою зацікавленістю представників гетьманської влади, що мали торгово-фінансові стосунки з греками.

Останній параграф нарису присвячено створенню та початковій діяльності Ніжинського грецького магістрату. 21 квітня 1785 р. російський уряд видав Міське положення, за яким управління містами переходило до компетенції магістратів, а купці поділялися на гільдії. Створення магістрату, на думку К. Харламповича, стало вирішальним кроком на шляху формування особливого грецького стану в Ніжині, як додатку до станів дворянського, козацького, міщанського, духовно-чернецького. Оглядом структури грецького магістрату, механізму його функціонування, напрямів діяльності до 1801 р. завершується перший нарис.

Демографічні та соціально-професійні аспекти розвитку грецької громади розглядаються у другому нарисі на підставі ревізій. Так, на 1711 р. серед ніжинських греків, окрім купців були – лікар, кушніри, баришник, священик.

Саме у другому нарисі К. Харлампович аргументовано спростовує тезу про нібито занепад братства уже з початку ХІХ ст. Він говорить про збільшення у 1795-1801 рр. бажаючих вступити до громади, серед яких були і впливові московські та сибірські купці – греки. Таким чином, братство ще залишалося вигідним осередком як для новоприбулих з Росії, так і для давніх підприємців, що хотіли мати міцний «дах» над головою.

В п’ятому нарисі, присвяченому комерційним справам ніжинських греків, К. Харлампович зосереджує увагу на аналізі складових внутрішньої та закордонної торгівлі: торговим шляхам, митним зборам, ролі біржі, ярмарок та ін. Посилення ролі грецьких купців в українській торгівлі К. Харлампович пояснює зменшенням кількості польських та єврейських купців, які були змушені втікати з України після початку національно-визвольного повстання Б. Хмельницького. Нездатність ж українців скласти конкуренцію грекам пояснюється розмірами мобілізації, яка охопило суспільство в часи Хмельниччини, а також відсутністю в Україні обробної промисловості.

Аналізуючи культурне життя громади, зокрема діяльність Олександрівського училища в м. Ніжині, учений висловлює думку про низький рівень релігійного, культурного та й національного почуття ніжинських греків, обумовлюючи це надмірним розвитком «торгівельного духу».

Завершуючи розгляд історії ніжинської грецької громади, К. Харлампович зауважує: «Грецька громада в Ніжині у ХVІІ ст. була сливе виключно купецька, у ХVІІІ ст. в ній диференціювалися зайняття, інтереси. І коли все-таки вона виглядала була як якась цілість, то не завдяки братерській любові, що її ставало дедалі менше в міру того, як зростала громада, і не у силу національного походження й почуття, а на підвалині професійно-станових інтересів». Таким чином, історик ще раз підкреслив, що не зважаючи на пріоритетну роль саме грецького етнічного елементу, ніжинська громада ввібрала у себе і представників інших народів, зокрема українців, поляків, татар та ін., об’єднаних комерційно-корпоративним інтересами.

Останній нарис К. Харлампович присвятив просвіті та благодійній діяльності ніжинської грецької громади. Він зберігся у двох варіантах машинописного тексту з правками автора і зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. Нарис було проаналізовано Є. Чернухіним, який вказує на те, що за першопочатковий момент і джерело культурного життя громади К. Харлампович вважає заснування грецької парафії, братства і спорудження церков. Варто відзначити, що на відміну від своїх попередників, К. Харлампович особливо акцентує увагу на культурно-просвітницькій місії грецької школи при братстві. Він називає її невід’ємною частиною релігійно-культурного життя греків, символом і засобом їхнього національного усвідомлення. Хоча К. Харлампович пише, що «як органічна частина братства школа ледве чи могла залишатися тільки на папері», Є. Чернухін зауважує, що окрім кількох перших грамот, немає жодного документального свідоцтва про її практичну діяльність. Спираючись на свідчення К. Харламповича про поширену практику навчання дітей грецьких купців Ніжина в інших містах, Є. Чернухін додає, що греки, дійсно, віддавали цьому перевагу і їхали до Москви навчатися комерції, до Санкт-Петербургу – військовій справі, до Чернігівської духовної семінарії та Києво-Могилянської Академії – богослов‘ю.

Отже, науковий доробок К. Харламповича являє собою найбільш ґрунтовну на той час розвідку з історії ніжинських греків, написану на найзмістовнішому джерельному комплексі – архіві братства. Незважаючи на дещо зайву деталізацію окремих аспектів (торгівля ніжинських греків), дослідник ретельно висвітлив основні сюжети життєдіяльності грецької громади, аргументовано довівши свою точку зору стосовно ключових дискусійних питань – створення грецької громади, періодизація, еволюція організаційних форм від релігійного об’єднання до купецького, спростував поширену точку зору про занепад братства на початку ХІХ ст.

На жаль, з п’яти нарисів ученого, присвячених різним аспектам буття ніжинської грецької громади за життя історики було видано лише перший і саме в рік його публікації за пропозицією наркома освіти М. Скрипника, його «формально виключили з лав академіків».

Дослідження з історії ніжинських греків стало останньою фундаментальною працею історика. 6 червня 1930 року Костянтин Васильович нарешті отримав повідомлення про те, ідо йому дозволено «вільне проживання», і 30 вересня 1931 року К.В. Харлампович нарешті виїхав до Києва.

Про останні місяці життя видатного історика, на жаль, ми знаємо дуже мало. Можна гадати, що попрацювати на новому місці вченому вже так і не пощастило. Не додали йому здоров'я і драматичні події, що у цей час відбувалися у Києві. Гучна справа так званої «Спілки визволення України», з якої розпочався давно спланований радянськими репресивними органами розгром Всеукраїнської Академії Наук, депортація у Москву та арешт академіка М.С. Грушевського навесні 1931 року, галаслива кампанія цькування у партійній пресі його «буржуазно-націоналістичних концепцій» та арешти колишніх соратників, загальна атмосфера безвиході та загострення старих хвороб – усе це прискорило смерть Костянтина Васильовича Харламповича. Він помер у 21 березня 1932 р.