Водонапірна вежа за проектом В. Шухова

На початку 1906 року в Миколаєві розпочалася тимчасова експлуатація міського водогону, який базувався на воді підземних джерел. Останнім і найважливішим компонентом водогінної схеми, який мав відповідати за тиск у мережах, залишалася башта. Виникає думка про споруду металевої башти, яка за вартістю значно вигравала у кам'яної споруди. Крім того, було запропоновано змінити функцію башти: із зрівняльною на водонапірну.

Серед тих, хто хотів побудувати башту, був Володимир Григорович Шухов. Його проект виявився найдешевшим, вартість складала всього 25200 рублів. Депутатам сподобалася ажурна споруда, представлена в кресленні. Вона була у 12 разів легша за вагу інших башт, а також за вагу води, яку вона вміщувала.

Водонапірну башту вирішили встановити на вулиці Кур'єрській. Тут висота над рівнем Південного Бугу складала 48 метрів. Близьке розташування до міських колодязів скоротило довжину магістральних напірних труб і ще більше здешевило весь проект.

Розпочалися роботи у жовтні 1906 року з будівництва кам'яного фундаменту під основне опірне кільце башти. Кістяк опори, зібраний на болтах, які пізніше замінили на заклепки, був готовим у січні 1907 року. Згодом на нього встановили наново пофарбований резервуар системи Інтце. Висота водонапірної башти від фундаменту до основи бака становила 84 фути (близько 26 метрів), з баком – 105 футів (32 м); нижнє опірне кільце мало діаметр 42 фути (12,8 м), верхнє – 23 фути (7 м) при загальній корисній ємкості бака 50 тисяч відер (615 м3). Для більшої міцності 48 залізних кутів, з яких складений каркас башти, перев'язані дев'ятьма горизонтальними кільцями, а в місцях взаємного перетину склепані між собою. Таким чином, сітчана поверхня остова башти являє собою одну загальну систему. Усередині остова знаходяться гвинтові металеві сходи, а довкола башти – металевий балкон.

Серед переваг водонапірної башти за проектом В. Г. Шухова, стало те, що вона мала найбільший резервуар системи Інтце серед всіх інших башт у Росії, була абсолютно ізольованою від будь-яких сусідніх споруд, а також зовсім не вимагала опалення. Крім того, вода з різних джерел циркулювала і рівномірно переміщувалась, а рівень води автоматично контролювався на Центральній освітлювальній електричній станції.

Десятиріччями пізніше водонапірна башта залишалась однією з основних споруд Миколаївського водопроводу, забезпечуючи багатотисячне населення міста водою з підземних джерел. Важливо і те, що вона відпрацювала своє і в післяреволюційні роки, і в період фашистської окупації, під час якої вона була зруйнована. Незабаром, після визволення Миколаєва від фашистів, споруда була успішно відновлена силами Водоканалтресту. Башта подавала воду городянам аж до середини 1950-х років – до того моменту, коли до міста прийшла вода з Інгульця.

Зараз башта не використовується за своїм прямим призначенням, має статус пам'ятника архітектури місцевого значення.