Польське повстання 1863 року: український аспект

Рівне – 22 січня Польща відзначає 150-у річницю початку Січневого повстання. Керівники  польського повстанського руху декларували відстоювання рівноправності  Русі-України  з Польщею та Литвою, символом чого стало приєднання до повстанського герба Архангела Михаїла.  Про українські аспекти і наслідки цієї історичної події – наш волинський кореспондент Валентина Одарченко.
 
Повстання, що розпочалося 22 січня 1863 року, докотилося до України наприкінці весни. Цього разу, на відміну від першого повстання 1830-31 років, українці здебільшого стояли осторонь, незважаючи на привабливість постулатів, проголошених у повстанській «Золотій грамоті до сільського народу». Вони частково піддалися на пропаганду російської влади щодо того, що повстання відображає інтереси лише польської сторони. Однак дехто з українців гаряче підтримав бунтівників, розповідає завідувачка відділу Рівненського обласного краєзнавчого музею Валентина Данілічева.
 
«Якщо брати окремі постаті українців – то, скажімо, Потебня – українець за походженням, був одним з учасників цього повстання», ­– зауважила експерт.
 
Полтавець, вихованець російського кадетського корпусу Андрій Потебня служив у шлісельбурзькому полку піхоти Королівства Польського і  став символом участі українців у повстанні. Потебня  створив організацію російських офіцерів Польщі. Він був переконаний у тому, що свобода Польщі прискорить визволення його батьківщини - України. У 1862 році він вчинив замах на царського намісника – це була помста за страту колег-офіцерів, зокрема українця-харків’янина Сливицького. Андрій Потебня загинув у битві під Пісковою Скалою пліч-о-пліч з побратимами-повстанцями, з косою в руках. Про нього та ще про чотирьох українців, які стали героями польського повстання 1863-го року - волинян Миколу Кушнірука та Микиту Рибачка, козаків Митрофана Подгалузіна й Захарченка – йдеться в матеріалах фотовиставки під назвою «Вільні з вільними: 1863-й і Україна», підготовленої Варшавським музеєм історії Польщі. Виставка до недавнього часу експонувалася в Рівненському міжнародному економіко-гуманітарному університеті імені Степана Дем’янчука.
 
Серед повстанців опинилася й така колоритна постать, як волинянин, викладач рівненської чоловічої гімназії Мар’ян Дубецький, розповідає Валентина Данілічева.
 
«Він брав участь безпосередньо у тому повстанні, а вже в польські часи на будинку кураторіуму містилася пам’ятна дошка, яка вшановувала пам’ять Мар’яна Дубецького... Повстання, в умовах уже польської держави – другої Речі Посполитої – було відзначене у 1933 році», – сказала вона.
 
На території правобережної України діяли Бердичівський, Києво-Радомисльський, Житомирський та Заславсько-Мінківецький полки, а також кінний полк Едмунда Ружицького.  «Пісня русинська часто підносилась над шеренгами, мова русинська звучала в таборі повстанців, а найулюбленішого командира називали «батько» – писав про ці загони польський історик і письменник Францішек Равіта-Гавронський у 1903 році.  Однак у селі Соловіївка повстанський загін, що складався з польських та українських студентів, атакували місцеві селяни.
 
Зв’язки польського повстання з подальшим розвитком українських земель
 
Доктор філософії, проректор Національного університету «Острозька академія» Петро Кралюк простежує кілька зв’язків польського повстання з подальшим розвитком українських земель.
 

«У певному сенсі це була точка відліку, після якої розвиток української нації відбувався дещо інакше, ніж це було в першій половині 19 століття. Незадовго після польського повстання був виданий Валуєвський циркуляр, який значно обмежував функціонування української мови. Частково це пов’язувалося з тим, що, мовляв, українці могли стати союзниками  поляків у боротьбі проти царизму», ­– наголосив Петро Кралюк.
 
Після поразки повстання притулком для багатьох непокірних стала Галичина, яка була частиною австрійської імперії. Чимало повстанців спочили на Личаківському цвинтарі Львова.
 
Як розповіла історик Валентина Данілічева, у Рівненському державному архіві зберігається колекція документів відомого польського історика Якуба Гофмана, котрий був тісно пов’язаний з діяльністю рівненського шкільного кураторіуму Волинського округу. Є тут документи, що свідчать про утворення партизанських загонів під Радивиловим та на Київщині,  а також про заходи, які здійснювала імперія щодо їхнього придушення та подальшого розшуку і переслідування непокірних. Однак назагал тема польського визвольного руху замовчувалася як у часи Російської імперії, так і в радянський час, через те в Україні мало досліджена і майже не висвітлюється донині.