Довірили паї – отримали забруднене довкілля

Через порушення під час внесення гербіцидів на соєві поля отрутохімікати потрапляють на сільські городи та садки. Агрофірми вирощують сою саме на селянських паях, які населення не в змозі обробити самотужки.

У селі Малятин Гощанського району фірма «Акріс-Агро» орендує паї. Сліди роботи аграріїв помітні вже поблизу Воронівського аеродрому, де тренуються авіаспортсмени. Соя зеленіє, бур’ян – побілів, як і придорожні кущі. На повороті в село стоїть цистерна та агрегат для заправки.

У кабіну нашої автівки просочується специфічний запах. У самому селі колір, подібний потруєним бур’янам, мають верхівки молодих груш, горіхів, винограду, малини, листя верби, липи, клена, ліщини, молодих груш. На грядках повигорали редиска і часник, пожовкли окремі види квітів. Люди в Малятині та сусідньому селі Мичів розповідають – працівники агрофірми не вперше грубо нехтують правилами обробки бур’янів отрутохімікатами. Наслідки відчувають не лише рослини.

Додаток до дивідендів

– У нас хати розміщені біля самої дороги, а машини їздять з отрутою.

– У мене багато дітей. Вчора мусила відправити до Рівного, коли стали кропити – дихати немає чим.

– Тоді як кропили – в мене одразу алергія. Приписали уколи, мазь, а воно свербить, і все. Половина клена – такий був жовтий, як восени. Пожовтіли часник, цибуля...

– Он я козі нарвала віника з липи – мусила їй купувати медикаменти.

– У минулому році з вертольота покропили – загинула вся пасіка в нас, дуже багато. Привезли по 200 гривень за бджолосім’ю. Ще щоб вони кропили вночі, у безвітряну погоду а вони ж на це не звертають увагу.

– І тут в сусідки навіть заправлялися (отрутою).

– З десяти вечора до шести ранку вони мають право кропити. а кроплять, коли їм виходить. Пилюка здіймається – воно пилюкою летить поверх дерев.

– Стоять діти, стою я. Стоїть заправна машина, заправлять. До них звертаємося – що ви робите? Їдьте в поле, заправляйтеся – ніхто навіть не зреагував. Ми поїхали, а вони далі там заправлялися. Грядку мою там спалили ячменю повністю. Звернулася до голови, а Світлана Олександрівна говорить – а чого я маю писати акти. Вони приїдуть, за мною дивитися, перевіряти, що я понаписувала.

– У роті язик німіє. Я подзвонила – це був начальник надзвичайних ситуацій. Каже: «Ви хочете отримувати паї і не дихати?»

– 150 метрів від поля – геть дістає до будівлі. Мусиш дитину тримати у хаті, бо в мене старша так не хворіла дитина. Голова сільради – намагалися з нею говорити – навіть ніхто не поворушиться.