Більовська фортеця – центр української оборонної лінії

Територія між Доном, верхньою Окою та лівими притоками Десни й Дніпра в ХІІІ-ХVІ ст. залишалася не заселеною і називалася Диким полем. Освоєння Дикого поля проходило стихійно в умовах боротьби проти турецько-татарських і польських загарбників.

В ХVІІ ст. ця територія інтенсивно заселялася вихідцями з Правобережної України, Східної Галичини та російськими селянами-втікачами. На Лівобережній Україні майже до кінця ХVІІІ ст. існувала займанщина. Так називалося право першим зайняти вільну територію. Цим правом насамперед користувалась козацька старшина.

В зв'язку з заселенням Слобідської України та Малоросії, Білгородська лінія (так звана білгородська „черта") втратила своє значення прикордонної смуги. Ще на початку 80-х років ХVІІ ст. російський уряд пропонував спорудити укріплену лінію, яка пролягала б по річках Берестовій та Орелі. Проти будівництва цієї лінії виступив гетьман Лівобережної і Правобережної України і. С. Самойлович. В 1687 році він був звинувачений в зрадницьких стосунках з кримським ханом, заарештований і засланий до Сибіру. Будівництво лінії не було здійснено. Але проблема захисту міст і поселень, що виникали південніше Білгородської лінії, ставала дедалі злободеннішою. До думки про створення суцільної лінії для захисту України від татарських нападів поверталися на початку ХVІІІ ст. за царювання Петра І.

Автором проекту за яким спорудили Українську лінію, був генерал Вейсбах. Відомо, що він 1730 року подав до уряду проект про зміцнення південних кордонів Російської держави. Військова колегія 25 травня 1730 року доручила генералу фортифікації Дебрены вивчити місцевість між річками Ореллю та Сіверським Дінцем з метою спорудження там укріпленої лінії.

Будувалася Українська лінія протягом 1731-1733 років. Але роботи по її зміцненню та розширенню проводились і пізніше. В указі Військової колегії 1743 року генералові Дебрены зауважувалося, що лінія прийшла „в весьма худое состояние".

Лінія являла собою суцільний високий земляний вал та широкий і глибокий рів реданного окреслення. Будували лінію козаки і селяни Слобідської України і Малоросії. Кожні 100 дворів посилали на будівництво 10 чоловіків і споряджали хуру: віз, тягло, знаряддя праці і продукти харчування. Працювали на лінії безкоштовно. 1731 року на спорудження лінії лівобережні полки вислали 20 тисяч козаків і 10 тисяч селян з військових і ратушних сіл та володінь поміщиків і духовенства. Під керівництвом полковника Антона Танського вони працювали в районі річки Берестової.

Робота на лінії була найтяжчою повинністю. „Посіяли, поорали, - співалося у народній пісні, - та нікому жати: пішли наші козаченьки лінію копати". Найпоширенішою формою протесту народних мас проти будівництва лінії були втечі. Вже на початку 1732 року старшина слобідських полків доповідала, що багато козаків і селян повтікали від нарядів на лінійні роботи.

Довжина Української лінії досягала понад 285 км. На лінії було споруджено 16 фортець і 49 редутів. Фортеці лінії були розташовані одна від одної на відстані 20-30 верст. Лінія мала на озброєнні 180 гармат, 30 мортир і гаубиць. На чолі Українського ландміліцького корпусу, який складався з 20 полків, стояв генералітет : генерал-лейтенант, 2 генерал-майори, 2 бригадири у чині полковників.

Десята фортеця Української оборонної лінії, закладена 11 серпня 1731 року генералом Таракановим, стала першою спорудою майбутнього міста. Завершено будівництво фортеці 20 жовтня того ж року. Тут 1733 року розмістився один з 20 ландміліцьких полків, який був сформований у місті Біпьові Тульської губернії Білгородським військовим столом. Від назви міста Більова одержав назву полк, а фортеця, в якій він поселився я, стала називатися Більовською.

Більовська фортеця мала вигляд чотирикутника, кожна сторона якого дорівнювала 100 метрам. По кутах фортеці були збудовані бастіони. З південної сторони від фортеці, зразу за ровом, розміщався передовий редут. В середині фортеці збудовані казарми, цейхгауз, пороховий льох, казна, колодязь. Пізніше з фортеці до ставка і слобідки збудували підземні ходи. Лінія підземних ходів поступово розгалуджувалась по місту.

На схід від фортеці поселилися сім'ї солдатів (ландміліціонерів) і офіцерів. Так виникла біля фортеці Солдатська слобідка. Ландміліціонери охороняли Більовську фортецю і прилеглі до неї ділянки пінії, брали участь в походах російської армії, періодично проходили військове навчання. За службу вони звільнялися від повинностей, одержували землю і невелику платню, в вільні години займалися рільництвом. Населення слобідки збільшувалося за рахунок підпомічииків, яких уряд прикомандировував по одному до кожного ландміліціонера. Підпомічник зобов'язаний був допомагати ландміліціонеру в польових роботах і взагалі в обзаведенні господарством.

Після закінчення російсько-турецької війни 1735-1739 року спостерігається посилене заселення Української лінії та розвиток рільництва. Зменшення небезпеки татарських нападів привело до припливу добровільних поселенців, які заселяли вільні землі. Вони не вливалися до складу ландміліцьких полків і займалися виключно землеробством. В середині ХVІІІ ст. на південь від Української лінії почали з'являтися українські поселення, засновані здебільшого лівобережними поселенцями.

З 1736 по 1764 рік в Більовській фортеці розміщалася канцелярія Українського ландміліцького корпусу. Ландміліцька комісія та Генеральний ландміліцький суд.

Під захистом фортеці поселилися купці і ремісники. Вони збудували квартал на захід від центру селища. Під крамниці відводили кімнати житлових будинків, двері яких виходили на вулицю. Між фортецею і заселеними кварталами збудована перша кузня, яка обслуговувала мешканців містечка і приїжджих купців. На схід від Більовської фортеці було посаджено 33 десятини і 1000 квадратних сажнів саду. Це був так званий Казенний сад. Його посадили і доглядали ландміліціонери. В цьому саду були збудовані шовкові „заводи". Такий „завод" являв собою довгий сарай, в якому стояли столи. На столах розставлені ящики з шовкопрядом.

Російський уряд робив спробу запровадити на Слобожанщині шовківництво. В 1757 році Сенат видав указ, в якому пояснювалось, що в Росії зростає попит на шовкові, парчеві вироби між тим шовк в країні майже не виробляється, його доводиться по дорогій ціні ввозити з Персії. Сенат наказував місцевій владі повідомити селям „Української лінії", щоб вони саджали тутові дерева, розводили шовкопрядів і добували шовк.

Шовководам із купців обіцяно звільнення від служби і стягнення мита за продаж шовку протягом 10 років. Вони повинні були продавати шовк російським шовковим мануфактурам. Всім бажаючим зайнятися шовківництвом пропонувалось відвідати Більовську фортецю і ознайомитися з практикою розведення шовковиці.

1745 року в містечку при Більовській фортеці організовуються перші ярмарки, будуються за рахунок казни спеціальні приміщення під крамниці. В другій половині ХVІИ ст. мешканці міста ділилися на ремісників, міщан, купців. Поступово виділяється заможна частина, з якої формувалися органи місцевої влади. На чолі адміністративної влади в містечку стояв комендант, влада якого поширювалася на всі сторони життя. Багата верхівка містечка з кожним роком посилювала експлуатацію, захоплювала і привласнювала громадські землі. Так, наприклад, купець Григорій Сколій привласнив урочище Хомутівку і збудував там 1776 року перший у містечку цегельний завод. З того часу заможні люди почали будувати будинки з цегли. Одним з перших цегляних будинків був будинок Генералітету Української лінії. Купець Бочаров привласнив 30 десятин міської землі і теж збудував цегельний завод. Багач Хрипунов захопив по річці Берестовій ділянку міського лісу. За нею і зараз зберігається назва „Хрипунів ліс". Цьому потурали Канцелярій Української лінії і комендант містечка, бо й самі від того мали вигоду.

З поселенням ландміліцьких полків на Українській лінії зв'язане виникнення села Піщанка і Берестовеньки: перше недалеко від Більовськоі фортеці, друге біля фортеці „Святого Иоанна". Залишки іванівської фортеці добре збереглися до наших днів. Тяжке й безпросвітне було життя людей в цих селах. Крім роботи а полі та відбування різних повинностей, люди нічого не бачили. Лише в 1752 році на Українській пінії, в тому числі і в Більовській фортеці, відкриті початкові школи для дітей ландміліціонерів, в яких, крім читання, письма та арифметики, викладалося „інженерне мистецтво" та артилерійська наука. Дітей солдатів готували до військової служби.

Царський уряд щедро роздавав родючі землі російським дворянам, іноземцям, які були на військовій службі та при царському дворі, Українській козацькій старшині.

В другій половині ХVІІ1 ст. виникає ряд сіл за Українською лінією: Циглерівка, Березівка, Попівка, Наталине та інші. В 1764 році Катеринівська провінціальна канцелярія, що містилася при Більовській фортеці, відвела вільні землі підполковнику Курського полку німцю фон Циглеру та полковнику Донецького пікінерського полку, виходцю з кримських татар Алимову. Нарізані цим офіцерам землі були розташовані на південь від Української лінії. Нових землевласників зобов'язали заснувати села на 48 садиб кожне. і заселити їх вільними людьми. Село, в якому була розміщена садиба фон Циглера, було назване Циглерівкою, друге село Березівкою. За переказом, Алимов виграв Циглерівку в карти і передав її в спадщину своєму синові. Дочка Алимова циглерівського стала дружиною офіцера Я. О. Ламберта. (Брати Моріц, Карл і Яків Ламберти - французькі дворяни. В період французької буржуазно-демократичної революції 1789-1794 року емігрували а Росію і поступили на військову службу в царську армію).

Стратегічне значення Українська лінія втратила під час російсько-турецької війни 1768-74 рр., коли в зв'язку з переміщенням державних кордонів Росії на Південь було збудовано для оборони України Дніпровську лінію, яка пройшла від гирла річки Московки до нижньої течії річки Берди. Більовська фортеця з того часу перетворюється на пересильний пункт та місце ув'язнення селян, що виступали проти феодальної експлуатації. На плані міста 1782 року позначені в'язниця і церква.

Після російсько-турецької війни (1768-74 року) в 1775 році була створена Азовська губернія. В неї входили 12 повітів, територія яких простягалася аж до Азовського моря. Головне управління губернії знаходилося в Більовській фортеці. Губернатору генералу Черткову російський уряд виділив в особисте володіння 3 тисячі десятин землі на лівому березі річки Берестової. Засноване ним селище, на честь його дружини, назване Наталиним. Ця ж назва перейшла і на повіт. У жовтні 1778 року Управління Азовської губернії переведено в місто Катеринослав, а Більовська фортеця стала повітовим центром Азовської губернії. Указами від 30 березня 1783 р. та 22 січня 1784 року з Азовської і Новоросійської губерній створено Катеринославське намісництво, до якого увійшов і Наталинський повіт.

За півстоліття (1731-1784 р.) навколо Більовської фортеці виросло містечко в якому проживало 617 чоловік, було 130 будинків, 3 кузні, біля 20 крамниць, кілька шинків, кожного року проводилося 3 ярмарки. В 1784 році указом імператриці Катерини II Більовська фортеця перейменована в місто Костянтиноград. Ім’я назва дана на честь внука імператриці Костянтина.

Внаслідок виходу Росії до Чорного моря, розвиваються економічні та політичні зв'язки з Туреччиною та іншими країнами Півдня. Відомо, що 1793 року через Костянтиноград проїжджало 50 підвід турецького посольства. 1796 року місто Костянтиноград переведено на становище позаштатного міста Малоросійської губернії.