Паїсій Величковський
(21.12.1722 - 15.11.1794) | Полтава, Полтавська областьЗв´язок з: м. Київ;
Життєпис
03 грудня 2011 13:50 | Полтава, Полтавська областьПаїсій Величковський народився 21 грудня 1722 року в Полтаві, Україна, в сім'ї священика. Батько його був настоятелем Успенського собору. Його назвали Петром. Рано втратив батька, а коли юнаку сповнилось 7 років мати віддала його до соборної школи. Навчившись грамоти, молодий Петро віддався ненаситному читанню книг. Окрім Святого Писання він прочитав твори святителя Іоана Золотоустого і преподобного Єфрема Сирина. Його цікавила пустинножительна подвижнецько-аскетична література, через яку він вимріяв для себе майбуття. Вже тоді в нього сформувались головні властивості душі: глибока відданість Богові, лагідність, смиренність, скромність, постійне заглиблення, молитовна зібраність і умиленість духу.
Коли йому сповнилось 12 років, мати з благословення правлячого архієпископа віддала юного Петра до молодшого відділення славної Києво-Могилянської Академії. В стінах цієї духовної школи Петро подружився із однодумцями і вони, збираючись де-небудь в тихому куточку Братського монастиря, цілі ночі проводили в задушевних розмовах про монашество, пустельництво і давали один одному обіцянки і навіть клятви не постригатися і не жити в багатих монастирях, де не можна уподібнюватись «нищеті Христовій».
Крім того Петро став відвідувати дуже багато київських святинь, особливо Печерську Лавру і так, що ледь не запустив богословську науку в Академії. В Братському монастирі одухотворений Петро знайшов собі і свого першого духовного керівника ієросхимонаха Пахомія, який давав йому читати пустинножительну святоотцівську літературу. За розповідями старця все більше і більше пробуджував в собі жагу до чернечого подвигу. Одного разу він був викликаний до Академічного священноначалія, яке повідомило йому про те, що за неуспішність і пропуски занять він не може навчатися. Петро повертається додому в свою рідню Полтаву, де на колінах перед своєю матір'ю просить прощення за те, що не став богословом і просить її відпустити його в монастир.
Так промислом Божим Петро дістався Любецького монатиря. Мудрий і досвідчений ігумен Никифор прийняв його до числа братії. Саме тут вперше Петро став із жадобою переписувати знамениту працю преподобного Іоана Ліствичника«Ліствиця»[1]. Проте через проблемне існування монастиря і скору зміну ігумена Петро опинився в наступному не менш славному українському монастирі Свято-Миколаївському Медведівському. Там вперше Петро сподобився постригу вчернецтво з іменем Платон.
В скорому часі і цей давній козацький монастир був закритий і монах Платон опинився в Києво-Печерській Лаврі. Замість бідного пустинного перебування, якого з дитинства прагнула його душа, він поселився в самому багатому і шумному монастирі України. Монаху Платону дали послух гравера і різчика в майстерні. Однак і тут Платон довго не затримався. Зустрівши свого давнього знайомого по Академії, Платон разом з ним вирушає на пошуки одинокого, спокійного життя і проживши деякий час в Молдововлахійському Трейстенському скиту, а потім в скиту Керкул 24 річний монах Платон Величковський влітку 1746 року прибув на Афонську гору.
Він обійшов весь півострів Айон-Орос, але не знайшов для себе наставника і зразку, тому став подвизатися сам. Це був найтяжчий період в його чернечому житті. Він боровся з гріховними помислами і страстями, молився зі слізьми. Їв тільки раз в два дні і тільки сухий хліб і воду. День і ніч читав Святе Писання і твори святих отців, позичаючи їх в навколишніх боларських і сербських афонських монастирях.
На четвертий рік подвиг до Афону приїхав молдавський старець Василій. На прохання Платона старець Василій постриг його в схиму з іменем Паїсій і надоумив його до того, щоби створити біля себе монастир. Так і сталось. До Паїсія стали приходити нові подвижники браття. Поступово вони всі разом стали відправляти служби. Браття просили Паїсія, щоб він в них був священиком і духівником, але категорично відповідав — ні. Бо він для того, щоб знайти наставника прийшов на Святу Афонську гору. Однак до прохань братії приєдналися і сусідні монастирі, оскільки про подвиги Паїсія вони дізналися ще раніше. 1758 року після 12 літнього перебування на Афоні Паїсій був рукоположений в ієромонахи. 1749 року Паїсій Величковський заснував Іллінський скит, який нині входить до подвір'я Монастиря Пантократор.
Кількість насельників монастиря збільшувалась. В основному вони були виходцями із Молдавії, Волощини і України. Ієромонах Паїсій випросив в ігумена Монастиря Пантократор стару церкву і пусту келію та приступив до формування скита. Так росло і міцніло біля старця Паїсія чернече братство, слава про яке швидко розійшлася по Святій Горі Афон.
Однак безперервне розширення обителі і різноманітні неприємності зовнішнього порядку заставили отця Паїсія подумати про те, щоб покинути Святу Гору. 1763 року отець Паїсій з братією в числі 64 монахів покидає Афон і знаходить пристановище в Буковині, поблизу Драгомирни, в монастирі Святого Духа. Отримавши дозвіл від митрополита Молдавського на поселення, старець Паїсій швидко налагодив чернече життя за правилом спільного життя святителя Василія Великого і Федора Студита. На першому місці завжди стояло богослужіння.
Братія співала на два кліроси — правий слов'янською мовою, лівий — молдавською. Братія мала і своє господарство, працювала на полі. Кожний вечір отець Паїсій відвідував келії братії, спостерігав за тим, як вона провадить своє духовне життя. Якщо хто із братії гнівався один на одного, то старець заставляв читати «Отче наш», допоки гнів не припиниться. «Сонце нехай не зайде в гніві вашому», — постійно повторював отець Паїсій слова богоглаголивого апостола Павла. В келіях завжди чинилось братією помірковане читання Святого Писання, спів псалмів, правило. Особливо звертав увагу ченців старець на мислену молитву. Коли наставала зима, отець Паїсій збирав братію довгими вечорами на духовні бесіди, причому і тут зберігалася двомовність. Читались повчання слов'янською і молдавською мовами.
Наслідком російської-турецької війни для отця Паїсія було вимушене переселення його монастиря із Драгомирни в Секуль. Проте життя в монастирі на новому місці анітрохи не змінилось. Життя через тісноту (триста монахів) стало дещо шумним, неспокійним. Старець Паїсій взявся влаштовувати при монастирі школу перекладацької літератури. Однак, згідно з указом митрополита, отець Паїсій змушений був перейти на настоятельство в сусідній і великий Нямецький монастир, залишаючись одночасно і настоятелем монастиря в Секулі. Тут в Нямецькому монастирі розпочався останній період життя старця, найтяжчий, але й найплідніший. Він тривав 15 років. Число братії в цей період збільшувалось, так що в Нямецькому її було 700, а в Секулі 300. Книжні зайняття були поставлені на широкі рейки. Тут працювала ціла школа перекладачів і переписувачів книг. Працював день і ніч сам старець, не помічаючи своїх тяжких хвороб і болі та ран в правому боці.
Слух про отця Паїсія і його Лавру розширився далеко серед монастирів і православних країв. Усіх сторін сюди стікались прочани. Милосердю старця не було меж. В своєму монастирі він влаштував лікарню-шпиталь, притулок. Так проходили роки в трудах, молитві і в милосерді. Підійшов 1794 рік — останній в житті старця. Він перестав особисто займатися перекладами. Старець прийняв причастя і не вказав на свого наступника, віддаючи все волі Божій, спочив у Бозі 15 листопада 1794 року на 72 році життя.
Про старця Паїсія слід говорити не просто як про відновителя чернечого духу, але як про відновителя тієї справжньої, істинної святості, яка існувала в домоногольській Русі-Україні. Життя старця багато в чому нагадує труди і подвиги преподобного Антонія Києво-Печерського, який подвизався на Афонській Горі. Шукав на рідній землі справжнього монастиря і бажав усамітнення, заснувавши «Сонце землі руської». Цієї святості духу чернецтва добився старець Паїсій. Перший в XI столітті — інший у XVIII.
Духовна спадщина
Ще на Афоні старець Паїсій почав збирати старовинні рукописи слов'янських книг. Проте помічав в них неточності і помилки, які справляв і навчав до цього братію. Крім того він мав чималу бібліотеку книг на грецькій мові, серед яких була знаменита «Філокалія» — збірник древніх отців Церкви, яку переклав старець на церковно-слов'янську мову під назвою «Добротолюбіє». Саме можливо тому в першій половині XIX століття, разом з Святим Писанням Старого та Нового Завіту святителя Димитрія Ростовського «Добротолюбіє» стало найулюбленішим духовним читанням серед ченців і мирян.
Старця Паїсія по праву можна назвати співцем Ісусової Молитви, як найпалкішого звернення до Ісуса Христа. Він розрізняв дві ступені цієї молитви. В першій переважає відчуття особистої хворобливої напруги: це для початківців, молитва, яка відповідає діянням. Молитва діяльна веде того, хто молиться повз пустелю, де віра, як зірка, що вказує шлях, освітлює один лише образ, на який покладає уповання розум: Найсолодше Ім'я Ісусове. Друга ступінь — молитва благодатна, яка преображає, діє надприродньо і межує з видінням.
Канонізація
Православна Церква за труди і подвиги старця Паїсія Величковського змогла канонізувати лише в 1988 році і пам'ять його святкується 28 листопада за новим стилем (15 листопада за старим стилем).