Сайт села Нижні Млини

340 років вирує життя в Нижніх Млинах

Текст Іванни СЕРДЮЧЕНКО, 20.07.2011, 11:49

За кілька кілометрів від Полтави, неподалік автотраси Київ—Харків розташувалося невелике село з істинно українською назвою Нижні Млини. У нього нині іменини — 340 років від дня народження, тобто заснування. Аби й люди жили так довго, то, уявіть, скільки цікавого у фактах і подробицях почули б ми сьогодні про те, як і з чого все починалося. На жаль, еліксиру вічності не існує, а відтак — немає і очевидців тих подій. Але історія села — жива і відома тут кожному.
— Перша писемна згадка про «поселення біля млинів» датована початком ХVІ століття. Гадаю, наших мудрих предків привабили сюди головні життєдайні цінності: вода і родюча земля. Це те, що дорого коштує і за що, безумовно, тут не раз велися бої. Про це свідчать і кургани, і знайдені в них воїнські списи. Ворскла в наших місцях і зараз швидкоплинна, а тоді ця її природна якість посприяла будівництву водяних млинів. Звідси й назва, — охоче розповідає сільський голова Валерій Петренко.
— Проте не важко підрахувати, що, визначаючи вік села, ви орієнтувалися на дещо пізнішу дату, а конкретно — 1671 рік. Чому? — уточнюю у голови.
— Бо знайшли ще переконливіше підтвердження: акт князів Полтавського городового уряду, в якому Нижні Млини фігурували вже в статусі села. Цей документ і взяли за основу.
Валерій Григорович — керівник досвідчений і вже третій виборчий термін користується довірою громади всіх семи сіл, що підпорядковані сільраді. Для голови вони — одне ціле. Тож, далі у розповіді про Нижні Млини ні-ні, та й перескоче на справи в Щербанях (там центральна садиба), згадає Розсошенці, Тютюнники, Гору, Шмиглі… Всюди, каже, хороші люди і хочеться якомога більше зробити для їхнього блага і в плані поліпшення побуту, і для об'єднання громади, аби турботи про насущне не дуже превалювали над духовністю.
— Ми вже напрактикувалися відзначати 8 Березня, Івана Купала, Різдво… Не сумніваюся, що й День села ввійде в традицію. Це свято особливе, воно дає привід згадувати свій родовід і обов'язок перед землею батьків. Було вшановано і нагороджено мало не півсела. Одних — за розбудову Нижніх Млинів, інших — за їх благо-
устрій, за віддане служіння громаді, за збагачення духовної скарбниці народу, за спонсорську допомогу тощо. Кожен, як кажуть, отримав по заслугах. Назву лише кількох з цього величезного списку: депутати Лідія Таровик, Борис Зінченко, Олександр Кучеренко, Віктор Крисько, Іван Іванюк, педагог із 41-річним стажем Марія Нікуліна, бібліотекар Тетяна Климко, котра 32 роки віддала своїй справі, та директор ЗОШ Оксана Калинич, фельдшер Анна Лунгуляк, активісти Тетяна Нікуліна, Ірина Данілова, Олена Дорощук та інші. Найповажнішим за віком вручили знак «Почесний житель села».
На жаль, цього разу погода трохи підкорегувала сценарій масового гуляння. Хотіли провести його на стадіоні, а довелося — на подвір'ї школи, аби в разі дощу швиденько сховатися в приміщенні.
— А чому не в клубі, — дивуюся.
— Річ у тому, що клубу в Нижніх Млинах немає. Вважаю, що й будувати його недоцільно, це вже вчорашній день. Потрібні спортивно-розважальні комплекси. І саме такий ми спорудили в Розсошенцях (до речі, виключно на спонсорські кошти!). У ньому передбачено все необхідне для культурного й фізичного розвитку людей різного віку. Подібного закладу не побачите й у Полтаві: є і критий тенісний корт, і міні-футбольне поле, і зала для заходів. Наші діти безплатно проводять тут тренування і навіть відзначаємо урочистості. Ось тільки відсвяткували шкільний випускний. Але не забуваємо й про так звану бізнес-годину. Це коли здаємо площу в оренду «чужим». У плані розваг та відпочинку виручає і Полтава. Розумієте, наше село — це її ніби своєрідне передмістя. Багато молодих людей їздять туди на роботу і витрачають на дорогу не більше часу, ніж ті полтавці, котрі з Левади чи Подолу добираються до центру міста.
Теоретичне знайомство з Нижніми Млинами закінчилося, бо на Валерія Петренка чекали невідкладні справи. А я доречно згадала, що краще один раз побачити, ніж сім разів почути.
Моїм гідом по селу стала місцевий бібліотекар і депутат
Лідія Таровик. Вона теж почала з історії:
— Не знаю, чи казав Валерій Григорович, що в 1679 році наше село було пожалуване полтавському полковнику Прокопу Левенцю за відвагу, проявлену ним у Чигиринському поході. Ось так тоді нагороджували. Нині у нас 264 двори і майже 700 жителів. І не подумайте, що це, як у багатьох селах, переважно пенсіонери. Ні, 386 громадян активно працюють, майже половина з них молодь від 18 до 35 років. Було б і більше, аби частина села згідно з адміністративним розподілом не перейшла до Полтави. Але люди не забули, що народилися в Нижніх Млинах, і коли відбувалося святкування 340-річчя, теж радо долучилися до гурту. Он наш ФАП, а там — середня школа і магазини, два кафе, стадіон, маємо і свою футбольну команду. В чому відчуваємо велику потребу, так це в дитсадку, бо підростає 35 дошкільнят. Цією проблемою дуже переймається наш голова.
Прогулянка з Лідією Григорівною селом — справжнє задоволення. Час від часу хтось траплявся назустріч і для кожного й про кожного у цієї жінки знаходилося тепле слово.
— Це восьмикласниця Надя Дорощук. Немає в бібліотеці книги, яку б вона не прочитала, — хвалить дівчинку, котра шанобливо привіталася. — В усіх у її роду золоті руки: жінки — вишивальниці, а дідусь славився лозоплетінням. А ось у цьому дворі живуть Федір і Меланія Климки, їм обом перевалило за 90. Ще одна довгожителька — Ольга Боровінська. Ця бабуся виявилася цікавою співрозмовницею. Розказала, як в роки фашистської окупації її батько, всупереч наказу комендатури, переправляв через Ворсклу (міст було зірвано) то партизанів, то наших бійців-оточенців, а одного разу й вона ризикнула і ледве не попалася.
— Я завжди знала, коли тато переправлятиме наших, і в той пізній вечір збирала в себе подруг. Ворскла так близько, а весла плескали так гучно, що мені здавалося, цей плеск почують і німці. Тоді ми починали співати, аби заглушити ті звуки. Співаємо весело, а серця від страху вискакують. Коли ж батька все-таки забрали в поліцію, ми з матір'ю всю ніч простояли на колінах, вимолюючи у Бога, щоб не допустив найгіршого. І тут вранці заходить батько, живий-здоровий. Вимолили, — впевнено каже бабуся.
Напевне, тому, що Нижні Млини міцно пов'язані з небесами. В історичних джерелах згадується поміщик Максим Балянський, котрий ще в 1784 році збудував тут дерев'яну церкву. Її згодом вивезли й знищили. Свято-Георгіївський храм, споруджений у 1907 році на кошти дворян Павла та Любові Бобровських, височить і сьогодні. Хоча не завжди в ньому звучало слово Боже. У 1941 році храм служив в'язницею для військовополонених радянських солдатів, а після війни тут показували фільми, співали й танцювали. І лише за незалежної України храм став виконувати своє святе покликання. Ось чому в селі немає клубу.
— Пригадую, влада доручила інтелігенції села позабілювати в церкві настінний іконостас. Стали стіни білі-білісінькі. А наступного дня знову чітко проступили святі лики, — продовжує Лідія Григорівна. — Сьогодні Свято-Георгіївський храм — окраса не лише села, а й усієї області. Щонеділі на яких тільки автомобілях до нас звідусіль не приїжджають! Молодята хочуть саме тут вінчатися. А в середу й суботу — богослужіння для діток.
Як у мереживі, стоїть храм у обрамленні ажурної кованої огорожі. Сонячне золото осяює його згори, а внизу — море квітів. Справді, земний рай, яким опікується отець Анатолій і його матушка.
— Зараз бібліотека знаходиться в школі, — веде далі Лідія Таровик, — ми якраз і підходимо до її приміщення. Добре, що є окремий вхід і мої читачі не заважають навчальному процесу. Це дало змогу й організувати тут клуб за інтересами «Дзвін», зокрема ансамбль «Світанок», — пропагуємо українську пісню. Люди люблять і вміють співати. Є свій музичний керівник Микола Миронов.
Що ж до бібліотеки, то Лідії Таровик і тут є чим похвалитися. На стелажах близько 8 тисяч книг. Тематика їх значно розширилася завдяки акції «Подаруй книгу бібліотеці».
— У селі читають усі. А ще дуже люблять «Вечірню Полтаву». Я передплатила її власним коштом і вже знаю, хто першим прийде в середу, щоб почитати черговий номер газети, — показує депутат підшивку.
— Як приємно!
Ще одна яскрава прикмета села — річкова дамба. «Наша маленька Ніагара», — кажуть люди. Мабуть, саме тут колись перелопачували Ворсклу водяні млини… Це улюблене місце романтиків і закоханих.
Плине Ворскла, як і 340 років тому. Вирує життя в Нижніх Млинах. Як і колись, люди радіють, сумують і сподіваються. Сподіваються, що ніколи не буде цьому кінця…

http://vechirka.pl.ua/articles/2011/7/20/96888896/