Бондаренко Ольга Антонівна

Війна розпочалася раптово, несподівано для всього радянського народу — вранці 22 червня 1941 року. Використовуючи миттєвість нападу та непідготовленість радянських військ до рішучої відсічі ворога, німецькі війська швидко просувалися на Схід по території Радянського Союзу. Пройшовши майже тисячу кілометрів, 14 вересня 1941 року німецька армія зайняла місто Миргород, а через кілька днів — весь район та область.

З початком війни Полтавський обком компартії почав створювати в районах області підпільні групи — партизанські загони, які повинні були діяти проти фашистів на окупованих територіях. Для організаційної роботи опору німцям в Миргородський район був направлений секретар обкому ВКП(б) Степан Федорович Кондратенко, який став секретарем підпільного обкому партії. Заступником і помічником в нього був також секретар обкому Григорій Федорович Яценко.

У Великих Сорочинцях із добровольців, що прибули з Миргорода, був створений партизанський загін «Перемога». Командиром був призначений секретар Миргородського райкому партії Григорій Олексійович Іващенко.

В цей загін з обов’язками вести підпільну роботу в селі та підтримувати зв’язок з партизанським загоном була зарахована активістка села, голова сільської Ради Великих Сорочинців Ольга Антонівна Бондаренко. Проста селянська жінка після революції навчилася грамоті, була активісткою колгоспного руху, польовою ланковою, потім головою колгоспу, а перед початком війни її призначили головою сільської ради. Як член партизанського загону, що діяв в Миргородському і Гадяцькому районах, вона була надійним зв’язковим, а також постачальником продуктів партизанам. Підтримували та чим тільки могли допомагали їй чоловік Семен та 15-річний син Гриша.

Ольга Антонівна кожного дня ризикувала своїм життям, життям своїх близьких та навіть односельців, які її підтримували, коли виконувала складну, небезпечну підпільну роботу.

Фашисти дізналися, що в селі діє злагоджена підпільна група, яка пов’язана із партизанами. Німецький комендант села Великі Сорочинці, лейтенант Бартель, наказав солдатам комендатури і поліцаям вислідити та заарештувати всіх активістів та тих, хто був запідозрений у зв’язках із партизанами. Повинна була надійти ще й допомога з комендатури Миргорода.

Фашисти збирали значні сили, щоб раз та назавжди покінчити з підпільниками та партизанами, які діяли в лісах північної частини Полтавської області. Село було оточене. Виставлені посилені пости із числа поліцаїв та німецьких солдат.
З партизанського штабу поверталася Ольга Антонівна збуджена, радісна. Відвозила хлопцям харчі, які назбирали жителі Великих Сорочинців, а назад везла листівки, у яких підпільний райком партії закликав людей до боротьби з ненависними окупантами. Зустрілася з секретарем райкому — командиром партизанського загону «Перемога» Григорієм Олексійовичем Іващенком — і на душі полегшало. Він розповів про те, як борються з окупантами в селах Обухівці, Свинцях, Олефірівці, а також про становище на фронті.

Ось уже й село видно з густої заметілі. Біля подвір’я зустріла Федора Вінниченка, розповіла йому про вдалу поїздку. Все гаразд. Товариш Лазо (партизанський псевдонім командира загону Іващенка) дякує нам за хліб і сіль, передавав, що скоро прибуде до нас у гості. Поставивши коней в повітці Вінниченка, захопивши із собою рогожаний кошик з листівками, Ольга Антонівна проскочила левадами на своє подвір’я. Не засвічуючи каганця, зайшла до хати і запитала в чоловіка: «А де ж наш син Гриць?».

Семен відповів, що син пішов у село до Галини Стешенкової, щоб дізнатися про новини в селі. Десь опівночі у шибку постукав Гриць. Мати прожогом кинулася до дверей. І вже в сінях син повідомив, що в село понаїхало багато поліцаїв, на ніч розташувалися в школі. На базарній площі багато машин. Онисько, той, що з наших служить у поліції, передав, що гітлерівці готуються напасти на партизанів, які отаборилися в лісах за Пслом. Вона стояла посеред сіней, немов прибита громом. Що ж робити? Наші мали налетіти на Сорочинці, не відаючи, що тут зібралася сила силенна німців. Треба негайно їм повідомити. Ольга Антонівна кинулася до кімнати і стала поспіхом одягатися. Взяла коня та помчала до лісу. Вже на узліссі її зупинили. Відповівши на пароль, жінка попросила, щоб її якнайшвидше відвели до командира. Іващенко вислухав її з помітною тривогою. Виходить, німці дізналися про їхній задум. Що ж, нехай гітлерівці збираються в Сорочинцях, а ми підемо на Хомутець, а там, виманивши ворога, нагрянемо й на Сорочинці. За десять хвилин партизанський загін «Перемога» був піднятий на ноги. «Спасибі тобі, Ольго Антонівно», — міцно потиснув руку Іващенко. Вони попрощалися, як брат із сестрою. Швидкий буланий кінь легко доніс Ольгу назад до Сорочинець. На світанку вона вже була у рідному селі. Біля Вінниченкового подвір’я залишила коня. Сама попід тином вийшла на леваду. Там за вербами її хата. Та раптом із густих вишняків виступило троє. «Стій! Хальт!»
Кинулася у бік. Але вороги оточили її та скрутили руки. Того ж дня фашисти заарештували багато односельців.

Слідство діяльності підпільних груп та партизанських загонів проводив комендант Великих Сорочинців лейтенант Бартель. З інспекторською перевіркою діяльності Бартеля приїхав начальник окружної жандармерії майор Гофман. Він був незадоволений розслідуванням Бартеля, а тому сам був присутній на допитах арештованих.

Зрадник партизанського руху Сакало, прибувши в комендатуру, називав імена зв’язкових, «явочні» квартири, умовні паролі. У числі перших поспішив назвати Ольгу Бондаренко. Потім її чоловіка — Семена Бондаренка, сільських активістів Івана Сідельника, Юхима Омельченка, Івана Лісового, Сергія Чугуя та ще багато інших односельців.

Сільський староста Лука Клименко, вигнаний перед війною із керівних посад колгоспу, злим був на всіх більшовиків. Коли він почув, що окружний шеф жандармів хоче особисто допитувати Ольгу Бондаренко, взявся сам супроводжувати її до німців.
Гофман з відвертою цікавістю розглядав «амазонку», яка стояла перед ним. Перед цим він дізнався, що Ольга Бондаренко, член партії більшовиків, була головою місцевого колгоспу, згодом головою сільради. Майже дві години знущалися над Ольгою Антонівною фашисти та поліцаї, а відповідь була одна: «Нічого не знаю».

Холодного листопадового ранку всіх заарештованих активістів (80 чоловік) німці повели на розстріл. В оточенні озброєних до зубів посіпак колона рухалася вулицею.

На високій кручі над Пслом, біля церкви їх вишикували спиною до річки. Німецькі солдати і поліцаї позривали з приречених верхній одяг, взуття, відібрали гроші, приготували зброю. Два важких кулемети стежили за шеренгою змучених, знесилених тортурами людей, готові щомиті вивергнути вогонь і смерть.

Команди Бартеля, який керував розстрілом активістів, ніхто не почув. Кулемети вдарили несподівано. Як трава під косою, падали зрізані кулями люди. Зривалися з кручі й зникали в холодних обіймах ще незамерзлого Псла.
Спочатку Ольга Антонівна не зрозуміла, яка сила скинула її з кручі. Тупий удар по нозі — і вона вже летить сторч головою у Псьол. Ударилася боком об піщаний берег, перевернулася навзнак, напівзанурилася головою у воду. Так і завмерла, не в змозі поворухнутися. Крижаний холод обпік усе тіло, гострим болем віддався у стегні. Поранена!.. Крізь напівзаплющені повіки бачила, як фашисти з автоматів били по вже непорушних тілах. Ворожа куля обминула Ольгу Антонівну.

Так поранена жінка пролежала до вечора, боячись, щоб кати не повернулися до своїх жертв. Коли вечірні сутінки впали на село, вибралася з води, поцілувала холодне чоло мертвого чоловіка і поповзла вздовж берега. Раптом голос із темряви: «Хто тут живий? Відгукніться!».

Це ж Варка Ілюха, що живе поблизу. Ольга Антонівна хотіла покликати, та лише глухо застогнала.

«Ольго! Олечко!» — схлипнула над нею Варвара, тягнучи Ольгу, але та вже цього не чула. Опритомніла в хаті дядька Єгора Чеха, почула знайомий голос лікаря Івана Петровича Корецького, а біля нього її сестра Параска Зіненко. Незабаром стала на ноги, хоч і кульгала, поривалася до рідної хати. Як там Гриць? А у схові, під припічком, цілий ящик патронів і гранати для загону Лазо, червоний прапор у комірчині під діжкою.

Одного вечора, коли над Сорочинцями зовсім стемніло, вона, кульгаючи, рушила до рідної хати. Гриць розповів матері, що німці вбили Сакала, бо не оправдав їхньої довіри. Після розмови Гриць вийшов перший, щоб подивитись, чи ніхто не стежить. Аж раптом хтось накинувся на нього. Їх було троє — двоє німців і начальник поліції Скляр. Побачивши в хаті Ольгу, Скляр онімів від подиву.

Фашисти скрутили руки матері й синові, потягли з хати, вели у безпросвітну ніч. Ось з темряви випливло кладовище. Лунає команда: «Вогонь!». Серед тиші чути постріли. В останню мить вона побачила, як «поточився» її син, і, скрикнувши, упала на тіло сина.

Минула година, друга. Хто ж то тужить над вбитим Грицем? То гірко плаче рідна мати над сином, та, яку не беруть німецькі кулі, безсмертна Бондарівна. Ранили її кулі, але не вбили. І ось вона йде сорочинськими вулицями. Якась нездоланна сила тягне її до рідної хати.

Тут її ніхто не шукатиме. Адже вона мертва. Переступила поріг і впала на підлогу. Немає вже ні Семена, ні сина Гриця. Через силу звелася, запалила свічечку, розірвала чисту сорочку, почала перев’язувати рани. Вона вже не знала страху і не думала про небезпеку.

А в цей час Скляр зі своїми поплічниками вирішили поживитися добром Бондаренків. Здивувалися вони, коли помітили у вікні світло. Побачивши перед собою живу Ольгу Бондаренко, почали злякано задкувати до дверей, хапаючись за зброю. Як вона, двічі розстріляна, знову перед ними жива?.. Але за хвилину поліцаї отямилися.
І вже не пам’ятаючи себе від люті, Скляр натиснув на гачок карабіна. Пролунало декілька пострілів, струсонувши стіни хати. Бондарівна впала на підлогу, презирливо глянувши на підлого найманця. Вони продовжували стріляти, ніби боячись, що знову вона оживе.