"Хорольська яма"

«Хорольська яма». 20 вересня 1941 – 15 вересня 1943 рр. Переселений (транзитний) змішаний табір для військовополонених та цивільного населення. Тут перебувало від 40 до 80 тис. радянських військовополонених (за деякими даними, до 100 тис.), оточених під Лохвицею у вересні 1941 р. (трагедія Південно-Західного фронту), а також біженці, росіяни, українці та євреї за національністю. Серед в’язнів була також група жінок-військовополонених. На поч. жовтня 1941 р. пересильний табір був переповнений настільки, що німецьке командування наказало перевести частину полонених до інших міст (Покровську Багачку, Семенівну, Кременчук, Миколаїв).

Табір, обгороджений колючим дротом, був розташований на окраїні міста в кар’єрі колишнього цегельного заводу. Територію цілодобово охороняли німецькі військові та українська поліція; по периметру знаходились сторожові вежі, де також була розміщена артилерія. Територію табору як на цегельному заводі, так і на елеваторі, розділили на дві зони: денну і нічну. Спочатку в’язнів утримували просто неба. Наприкінці осені 1941 р. були побудовані бараки без опалення, в яких могла розміститись незначна кількість полонених. Всередині табору було три великі будівлі, 4-5 невеликих (печі, сушарки та інші допоміжні приміщення), призначені для розміщення поранених і хворих. Усіх інших військовополонених зганяли в кар’єр, де колись брали глину для цегли. Полонених було так багато, що не було навіть де сісти, тому вони весь час пересувались з місця на місце.

День починався о 4-ій год. ранку. Харчування в’язнів було нерегулярним. Їжу (по 150 гр. просяного хліба та 1 ополонику юшки) видавали раз на добу тим, хто встиг добратися до бака з їжею. Більшість військовополонених посуду не мали, тому «пайок» одержували в пілотки, поли шинелі чи гімнастерки, а то й у пригорщі. Іноді наглядачі кидали в натовп в’язнів мерзлі буряки чи картоплю. В одному із загонів було організовано роздачу баланди, звареної із нечищеної картоплі чи картопляного лушпиння, буряків, проса, різних рослинних відходів. Спочатку таку їжу видавали два рази на добу – вранці та ввечері, згодом – раз у 3-4 дні. Хліба майже не видавали, лише іноді хлібину на кілька сотень осіб. Люди масово помирали від голоду, хвороб та холоду.

Всередині кар’єра був розміщений відкритий туалет – яма і дві дошки. Сморід розносився по всьому табору. Тут також був колодязь. Води можна було дістати тільки зв’язкою ременів, якщо у когось був казанок. До колодязя дістатися було важко, особливо пораненим і кволим, тому вони діставали лише кілька ковтків води на декілька днів. Весь кар’єр був у ямах, де стояла вода, болото. Щоб прилягти відпочити чи посидіти, полонені рили ніші в обривах і там відпочивали, але це вдавалося не багатьом.

При зустрічі з поліцаєм чи німцем-вартовим полонені повинні були усміхатись. Того, хто цього не виконував, примушували кілька годин стояти з піднятими вгору руками. Якщо той не витримував і опускав руки, вартовий жорстоко бив його і примушував стояти з піднятими руками ще довше.

На території табору в приміщенні школи був облаштований шпиталь, однак медичної допомоги хворі полонені не отримували. Двір навколо шпиталю був обнесений колючим дротом. У шпиталі працювало 25-27 лікарів, відібраних з військовополонених. Над полоненими у шпиталі проводили медичні експерименти: видалення окремих органів, прищеплення різних хвороб тощо. Німецький лікар Фрюхте відбирав з числа фізично сильніших окремих військовополонених, щоб перевезти їх у «госпіталь», де він проводив свої звірячі досліди. Звідти ніхто не повертався, люди помирали в страшних муках.

Військовополонених переважно використовували на сільськогосподарських роботах (обмолот зерна, збір кукурудзи, цукрового буряка) у філіях табору в Хорольському р-ні (с. Вишняки, с. Яловецьке, с. Андріївка, с. Мелюшня).

Керівництво табору: комендант майор Лепле, заступник коменданта гауптман Дитман, комендант табору на елеваторі лейтенант, доктор Метьюс, комендант табору на цегельному заводі ст. лейтенант Гартфрош, завгосп табору на елеваторі штабс-фельдфебель Леовальтер, командир військової частини ст. лейтенант Ритенбахер, начальник нагляду при таборі унтер-офіцер Міллер, головний лікар доктор Фрюхте тощо.

При будь-якій нагоді нацисти намагалися знищити якнайбільше полонених. Варта табору ретельно стежила, щоб ніхто з в’язнів не втік. Вночі кордони табору – береги кар’єру – освітлювали фари автомашин. Якщо хтось із в’язнів підходив до дротяної загорожі, або в кар’єрі помічали найменший шум – нацисти відкривали вогонь. Убитих і померлих складали на купу, а потім вивозили. Полонених через будь-яку підозру кидали до глибокої ями, де було десять камер. Там людина могла знаходитись лише напівзігнутою, без хліба і води, декілька днів. Одиниці витримували такі знущання. Щодня з бараків виводили по 5 осіб на розстріл. Інколи розстрілювали по 300-500 осіб. Смертників виводили до яру цегельного заводу, або на поле за елеватором, і розстрілювали там, залишаючи в снігу. Частину ув’язнених відправили до Німеччини.

За німецькими даними, взимку з 22 вересня 1941 по 1 травня 1942 р. у таборі загинуло бл. 37 тис. 650 радянських військовополонених. За радянськими даними, протягом 1941–1943 рр. у таборі знайшли свій спочинок 91 тис. осіб. В акті радянської Надзвичайної комісії з розслідування військових злочинів від 1 жовтня 1943 р. зазначено, що конкретними звинуваченими у знищенні військовополонених у т. зв. «Хорольській ямі» (Дулаг № 160) є гебіткомісар Ейзенах, начальник гестапо Дітман, комендант Зінгер, єфрейтор Нідерайн, німецькі лікарі Фрюхте і Шредер, а також поліцаї із допоміжної української ордкомендатури. Під час окупації спеціальний радянський загін майора І. Пураса зміг визволити з табору до 70 військовослужбовців із числа командного складу, учених і творчої інтелігенції.