«У загиблої задзвонив телефон, беру, а там підпис - «доця». Інтерв’ю з криміналісткою Оленою Василенко, фото якої з обстрілу Костянтинівки облетіло світ

Місяць тому, 6 вересня, росія вбила на ринку в Костянтинівці 17 людей, ще 32 зазнали поранень. Поліцейська Олена Василенко разом з колегами та рятувальниками першою прибула на місце трагедії. Допомагала пораненим, збирала докази теракту та… тіла. Засмучену дівчину сфотографували після закінчення рятувальної операції, коли вона без сил опустилася на тротуар.
Олена працює в поліції стільки ж, скільки триває війна, – понад 9 років. Сьогодні вона - старший спеціаліст-криміналіст Краматорського райуправління поліції. Поліціянтка документує наслідки російських атак і долучається до порятунку людей. Під час одного з виїздів жінка потрапила під обстріл і отримала контузію.
Костянтинівка – рідне місто Олени. За мужність і відданість під час ліквідації наслідків ракетного удару по Костянтинівці Олені Василенко тоді подякував президент України.
Поліцейська розповіла подробиці про день трагедії та про те, що мотивує її знову й знову ризикувати життям:
«Ми приїхали на ринок, тут все горіло – автомобілі, торгові павільйони. Спочатку не могли близько підійти, тому що тут була проводка, вона була під напругою.
Коли загасили пожежу та відключили дроти, ми знайшли перші два тіла. Це були жінки. В однієї з них була сумка, і в ній - мобільний телефон, на який почали надходити повідомлення, потім він починає дзвонити. Я його беру та бачу, що там написано «доця». Я їй кажу, що ми з поліції, і вона розуміє, що щось трапилось, вона вже бачила новини… Мені довелося їй розповісти про те, що її мами більше немає в живих.
Пізніше ми встановили, що жінка разом зі своєю подругою йшла до магазину, щоб поповнити рахунок і зателефонувати донці. І в цей момент їх вбила російська ракета.
Було дуже багато поранених людей. Ми відвезли поранену жінку в лікарню й повернулися назад. Шукали загиблих, витягували їх зі зруйнованих магазинів, збирали з тротуарів.
Коли все зробили, я присіла на тротуар і такий розпач був... Я вже багато чого бачила, але такого ще ні. У мене було повне нерозуміння: навіщо таке було робити? Там же цивільні люди були, жінки, які продавали квіти, врожай з городу.
Працювати стало складніше, бо у тебе є обмежена кількість часу, щоб виконати свою роботу. Ми чуємо, як працює артилерія, розуміємо, що може бути повторний удар, але всі докази повинні бути зібрані – правильно і в достатній мірі. І ти стоїш у бронежилеті, в касці - а у мене ще й моя криміналістична валіза, яка важить близько 10 кг - і не знаєш, чим закінчиться кожен твій виїзд.
Моя мотивація - це люди. У нас невелике містечко, і люди запам'ятовують один одного. Буває, підходять, дякують або запитують щось. Тобто я розумію, що допомагаю людям.
Моя мама кожен ранок хрестить мене, коли я виїжджаю на роботу. Звісно, переживає. Але це був мій свідомий вибір. В Україні війна. Я не можу все кинути та кудись поїхати відсиджуватися, це не моє».


Робоче відео для журналістів - https://fex.net/ru/s/psomxsp
Відділ комунікації поліції
Донецької області