Єфремов Сергій Олександрович

Народився 6 жовтня 1876 р. в селі Пальчик Звенигородського повіту Київської губернії в родині сільського священика. Родове прізвище - Охрименко - під час чергової русифікації в середині XIX ст. перероблене на російський лад. Початкову освіту одержав в Уманській духовній школі, а 1891 р. вступив до Київської духовної семінарії. У Києві потрапив до кола творчої української Інтелігенції, слухав лекції В.Антоновича, знав М.Грушевського, О.Кониського, І.Нечуя-Левицького, захопився українською літературою. 1896 р. Єфремов покинув семінарію. Склавши семінарські іспити екстерном, він поступає на юридичний факультет Київського університету, який закінчує в 1901 р., і серйозно береться за літературну та громадську роботу.

Працював у товаристві українських поступовців, у селянській спілці. За революційну діяльність попав до тюрми, а після звільнення захопився роботою у партіях - радикальній, радикально-демократичній, соціалістів – федералістів, публікував статті у багатьох періодичних виданнях, брав участь в організації українського книжкового видавництва "Вік", редагував більшість його видань, зокрема тритомну антологію української література "Вік" (1902). В 1907р. виходять його праці "Шевченко і українське письменство". "Марко Вовчок", трохи згодом - "Тарас Шевченко, життя його та діла". "Борис Грінченко, життя його та діла" та ін. Значним внеском в літературознавство стала його праця "Історія українського письменства", в якій висвітлюється історія української літератури від стародавніх часів до початку ХХ століття. В ній Єфремов розробив концепцію розвитку української літератури, критично оцінив окремі її напрямки. Це було зроблено, коли ще не існувало ані хрестоматій української літератури, ані систематизованого підходу до її вивчення.

У 1917-18 рр. Єфремовим володіла ідея визволення України, відродження й державності. Він стає заступником голови Центральної Ради, генеральним секретарем міжнаціональних справ. В журналі "Нова рада" у 1918 р. опублікував кілька статей, в яких засуджував репресивні методи більшовиків.

Згодом він відійшов від політики й присвятив себе науковій праці.

На той час в нього вже було ім'я в науці. Кримський рекомендував його академіком тільки-но заснованої УАН. Але обрання не відбулося, бо в 1919 р. Єфремова заарештували. Академія звернулася до уряду з клопотанням про звільнення його, і після візиту Кримського, Багалія і Тарановського до Затонського Єфремова випустили, його було обрано академіком в 1920 р.

Хоч він дав письмове зобов'язання не займатися політикою, І йому дали охоронну грамоту за підписом Х.Раковського. влада не була до нього прихильною і не раз намагалася або арештувати його, або вислати з України.

В УАН він очолив комісію для видання пам'яток новітнього українського письменства, став секретарем історично-філологічного відділу, керівником і членом інших комісій, редактором наукових збірок й словників. У 1922 р. його обирають віце-президентом Академії, у 1924 - головою управи, що відала фінансами й господарчою діяльністю.

Водночас він пише багато наукових праць: в 1922 р. вийшла монографія про Коцюбинського, в 1924 - про Карпенка-Карого, а 1925 - про Нечуя-Левицького та Франка. В 1924 р. вийшло четверте видання "Історії українського письменства", доповнене розділом "Революційне п'ятиріччя", присвяченим аналізові творів літературної молоді. Єфремов був перший, хто відмітив обдарування М.Рильського, В.Сосюри, П.Тичини, М.Хвильового... Найважливішою роботою стала підготовка академічного видання творів Тараса Шевченка.

В міру того, як зростав тиск апарату й обмежувалось самоуправління Академії, все скрутнішим ставало й становище Єфремова, який відстоював її автономність. Складні стосунки були й у самій Академії. Атмосфера наклепів й доносів руйнувала колектив науковців.

Єфремов відчував небезпеку, що вже нависла над ним, але продовжував активно працювати. У 1927-28 рр. виходить друком його збірка "Декабристи на Україні", "Шевченко та його доба", вип. 2, дослідження про П.Куліша, М.Максимовича, Панаса Мирного, він редагує "Словник української мови".

Після прийняття відомих "Висновків та пропозицій комісії НКО по перевірці..." Єфремов вже не був ані головою управи (її було ліквідовано), ані віце-президентом, але на інших посадах ще лишався. Іноді йому пропонували виступити на підтримку тих чи тих політичних акцій, яких тоді було багато, але він жодного разу не погодився, посилаючись на свою давню обіцянку "не займатися політикою". Це аж ніяк не поліпшувало стосунків з урядовцями, його було заарештовано наприкінці липня 1929 р. і звинувачено у створенні контрреволюційно-націоналістичної організації. У ході процесу він визнав свою провину.

Іноді висловлюється думка, що аби Єфремов не зламався й не визнав існування СВУ, то не понесла б таких жахливих втрат українська інтелігенція, що його особиста слабкість стала причиною загибелі багатьох людей. Трохи світла на ці події проливає В.Ганцов у своїй заяві, написаній десь у 60-ті роки на ім'я прокурора Київського військового округу. Він розповідає про зустріч з Єфремовим на останній стадії процесу: "На мой вопрос С.А.Єфремову, считавшемуся лидером организации, как он мог дать показання, что информировал меня о существовании организации "СВУ", он (и сейчас это помню) с нескрываемым раздражением в голосе отвечал: "Да разве вы не знаєте, что никакого "СВУ" не было?". І далі Ганцов розповідає, що Єфремов довго нічого не хотів визнавати, хоч йому показували свідчення багатьох підсудних, які називали його головою і визнавали приналежність до СВУ. Після довгих роздумів Єфремов вирішив все визнати, довести справу до відкритого процесу і прилюдно відмовитись від усіх показань. Призначений його захисником Ратнер, що очолював колегію захисників, аж за голову схопився, коли довідався про цей план: «Вы даже представить себе не можете, какие это может иметь ужасные последствия не только для вас, но и для всей вашей группы».

Тоді Єфремов відступив від свого наміру. Стає зрозумілим, чому у своєму останньому слові на процесі він кілька разів підкреслював, що всю провину бере на себе. Звичайно ж, це не врятувало нікого. Засуджений до десяти років ув'язнення, він перебував у Ярославському ізоляторі, а потім у Володимирській тюрмі. Його молодшого брата, теж звинуваченого «в справі СВУ», розстріляли. Єфремов помер 31 березня 1939 р., не доживши кілька місяців до кінця строку. Реабілітований посмертно в 1989 р. його наукова та публіцистична спадщина, виключена з наукового обігу, становить понад 2000 назв.