Сайт поселка Жвирка

Жвирка – це по суті передмістя Сокаля, хоча й має статус окремого населеного пункту. До 1932 р. не мало окремої назви та було назване в честь трагічно загиблого польського пілота Францішека Жвирки.

Саме з лівого берега Західного Бугу розпочалося виникнення Сокаля. Історик Антоній Шнайдер стверджував, що первісно давньоруське поселення мало назву Щеблів. Давній Сокаль очевидно лежав по лівому березі Західного Бугу в напрямку села Завишень. В місті був дерев’яний замок, в дворі якого були господарські і житлові споруди, руська церква. Постійні напади на Галичину орд татар спонукали до побудови мурованого замку. В епоху середньовіччя Сокаль стає повноцінним містом, отримує магдебурзьке право. Якщо місто вистояло декілька чужинських навал, то татарський напад 1519 р. став для Сокаля фатальним. Жителів було забрано в ясир або вбито, саме ж місто перетворено на попелища. В 1524 р. сандомирський воєвода Анджей Танчинський переніс Сокаль на правий берег.

У 1884 р. було прокладено одноколійку в напрямку Львова. Таким чином Сокаль отримав залізничне сполучення, а на лівому березі Західного Бугу почало розбудовуватися селище залізничників. В 1927 р. тут було побудовано сучасний на той час залізничний вокзал.

Сучасну Жвирку можна назвати промисловим районом Сокаля. Розвиток і виникнення тутешніх підприємств ще в польський і радянський часи були зумовлені залізницею, зараз це гілка Львівської залізниці Ковель-Львів. Тут розташовані підприємства деревообробної, меблевої та будівельної промисловості, елеватор і бурякопункт.

Жвирка відома завдяки монастирю о. бернардинів. В старому Сокалі стояла давня руська дерев’яна церква. Придворний художник Владислава Ягайла Якуб Вєнжик зцілився від сліпоти біля ікони Матері Божої Ченстоховської. У вдячність за таке чудо і своє прозріння він вирішив для сокальської церкви намалювати копію чудотворного образу. Попри свою добру пам’ять йому ніяк не вдавалося відтворити святиню Ченстохови. Тричі він їздив до чудотворної ікони і нарешті втретє йому таки вдалося намалювати копію образу. За поміччю до сокольської ікони почали приходити як русини, так і поляки.

Біля ікони Матері Божої в Сокалі у людей також почалися зцілення. Та й з самим образом траплялися чуда. Коли татарська навала спалила місто, а заразом і церкву, ікону потім знайшли неушкодженою. Для неї римо-католиками було збудовано костел на острові, утвореного рукавами Бугу і Рати. Пізніше, в 1619 р. всі чуда були ретельно записані хронікарем.

Хелмський єпископ Станіслав Гомолінський, вболіваючи за цю унікальну ікону, звернувся до львівської місії бернардинів, щоб ті взяли святиню під свою опіку. Вже наступного року до Сокаля прибули два монахи. На початку 1600-х рр. велося будівництво монастирського комплексу о. бернардинів в Сокалі. Справа спорудження місійного осередку була під пильною увагою самого короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІІ. Щедрі пожертви на будівництво робили поважні шляхетські роди Жолкевських, Замойських, Острозьких, Язловецьких. Нарешті, 14 квітня відбулося освячення нового храму, ікону було урочисто вміщено в головному вівтарі костелу. 8 вересня 1724 р. ікону було короновано.

Монастирський комплекс в Сокалі 1843 р. постраждав від пожежі, згоріла й ікона. Кляштор за кілька років було відновлено, а ікону наново намалював львівський маляр Ян Машковський. Під час пожежі 1870 р. згорів не лише монастир, але й вигоріла половина міста.

Отці бернардини перебували у Жвирці до 1951 р., коли Сокаль разом з іншими територіями був обміняний між Польщею та СРСР. Монахи забрали з собою й Матір Божу Сокальську. Тепер ікона перебуває в одному з костелів Грубешева.

Що ж стосується монастирського комплексу бернардинів, то з 1951 р. тут розміщувалася Сокальська виправна колонія, котра мала максимальний ступінь захисту, бо тут відбували покарання довічно ув’язнені. Через необережність в’язничної адміністрації в 2012 р. в монастирі сталася масштабна пожежа, після чого всі споруди перебувають в руїнах.