Основна загроза для держави – пасивність наших людей – соліст Kozak System

Київ – Соліст гурту Kozak System Іван Леньо розповів, чи вважає Україну незалежною. Найбільшою загрозою для української самостійності музикант вважає байдужість та пасивність.
 
– Чи вважаєте ви Україну незалежною?
 
– Якщо не вдаватися у філософські роздуми, то ні, не вважаю. Незалежність – питання філософське. Повної незалежності не існує взагалі в природі. Кожен із нас від чогось залежить: як біологічна субстанція, як соціальний елемент. Дитина від мами залежна чи ні? Залежна, але це хороша залежність, це бажана залежність, і якщо у дитини є батьки, класно, що у неї є батьки, і дитина виростає у любові та злагоді. Є й негативні приклади залежності. Наприклад, у вас немає своєї нафти, а у когось є. І ви залежні, бо тільки маючи нафту, ви зможете заправляти свої автомобілі, що возитимуть вам хліб, і швидка допомога до вас також приїде.
 
Якщо ж говорити про Україну і про свято, яке ми з вами зараз згадуємо, то тут треба говорити швидше про «самостійність». Це більш відображає той факт, що Україна у якийсь момент стала самостійною державою, тобто відокремилась від решти країн, що залежали від одного центру. І її самостійність уже стільки років підряд спричиняє те, що вона пробує стати незалежною у багатьох галузях. Але до цього дуже далеко. По-справжньому незалежних країн, повторюю, не існує, ну, а наша держава, як на мене, дуже залежить від багатьох-багатьох факторів.
 
– Що змінилось у вашому житті за ці 22 роки?
 
– Ну, наприклад, я став незалежним від телебачення. У якийсь момент я відчув: все, що мені говорять і показують по телевізору, не проходить мій власний внутрішній фільтр. Ті речі, які мене цікавлять по-справжньому, я знаходжу в інтернеті, знаходжу у житті, я багато їжджу, подорожую. І я відчув: те, що показує телебачення, є недостатньо правдивим або нецікавим для мене. Уже вісім років я не маю цього пристрою вдома, і коли я тепер приходжу до когось із друзів, у кого увімкнений телевізор, я на це реагую, як реально на якийсь такий химерний «дівайс»… Я уже давно забув, що він існує, а він існує та ще й щось говорить, показує…

– А що загалом у країні, за вашими відчуттями, змінилось за роки незалежності?
 
– Багато чого змінилося, не буду лукавити. У кожній незалежності є і плюси, і мінуси. За свободу потрібно платити. Свобода – це дуже серйозна філософська така величина, але от зараз у нас не свобода, у нас – «беспредєл». А різниця між «свободою» і «беспредєлом» полягає у наявності межі. У кожного має бути межа, якісь рамки, у межах яких ти можеш робити, що хочеш. Але якщо ти виходиш за рамки культури, моральних цінностей, якщо ти виходиш за цю межу, ти починаєш «беспредєльничать», як це звучить на самі знаєте якій мові. І трапилось що? З’явилось багато свобод, і дехто виявився до них неготовим. І тому тепер тотальний «беспредєл».
 
– І що робити? Що треба змінити у цій країні, щоб люди відчули рамки, щоб стали цінувати незалежність?
 
– Ну, неправі депутати, які кажуть, що українцям непотрібна незалежність, що вони її не цінують, бо не вміють працювати, і чекають, що хтось їм усе дасть. Це зовсім не масове явище. Я погоджуюсь, що є ще пережитки Радянського Союзу, є люди старшого покоління, які думають, що держава про них піклується.
 
Але я знаю багатьох молодих людей, що мають свій бізнес, якісь власні цікаві заняття, і вони не сплять вранці довго, працюють і самі дбають про себе і своїх близьких, ні на кого не сподіваючись. Але їм у цій країні дійсно не вистачає захисту, законів не вистачає, які б унормовували їхню діяльність, ну і дуже багато є зовнішнього бруду, який не дозволяє їм жити вільно і робити те, чого вони по-справжньому хочуть, бути по-справжньому незалежними. Ми скоріше залежні одне від одного, аніж від якогось зовнішнього ворога: Росії там чи когось іншого.
 
Очевидно, кожна країна хоче вижити на цій планеті, мати кращі ресурси, дешевший газ, нафту, і відповідно – мати гарну економіку, але мова не про це. Ми повинні якось одне одному довіряти, хоча б вітатися зранку, казати «добрий день». Ну, ось у Києві майже кожен під’їзд загиджений і смердить. Скажіть: це хтось іззовні прийшов? Про це можна довго говорити.
 
Багато треба працювати. Треба думати. Треба хотіти. І рано чи пізно все буде так, як треба.
 
– На думку політолога Миколи Рябчука, більшість українців – це пасивна маса, яку в конкретній ситуації можуть використати проти держави, незалежності і європейських перспектив. Чи бачите ви загрози для української незалежності сьогодні?
 
– Бачу, я вже казав. Це – класна країна, з класними землями, з великою територією, чудовими природними даними: у нас – свіже повітря і не дуже загиджений простір. Багато хто хотів би мати ласий шматочок у цій країні, і за цим треба слідкувати. Я ось днями чув, що збиралися землю продавати чи зробити її доступною для купівлі іноземцями, але цього ніяк не можна робити. Тобто є цінності, які не можна продавати, які повинні передаватися від діда до онука. Загроз дуже багато.
 
Я погоджуюся з тезою Рябчука, що багато людей не усвідомлює: ти у себе вдома, ти – хазяїн цієї землі, і маєш спочатку зрозуміти, що ти хочеш від цього життя, аби потім цього просити або намагатися досягти. А потім змушувати владу це контролювати. Влада сьогодні дійсно не дивиться на людей, тому що люди на неї також не дивляться. Вони роблять, що хочуть. Основна загроза для держави – пасивність наших людей, нас із вами.
 
– Днями оприлюднювали результати дослідження щодо ставлення українців до незалежності, проведеного у травні фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та Центром Разумкова. Майже 40,5% опитаних хотіли б повернути умови життя, які були в Радянському Союзі до початку перебудови, із них 14,5% – молоді люди до 30 років.
 
Ну, ось, молодь. Вони не можуть пам’ятати Радянський Союз, тим більше – до перебудови. Але все вони живуть тими міфами… Чому?
 
– Бо, мабуть, батьки або бабусі-дідусі їм весь час на кухнях плачуть: «Ой! Як було класно за Радянського Союзу». Але я думаю, мова йде лише про житло, яке за Радянського Союзу було хоч і поганим («хрущовку» чи «гостинку» взагалі назвати достойним житлом важко), але ці навіть невеличкі квартири реально були доступні кожній сім’ї. Хоч із цим було вирішено в СРСР. І елементарні якісь «харчові» проблеми були вирішені на якомусь примітивному рівні.
 
Але це зазвичай говорять люди, які «совка» не пробували, які не жили за Радянського Союзу. Але їм не «совок» потрібно повернути, їм потрібно дати можливість мати нормальне житло, одягатися і їсти по-людськи.
 
«Совок», даючи ці речі, забирав у людей свободу. Що, мало людей в ГУЛАЗі згнило? Ви забули, що таке справжня тоталітарна система? Тільки ми від неї відірвалися – і людям знову хочеться в «барак».
 
– Треба боротись з цими міфами чи вони самі з часом «відійдуть»?
 
– Я не можу назвати універсальну формулу. До кожної людини є окрема дорога. Кожен з нас має сам вирішувати, які в нього пріоритети, які цінності, чого він дійсно хоче, чого не хоче, що йому потрібно мати. Бо для того, щоб щось мати, потрібно багато працювати. А можливо, комусь це не потрібно? Нема ніяких загальних формул. Ми всі різні. Кожному своє.
 
Міфи? Хай будуть міфи. Не буде цього міфу, буде інший. Мене це не цікавить зовсім. Не турбують мене ці міфи.
 
Я знаю, що таке добро, що таке зло, що таке світло, що таке темрява… Думаю, що знаю… Я роблю все в своєму житті, щоб негативних вчинків було набагато менше, як від мене, так і від мої друзів, від тих, хто мене оточує. Стараюся не робити людям те, чого собі не бажаю.
 
– Але інколи радянські пережитки виливають у неповагу до національних символів або до України як такої. У Донецьку відбувався мітинг на підтримку вступу у Митний союз. Його учасники відкрити заявляли, що України як держави не існує і не мало б існувати. Як на це реагувати?
 
– Має бути повага до символіки. Має бути повага державних цінностей. Очевидно, Україна як держава існує.
 
А питання Митного чи Європейського союзу не має виноситися на загал, тому що не всі люди розуміються на економіці. Як може бабуся-пенсіонерка вирішити: нам в Європу чи в Митний союз? Це все спекуляція. Розумні мужі, економісти мають вирішувати, з ким нам вести торгові відносини і з ким нам мати зону вільної торгівлі.
 
Як показує практика, мати відносини з нашим найближчим сусідом не варто, бо обмануть, очевидно, або зроблять собі краще. Але я думаю, що взагалі не існує нації, яка б робила комусь краще, а собі гірше. Треба бути мудрим, десь – хитрим, десь вміти змовчати, десь вміти зробити перший крок. В будь-якому випадку ми маємо самі турбуватись за наші статки. З ким укладати договори? Та будь з ким! Головне, щоб нам було вигідно.
 
– В чому полягає основна цінність незалежності?
 
– «За правилами» то це можливість найвищим особам нашої держави (яких легально обирає народ) керувати цією країною у всіх галузях з огляду лише на власну волю. Тобто не існує жодного закордонного персонажа, який би міг диктувати свою волю. В цьому і є головна незалежність країни.
 
Але у нас при владі безвольні люди. Вони самі не хочуть мати цю свободу і мати цю можливість, як, на жаль, сталося з Віктором Ющенком. У людини були неймовірні можливості. Люди дали йому безмежну владу. Дійсно, якби він був вольовою людиною і біля нього були теж вольові партнери, можна було б багато чого зробити. При підтримці народу і при професійних діях влади можна було б давно бути попереду багатьох країн.
 
– Чи можна вважати, що якісь можливості ми вже безповоротно втратили?
 
– Складне запитання… я боюся, що є такі речі. Поряд з нами сусіди. Вони не сидять на місці. Вони весь час також розвиваються.
 
Я навіть не скажу, в якій галузі ми втратили щось безповоротно. Я дуже турбуюся за екологію. Це речі, які не вернеш за день, за два, за три…