Сайт села Скоморохи

Скоморохи – одне з найдавніших сіл Бучаччини. Про це свідчить назва села, яка походить з часів Київської Русі. В ті часи скоморохами називали мандрівних акторів. На думку дослідників десь із центральної України вони могли  примандрувати на Подністров’я і тут осісти, а село з тих пір могло отримати назву Скоморохи. З такою ж назвою  є декілька сіл на Україні в різних регіонах.

На місці села життя існувало ще на зорі зародження людської цивілізації. Свідченням тому палеолітична стоянка, виявлена в околицях Скоморох.

Відомо, що Скоморохи виникли на місці двох давніх поселень Кобилянка і Лопатівка. Довгий час село являло собою одну вулицю, забудовану в основному вздовж потічка. Лише з середини ХІХ ст. село почало розбудовуватись. В 1848 р. селом володіли Антоневичі-Болози.

Життя селянства Скоморох покращилось лише в міжвоєнний період, коли селяни могли працювати на землі, сплачували порівняно невеликі податки та могли брати доступні кредити на розвиток свого господарства. Щоб якось виживати селяни мусили займатися додатковими ремеслами: ткацтвом, вичинкою шкіри, столярством, тощо. Поблизу села існувала польська осада, на якій в 1939 р. проживало близько 30 осіб. В Скоморохах було декілька єврейських сімей, які займалися торгівлею.

Місцевими мешканцями в 20-х рр. було організовано молочарню. Для культурно-освітніх потреб в селі діяла «Просвіта» з читальнею та товариство «Сокіл». Поляки, зрозумівши, що ці організації мають націоналістичне спрямування, почали переслідувати активістів.

Радянські часи не були нічим кращим за польську владу. Багато жителів села, які ніякого не мали відношення  до УПА і не були так званими куркулями, були все таки вивезені до Сибіру. Тих, що залишилися, зігнали в колгосп «Перемога» та платили копійки за їхню важку працю. В 1970-1991 рр. тутешній колгосп був приєднаний до сільсько-господарського підприємства в Соколові.

Зараз в селі існує аграрне підприємство «Зоря» та 2 відпочинкові комплекси.

Побудова тутешньої церкви Святого Дмитра датується 1887 р. В 1938 р. її було розширено та перебудовано. Церква мурована.

З інших пам’яток в селі зберігся пам’ятний хрест в честь скасування панщини в 1848 р. на Галичині.

Навколо села є близько 100 джерел, про деякі з них існують легенди. Вода цих джерел лікувальна, з одного, наприклад, добре лікує захворювання очей.  Песеред лісових масивів знаходяться природні пам’ятки місцевого значення: печера Жалоби, Рівна скеля та Скеля на семи джерелах.

Найвідоміший уродженець села – польський історик та мистецтвознавець Ян Болоз-Антонович. Народився в польській родині, яка мала вірменське походження. Він оримав ґрунтовну європейську освіту, закінчивши вищі навчальні заклади Кракова, Вроцлава та Мюнхена. Саме закордоном Ян Болоз-Антоневич захопився світовим мистецтвом. Після повернення до Галичини і до своєї смерті в 1922 р. працював в різноманітних установах Львова. Наукова спадщина Яна Болоз-Антоневича велика вагома,  зокрема щодо вивчення історії, культури та мистецтва вірменів Галичини.

Великий внесок в розвиток містечка зробив греко-католицький священник Іван Галібей.  Народився він у містечку Устя-Зелене сусідньої Монастирищини. До села Іван Галібей прибув в 1925 р. та одразу ж взявся до справ. За його сприяння було побудовано Народний Дім, дитячий садок, викуплено землі і ліс в тутешнього поміщика.