Свидницький Анатолій Патрикійович

1843 року Анатолій Свидницький поступає в Крутянське духовне училище, потім - Кам'янець-Подільська духовна семінарія і, не закінчивши її, 1856 року поступає до Київського університету на медичний факультет. Згодом, за станом здоров'я, переводиться на історико - філологічний факультет. Але за несплату за навчання йому загрожує виключення з університету. І щоб уникнути цього ганебного факту, він достроково здає іспит на звання вчителя російської словесності і отримує направлення в Миргородське повітове училище на посаду вчителя.

Миргородський період життя був нетривалим: із грудня 1860 по червень 1862 року, але він був плідним і світлим.
А. Свидницький активно включається в громадсько-культурне життя міста. Одним із перших заходів, за реалізацію якого взявся молодий учитель, була організація недільної школи для неписьменних селян. Головне, що в цьому його підтримувала Полтавська губернія. Це був 1861 рік.

Він разом зі своїми учнями старших класів Іваном Зубковським та Оксентієм Богаєвським розповсюджували книжечки - метелики, в яких можна було знайти цікаві факти з історії України; проводили літературні вечори, де читались твори Тараса Шевченка, Квітки-Основ’яненка, Миколи Нєкрасова та інших революціонерів-демократів. Працюючи на посаді вчителя повітового училища, Свидницький створює граматику, пише підручники та посібники з арифметики та географії, пише дві великі статті "Вимова наша українська та потреби нашого орфографування" та "Мысли по поводу предстоящей реформы по Министерству народного образования", де проявив себе як передовий педагог - демократ, близький за своїми поглядами до К. Ушинського та М. Пирогова.

Того ж таки 1861 року Анатолій Свидницький організовує в нашому місті громадську бібліотеку. В цьому йому допомагають Миргородські дворяни, особливо Никандр Кашинський, адже саме його бібліотека і власна бібліотека Свидницького склали основу новоствореної бібліотеки. Не стояли осторонь від цієї важливої справи і брати Муравйови - Апостоли, які проводили широкомасштабні літературно-мистецькі вечори, а виручені кошти йшли на нужди книгозбірні.

Починаючи з юнацьких літ, Свидницький цікавиться усною народною творчістю. Його перу належать ряд фольклорно - етнографічних робіт. Це "Злий дух", "Великдень на Поділлі", "Відьми чарівниці й упирі…", "З чим народився, з тим і помреш", "Недоколихана", "Народні оповідання", "Проти сили не попреш". Ряд цих видань потрапили до збірника "Народные южнорусские сказки", які були видані в 1869-1870 роках братом Панаса Мирного Іваном Рудченком.

Значну увагу приділяє Свидницький вивченню Миргородських звичаїв та обрядів. Він подає опис обряду "Вулиця" і обурюється, що міська управа переслідує учасників цього дійства, наказуючи та штрафуючи. Про це свідчить велика стаття "Из Миргорода", яка була опублікована в журналі "Основа".

Живучи в Миргороді, Анатолій Свидницький спостерігав життя чиновників, міщан, які виявляли повну байдужість до громадських та культурно-освітніх справ, і на знак протесту пише сатиричні вірші "Паничі" та "Панянки", а також вірші у вигляді колядок, де оспівується дівоча краса та материнська любов. До нас ці вірші дійшли в записах молодого Панаса Мирного, який на той час працював у Миргородському казначействі.

Перу Анатолія Свидницького належить його великий соціально - побутовий роман "Люборацькі", першу частину якого було написано в Миргороді. Про його твір Іван Франко напише: "Можливо, сам і не здогадувався, що писав твір, який надовго залишиться одною з найкращих оздоб української літератури, що його ім'я гідно стане поруч з іменами Івана Нечуя - Левицького та Панаса Мирного".

Надії Свидницького на заочне закінчення університету не справдилися. У провінціальному Миргороді він не знайшов можливості для поглиблення своїх знань. Більш того, йому почалось здаватися, що він забув і те, що знав, адже він володів польською, болгарською, французькою та латинською мовами.

А на активну громадську діяльність звернули увагу місцеві власті. За ним було встановлено нагляд, що змусило його не тільки залишити вчительську роботу, але й зовсім покинути Миргород. Незважаючи на те, що Свидницький був відомим українським письменником, мав широкі зв'язки з видатними людьми, але його ім'я було забуте на той час. Олена Пчілка писала: "Ми не знаємо, де той клаптик київської землі, на якому упокоїлася ця талановита, кипуча, а разом із тим нещасна людина". Довгий час на його малій батьківщині не було встановлено меморіальної дошки там, де народився і довгий час мешкав письменник.

Високо цінуючи творчість та громадсько-політичну діяльність Анатолія Свидницького, Іван Зубковський приклав чимало зусиль, щоб у Миргороді належним чином було ушановане ім'я письменника. 1918 року Іван Зубковський, який тоді був міським гласним та міським головою, домігся того, щоб Миргородська дума перейменувала вулицю Дворянську (нині вул. Незалежності) на вулицю Свидницького. Потім її адреса змінилася, сьогодні вона знаходиться на південній околиці міста.

Неодноразово невгамовний Зубковський порушував клопотання про присвоєння імені Свидницького книгозбірні, фундатором якої він був. У своїх мемуарах "Дни моей жизни" Зубковський згадує, що на той час у музеї та бібліотеці були портрети Анатолія Свидницького, і він був першим дослідником творчості Тараса Шевченка на Полтавщині, зокрема, в Миргороді. Сьогодні Іван Зубковський був би задоволений тим, що громада нашого міста встановила меморіальну дошку на приміщенні бібліотеки, фундатором якої був Анатолій Свидницький.