Романюк Василь Омелянович (Патріарх Володимир)

Член Організації Українських Націоналістів (ОУН), Української Гельсінкської групи (УГГ), Патріарх УПЦ КП.


Уперше Романюк потрапив до рук НКВС 19-літнім - за належність до Організації Українських Націоналістів (ОУН). Восени 1944 засуджений Військовим Трибуналом НКВС Станіславської (нині — Івано-Франківської) обл. до 20 років позбавлення волі у виправно-трудовых таборах. Щоправда, цей термін як "як неповнолітньому" знизили до 10 років. Покарання відбував у Кустолівській сільськогосподарській колонії №17 Полтавської обл.

1946 в таборі засуджений за "антирадянську агітацію і пропаганду". Карався в Магаданській обл.

1959 Романюк реабілітований, після чого зміг повернутися в Україну. Служив дияконом, 1964 вступив до Московської духовної семінарії, ныс пастирське служіння на Івано-Франківщині.

У зв’язку з арештом історика В.Мороза (01.06.70) Р. виступив на його захист, унаслідок чого була розпущена церковна громада с. Космач Косівського р-ну, а Романюку заборонили правити службу Божу.

У січні 1972 Романюк заарештований, у липні 1972 засуджений за ст. 62 ч. 2 КК УРСР ("антирадянська агітація і пропаганда") на 7 р. таборів особливо суворого режиму і 3 р. заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

Покарання відбував у таборі ЖХ-389/1-8 (сел. Сосновка в Мордовії). Брав участь у голодівках у дні політв’язня і прав людини, у дні початку репресій в Україні 1972 та інших акціях протесту. 01.07.76 відмовився від радянського громадянства.

У 1977 Василь Романюк разом з Е.Кузнєцовим і Д.Шумуком увійшов до складу Комітету сприяння поліпшенню дружнього клімату між політв’язнями, взаємної поваги і визнання гуманітарних прав особи.

У 1978 Василь Романюк та Олекса Тихий написали документ "Спроба узагальнення", у якому проголошують вищим принципом громадського і міжнаціонального співіснування Загальну декларацію прав людини ООН, пакти і документи ООН про незалежність і суверенітет націй і народів та відмежовуються від політики і практики КПРС у національному питанні, від трактування нею поняття "демократія". У розділі "Історична доля України" викладається погляд авторів на результати приєднання України до Росії, особливо сумні в радянський період (розкуркулення, голод 1932-33, післявоєнні репресії і т.ін.). Звідси побажання в майбутньому бачити Україну незалежною демократичною державою, де кожному громадянину будуть ґарантовані його права. І, нарешті, в третьому розділі "Можливі форми опору" автори пропонують для врятування нації від духовного і культурного знищення прийняти певні "норми поведінки для українця". Вони зводяться, в основном, до пасивного спротиву русифікації: уживати тільки рідну мову, не служити в армії за межами України, не їхати на роботу за межі України і т. ін. Крім того, дотримуватися загальнолюдських норм поведінки: не лихословити, не пиячити, не наживати предметів розкоші, не нагромаджувати грошей, а витрачати їх на благодіяння і т. ін. У висновку Василь Романюк та О.Тихий пишуть: "Не треба порушувати закони. Достатньо користуватися законами, які проголосила Конституція СРСР".

Романюк стає також членом-засновником Товариства колишніх радянських політв’язнів.

1978 група в’язнів Мордовських таборів - членів Української Гельсінкської Групи (УХГ), серед яких С.Караванський, Б.Ребрик, Д.Шумук та інші, рекомендувала Василя Романюка в члени УГГ. Романюк оголошений членом Групи з лютого 1979.

13.01.79 два наглядачі побили Романюка, який на знак протесту оголосив голодівку. 15.01.79 його взяли на етап — на трирічне заслання. На етапі зняв голодівку. Ще за тиждень до етапу в Романюка забрали всі речі на обшук. Повернули перед самим етапом, запевнивши, що все на місці, нічого не вилучено. Згодом Романюк виявив, що пропали всі його рукописи. А на етапі відібрали молитовники та зошит зі псалмами.

Заслання Романюк відбував у в с. Сангар у Якутії, де працював кочегаром і сторожем. Дружина приїхала до нього на постійне проживання.

У лютому 1982, після 20 років неволі, Романюк повернувся в м. Косів, де мешкала його родина. Одразу був узятий під адміністративний нагляд.

У 1987-1990 Василь Романюк працював у Північній Америці в парафіях УАПЦ (Українська автокефальна православна церква) в діаспорі, займався літературною працею, зокрема, написав книгу "Голос у пустелі".

1990 Романюк пострижений у чернецтво з ім’ям Володимир. З травня 1990 — єпископ Ужгородський і Виноградівський, пізніше — архієпископ Вишгородський і Білоцерківський, вікарій Київський УАПЦ. З початку 1993 Р.— архієепископ Львівський і Сокальський, член Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП), а з 13.05.93 — місцеблюститель Патріаршого Престолу УПЦ КП, митрополит Чернігівський і Сумський. У жовтні 1993 Р. обраний Патріархом УПЦ КП.

Раптово помер 14.07.95.

Керівництво УПЦ КП вирішило поховати Патріарха 18 липня на території Собору св. Софії в Києві. Влада дозволу на це не дала, мотивуючи відмову тим, що собор св. Софії — історико-архітектурний пам’ятник, що перебуває під охороною ЮНЕСКО, і запропонувала поховати Патріарха на Байковому кладовищі. Патріархат УПЦ КП з цим погодився, однак в останній момент відмовився від такого розв’язання питання про поховання, на думку багатьох спостережників - під тиском ультра-патріотичних сил, зокрема, УНА-УНСО і деяких народних депутатів України. Унаслідок цього, траурна процесія повернула на Софійську площу. Органи правопорядку, намагаючись перешкодити похованню, явно перевищили свої повноваження, що призвело до жорстокого побиття учасників похорону загоном "Беркут", у результаті чого потерпіли прості миряни. Цей день дістав назву „кривавий вівторок“.

Патріарх похований на Софійській площі біля стін дзвіниці Собору св. Софії.