«Хочу, щоб ця війна зупинилася на нашому поколінні», - бойова медикиня на псевдо Янгол

У повсякденному житті вона – гарна хазяйка, дбайлива дружина, любляча мама і надзвичайна бабуся.
На роботі ж це сильний, вольовий і вимогливий керівник, який на 100% впевнений у всіх своїх діях, завжди контролює ситуацію і не знає, що таке розгубленість, розпач і страх.Саме таким має бути справжній військовий медик. І саме такою є начальниця медичної служби 105-го прикордонного загону імені князя Володимира Великого, підполковник медичної служби Ірина Комлева. Завдяки її стійкості у період активної фази бойових дій на території Чернігівщини було врятовано сотні життів. Усі поранені прикордонники, які потрапили до рук Ірини Комлевої, залишилися живими. Виконувати свій військовий та медичний обов’язок ця героїчна жінка продовжує і досі.Із цивільної у військову медицину.22 роки Ірина Комлева пропрацювала лікарем-неврологом у цивільних лікарнях. За цей час побачити їй довелося чимало – тяжкі наслідки хвороб, невиліковні випадки, смерть пацієнтів, однак, як виявилося, у подальшому доля приготувала для неї набагато серйозніші випробування.– У 2019 році мого чоловіка Ростислава (Ростислав Комлевий – відомий чернігівський хірург. – Авт.) мобілізували до лав прикордонників. Уже тоді я, можна сказати, заочно познайомилася з тим, що таке прикордонна служба та військова медицина. Тож, коли мені запропонували змінити цивільний фах на військовий, я вже була до цього готова, – згадує Ірина Анатоліївна. – Та й особисто для мене це було дуже важливе і принципове питання. Річ у тому, що я родом із Донеччини. Моя мала батьківщина – село Федорівка Великоновосілківського району, яке було під окупацією. Востаннє їздила туди я доволі давно. Пам’ятаю, як зупинилася на трасі Донецьк-Запоріжжя, стала біля кургану і просто вдихала запах рідного степу. Зараз я постійно згадую той запах, і ненавиджу рашистів, які відібрали у мене можливість почути його знову.При переході на військову службу, хоч це і було в період відносно мирного життя, Ірині Комлевій довелося повністю змінити підхід до своєї роботи.– Раніше я була неврологом, а тут одночасно стала і терапевтом, і травматологом, і хірургом, і психологом, – посміхається вона. – Власне, тим фахівцем, якого зараз називають сімейним лікарем. Не скажу, що це було складно, просто по-іншому. Однак спеціалізація саме невролога дуже згодилася мені у період активної фази бойових дій.Старша дочка Ірини Комлевої – також військовослужбовець. Напередодні вторгнення росіян вона зі своїм підрозділом перебувала на сході, а тому 9-річна онучка Ірини Анатоліївни Улянка разом з бабусею і дідусем залишилася в Чернігові.– Ввечері 23 лютого я читала Улянці казку про їжачка. Дуже гарну казку про добре, вічне, людяне. Коли ж онучка заснула, я повільно гладила її волосся, а в голові висіла думка: «Чи настане у нас завтра?» у розумінні мирного дня. О 4 ранку пролунав дзвінок. За 20 хвилин після нього я була вже на війні…Перше завдання для медиків прикордонного загону не забарилося – вони терміново мали евакуювати поранених колег із прикордоння. Робили це у взаємодії з медиками ЗСУ. Терміново сформували фельдшерську бригаду і поїхали. Поранених привезли в Чернігів. Спочатку у шпиталь ЗСУ, а потім далі. Того дня нам ще вдалося евакуювати хлопців у Київ, пізніше такої можливості вже не було.І того дня, і наступних можливості потрапити додому в Ірини Комлевої не було.– Не було ані фізичної змоги, ані морального права. По-перше, вже з перших годин повномасштабного вторгнення ми надавали медичну допомогу в підвалі – встигли перенести туди увесь медпункт (кушетки, муніпуляційну, ліки, медкнижки). По-друге, у перші дні ми випрацювали чіткий алгоритм дій. Уже 24 лютого у нас були і поранені, й убиті, і… хворі. Так, у багатьох людей виявилися ускладнення хронічних хвороб. Найчастіше це був підвищений тиск. Воно і зрозуміло, такий стрес! На жаль, тут спрацював закон парних випадків. Було два важких випадки з гострим порушенням мозкового кровообігу (простіше кажучи, інсульт). Ми відкапали цих пацієнтів просто у нашому підвалі і, хоч це і було дуже складно, евакуювали їх у цивільну лікарню. Чесно кажучи, дуже боялися їх втратити, адже медичний пункт військової частини ну зовсім не призначений для лікування ускладненої серцево-судинної патології. Отут мені і допомогло те, що я невролог, – алгоритм лікування таких пацієнтів був витриманий, тож, слава Богу, із ними все гаразд – після реабілітації вони повернулися у стрій.«Найстрашніше – закривати очі»Зараз у підрозділі Ірини Комлевої 13 чоловік, а ось в період бойових дій надавала допомогу пораненим прикордонникам вона разом із двома колегами.– Спочатку поряд зі мною було п’ятеро помічників – троє фельдшерів-дівчат і двоє хлопців. Потім ми розподілилися підрозділами і зі мною залишилося лише двоє дівчаток. Однак це були справжні професіонали, яким не треба було зайвий раз щось пояснювати, розуміли одне одного ми з одного погляду. Коли поряд були поранені, кудись дівалися страх і відчай, все робилося швидко і правильно. Розгубленість була хіба що у перші хвилини – головою розумів, що трапилося, а серцем ну ніяк не міг сприйняти, що таке може бути у ХХІ столітті. Кажуть, що й один у полі воїн, але я відповім, що ні! У мене працювала бригада, добре навчений, згуртований колектив. 90% моїх фельдшерів мають досвід роботи у службі швидкої допомоги, і це дуже важливо. Той же турнікет може накласти і не медик, найскладніше ж починається потім, коли потрібно ввести потрібні препарати, підтримати стан пацієнта до прибуття в лікарню. Тут обов’язково мають бути досвід і знання. У моїх дівчат і хлопців такий досвід є. Та й зараз забезпечення дозволяє нам надавати допомогу усіма найпрогресивнішими та найзручнішими способами, а тоді, у лютому 2022-го, у нас на весь загін було 78 джгутів Есмарха плюс стандартні ліки в аптечках. І навіть у таких умовах ми змогли зробити так, що жоден наш поранений не помер. Звісно, були дуже важкі пацієнти. Наприклад, з пораненням у голову. На жаль, цей військовий залишився сліпим, інвалідом першої групи. Лікування він проходив за кордоном, але інших варіантів там не було, осколком заділо важливу частину мозку. Є і хлопці, які залишилися без кінцівок, але головне – усі вони живі! Знаєте, в роботі будь-якого лікаря завжди найстрашніше – це безвихідь. Свою роботу я починала з інсультного відділення, а тому таку безвихідь бачила по кілька разів за день. Коли ти розумієш, що з людиною, але вже нічим не можеш допомогти. У той період було саме так. Загиблі… Ніякі важко поранені не порівняються з ними. Коли везеш тіло у морг і розумієш, що це вже все… А ти їх знаєш. І не дай Бог, у цей час в кишені ще й задзвонить телефон… Як це страшно! Своїм дівчатам у таких випадках я казала: маємо зробити свою роботу, а потім можете відійти, викричатись, виплакатись і… повернутися у стрій. Оце було і залишається для мене найстрашнішим – закривати очі, які вже ніколи більше не відкриються. У період активних бойових дій не було часу над цим задумуватись, а ось зараз… Це мені сниться. Часто я прокидаюся вночі і не можу заснути. Сама я доволі жорстка і сильна людина, але це не відміняє того, що я – жінка, мама, бабуся і все, що стосується наших дітей, не може не зачіпати за живе. А всі ці воїни для мене як діти…«Не просіть у мене милосердя»Не раз Ірині Комлевій і самій доводилося ризикувати власним життям.– Якось, коли забирали загиблих, ворожий БПЛА завис просто над нашим реанімаційним автомобілем. Водій крикнув, що треба тікати. Ми встигли вскочити в машину і від’їхати від того місяця всього на кілометр, як стався приліт. Потім був серйозний обстріл. Ми стрибнули у бліндаж і перечікували вже там. На щастя, всі залишилися цілими. Часто мене запитують, чи не було тоді бажання виїхати. Ні! Бо навіщо ж я тоді одягала погони? Навіщо вивчала медицину? Професія медика – це надання допомоги усім у будь-якому випадку, у будь-якому місці і за будь-яких обставин. Навіть таких. Єдиний сумнів, який у той період не давав мені спокою, – безпека онучки… Коли 24-го я їхала у частину, сказала Ростиславові одне: «Вбережи Улянку». І він це зробив. Три тижні після початку вторгнення вона жила в Чернігові, вивезти її ми просто не могли. Ростислав ходив на чергування у другу міську лікарню, але, на щастя, онучку таки вберіг. Коли ж нам вдалося вивезти її з міста, руки у мене іще більше розв’язалися. Я була готова рвати ворога руками. І дякую Богові, що тоді мені не довелося надавати медичну допомогу нікому з поранених рашистів. Я розумію, що мала б це зробити, як медик, але не знаю, чи змогла б, – зізнається Ірина Комлева. – Раніше я ніколи не думала, що можу когось так ненавидіти, а тепер… Якось у групі нашого інституту одна з однокурсниць, яка ще після навчання виїхала у Голландію, написала, що в будь-якому випадку ми маємо бути милосердними, ми ж-бо лікарі. Я відповіла їй, і готова повторити це усім іще раз: «Не просіть у мене милосердя. Зараз я – не лікар і не просто людина, я – військовослужбовець. І ні про яке милосердя по відношенню до ворога не може бути і мови. Вони нищать мою країну, вбивають мій народ, топчуть мою землю, паплюжать усе, що дороге мені, ще з 2014 року. І ви хочете, щоб я їх жаліла? Такого точно ніколи не буде!Орден княгині ОльгиІ зараз робота медиків-прикордонників триває 24 на 7, адже із квітня 2022 року, коли рашисти відійшли з території Чернігівщини, на кордоні мало що змінилося. Тут так само тривають обстріли, так само є поранені й убиті.– Коли запитують, коли було легше – тоді чи зараз, я навіть не можу відповісти, – розводить руками Ірина Комлева. – Тоді просто були інші задачі. Так, можливо, зараз нашої роботи не дуже видно, але насправді вона триває, і її чимало. Найперше – у кожному нашому підрозділі є фельдшер. Оце і є ті герої, яких не видно. Якщо раптом на ділянці щось стається, першим реагує саме фельдшер кордону. Він починає надавати допомогу, поки на місце доїжджає бригада для евакуації. А така у нас готова до роботи цілодобово. Протягом 15 хвилин після команди ми вже в дорозі – водій-санітар та два фельдшера. Та, зазвичай, виїжджаємо одразу двома машинами і двома фельдшерськими бригадами. І досі кожен із нас готовий важко працювати 24 на 7, аби тільки наші хлопці залишилися живими, а в ідеалі ще й здоровими.За такий підхід до роботи, особистий внесок у розвиток вітчизняної системи охорони здоров’я, надання кваліфікованої медичної допомоги та рятування життя людей в умовах воєнного стану Президент України Володимир Зеленський нагородив Ірину Комлеву Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. Ця нагорода для неї не перша, але особлива.– Час від часу я беру її до рук, дивлюся. Це – доказ того, що ми, жінки, можемо набагато більше, ніж про нас думають. І мова тут іде не про гендерну рівність (хоч і про неї також), а про ту силу жіночої натури, яка є в кожній із нас. Ми – мами, бабусі, дочки, сестри, ми керуємось інстинктами, нам треба захистити своїх дітей, і не важливо, ми її народили чи ні. Коли мені кажуть, що жінкам немає чого робити на фронті, я відповідаю: не всім. Є жінки, які спроможні виконувати якісь функції на одному рівні з чоловіками, а може, й виконувати інші функції. Особисто я і далі робитиму все, що можу, щоб пришвидшити нашу Перемогу. Не хочу, щоб моя онучка жила в окупації або воювала. Хочу, щоб своє майбутнє вона будувала у мирній вільній країні. Хочу, щоб ця війна зупинилася на нашому поколінні. І, як би це пафосно не звучало, після Перемоги мрію проїхатися по своїй розбомбленій, але нескореній країні, побувати в усіх її куточках, побачити усе найцікавіше і найкрасивіше. І це обов’язково буде!