Мільйонер-доброволець захищає Україну на Донбасі зі зброєю в руках

Олександра Динько

Власник мережі швидкого харчування «Пузата хата» В’ячеслав Костянтинівський продає «Роллс-ройс», щоб допомогти пораненим. Про це він розповів Білоруській редакції Радіо Свобода.

Власник добре відомої і улюбленої білорусами мережі швидкого харчування «Пузата хата» В’ячеслав Костянтинівський став бійцем волонтерського батальйону і виставив на продаж свій «Роллс-ройс», щоб допомогти боротися з проросійськими сепаратистами на сході України.

В’ячеслав займається бізнесом разом із братом Олександром. У 2013 році журнал «Фокус» оцінив майно Костянтинівських у 355 мільйонів доларів і поставив їх на 44-те місце в рейтингу найбагатших людей України.

– Скільки коштує Ваш «Роллс-ройс»?

– Я вважаю, що 250 тисяч доларів, така на сьогодні його ринкова вартість. Люди дзвонять, питають про ціну. Як звичайно, купівля-продаж машини – це побутова історія. Сподіваюся, у найближчі дні продасться.

– А чому Ви вирішили продати автомобіль і на що підуть ці гроші?

– Якщо треба щось терміново купити, то треба ж щось продати терміново, якщо грошей не вистачає. Для мене сьогодні «Роллс-ройс» – це марна річ. Продати хочеться насамперед його. А коли ми отримаємо гроші, то половина піде у військовий госпіталь для допомоги пораненим і їх сім’ям, а друга половина – на екіпіровку підрозділу.

В’ячеслав Костянтинівський був на обох Майдану: у 2004-му під час Помаранчевої революції і на останньому. Каже, що на Майдані «допомагали всі», і в цьому немає нічого незвичайного.

– Можливо, не кожній нормальній людині зрозуміло, чому такий великий бізнесмен, як Ви, йде на війну, ризикує своїм життям. Навіщо Ви це робите?

– Мене так батьки виховали. По-перше, я не хочу з України виїжджати. Не хочу в іншій країні жити, я це вже пробував. По-друге, розуміти, що ти сидиш в комфорті, поки люди за тебе воюють, мені здається, не дуже комфортно для чоловіка.

У мене, тим більше, є брат (Олександр Костянтинівський – ред.). Ми з ним довго сперечалися, тому що він також хотів їхати. У нас разом шість дітей. Я тому впевнений, що мій тил закритий: він моїми справами займається, діти в порядку. Тому мені це рішення було нескладно ухвалити.

– Ви були на Донбасі. Ви самі бачили, що відбувається? Звідки виник цей конфлікт?

– Ситуація абсолютно штучно створена. Я російськомовний, наприклад, киянин. Мені ніхто на Майдані жодного разу не висловив докору, що я російською розмовляю. І дитині зрозуміло, що російськомовному населенню нічого не загрожувало. І вся ця істерія штучно створена. Зрозуміло, що всі ці формуванні кимось фінансуються і забезпечуються зброєю. Комусь це вигідно.

– Що за люди йдуть у волонтерські батальйони?

– Я був тільки в одному батальйоні, збираюся поїхати знову. Люди різні, хороші, багато людей освічених, які мають свій невеликий бізнес. Великих бізнесменів я там не бачив. Обстановка для мене дуже комфортна, оскільки відносини такі нормальні чоловічі, дружні. Хоча є там і жінки-добровольці. У нас була медик-дівчина. Найрізноманітніші люди, але всі добровольці.

– Ви брали участь у бойових діях?

– Будь-яка людина, яка там на території знаходиться у формі з українським прапором і зброєю, вона вже бере участь. Просто є військові операції, тоді люди ставлять себе під серйозну небезпеку. Але в будь-який момент може бути бойове зіткнення навіть в спокійній зоні. Терористи нікуди не пішли. Вони сидять в лісі, в «зеленці». Якщо їх навіть немає на центральній площі міста, то вони недалеко. Вони можуть днем бути в цивільному одязі, а ввечері взяти гранатомет і вистрілити в машину. Але, звичайно, я збираюся повернутися.

– Або Ви підготовлені для бойових дій? Були в армії?

– Я був в армії, а перед тим, як поїхати в батальйон, проходив спеціальну підготовку. У нас була група, яка називалася «Київ-центр». Ми починали з того, що протидіяли мародерству після Майдану. Група інтенсивно тренувалася весь цей час. І сьогодні хлопці готові до виконання різних завдань.

Останній раз я був у батальйоні десять днів. Батальйон повернули на ротацію, і мені було зрозуміло, що потрібно дообладнатися, знайти те, чого не вистачає, щоб наші дії були більш ефективними. Потрібні і тепловізори, і нічні приціли, і багато інших речей. Тому я використовував той час, коли батальйон повернувся на ротацію, щоб повернутися і знайти ще гроші, купити все необхідне і знову повернутися назад.

– Як місцеве населення ставиться до бійців добровольчих батальйонів?

– У Слов’янську, наприклад, на вулицях спочатку зовсім не було людей. З кожним днем їх з’являлося все більше і більше. Там є центральна площа – єдине місце, де можна телефон зарядити та інтернет є. Тому люди туди збираються. Ми з людьми говорили. Багато приносить щось, хочуть пригостити, добре ставляться. Але є люди, які дуже негативно ставляться. Це такого «радянського», так скажемо, віку люди. Подобається це не всім.

– Російська пропаганда часто говорить, що українське військо погано підготовлене. Ви бачили все своїми очима – яка ваша думка?

– Звичайно, є різні випадки. Це війна. Армія розвалювалася більше двох десятків років. Вона раптово не може стати боєздатною і оновленою. Багато чого не вистачає. І техніка стара, і багато людей не мають достатнього досвіду. Але це компенсується тим, що люди хочуть навчитися. І у них є бойовий дух. Фактично українське військо формується сьогодні.

– Як Ви оцінюєте дії президента Порошенко в перебігу антитерористичної операції?

– Мені важко судити, тому що я знаю, що якщо людина бере на себе відповідальність, то його легко критикувати, особливо в такий момент, коли таке відбувається в країні. Це несолодка робота, як мені здається. Але я глибоко всього не знаю. Сьогодні або можна критикувати, або самому щось робити. Я вважаю, що якщо всі почнуть щось робити, все зміниться.

– Ми в Білорусі з болем стежимо за тим, що відбувається в Україні, але, звичайно, проектуємо на свою ситуацію. У нас бізнесмени, тим більше такого масштабу, не наважуються підтримувати людей, які прагнуть до змін. Що, на Вашу думку, потрібно зробити, щоб це змінилося?

– Я думаю, що, може, в Білорусі люди роблять це не так явно. Бізнес не може цього не підтримувати, оскільки для розвитку бізнесу потрібні зовсім інші відносини в державі між бізнесом і владою. В Україні, особливо останній Майдан – це був вже крайній пункт. По-іншому вже неможливо було до цього ставитися. Країна йшла в нікуди, і бізнес це, насамперед, розумів. Це принизливо, коли тебе відверто грабують. Корупція у всіх країнах є – десь більше, десь менше. Але такого відвертого грабунку, погроз людям і приниженого стану людей і бізнесу ніколи в Україні не було, як це сталося при Януковичу. Тому це вилилося і в більш масові протести. І потужну підтримку з боку бізнесу. Далі не було вже куди йти.