омана

ОМАНА
Чому ми православні. Сьогодні коли примножились знання, появилось багато вчень, дуже важливо знати основи православного вчення, чим воно відрізняється від інших віросповідань. Інакше ми можемо опинитись на іншій дорозі оманливого вчення про істину. Коли розум людини підкорений не Богу, то людина може стати сліпою зброєю іншої сліпого провідника. Хай буде Воля Твоя! Ми повинні розуміти що Божа Воля - це розуміння добра і зла. І Бог не забирає волю людини а тільки направляє її на праведний шлях. Що ж до неправдивих вчень, то там людина швидко губить свою волю піддавшись волі іншої людини, яка стала на місце Бога. У католиків багато років заборонялась Біблія і тому вчення не було вдосконалене і піддалось оману, навіть хотіли спалити Лютера за те що він переклав Біблію німецькою мовою. Христові походи, боротьба з відьмами, та спалювання на вогні людей іновірців є ознакою неправедного вчення та оману. Тут не йдеться мова про критику або ненависть до католиків, а пошук правдивого вчення християн. Чи мало є прикладів в православних, де подвижники впадали в таку єресь, але їх викривали і вони пробуджувались від цього оманливого стану. Сам преподобний Силуан розповідав про себе що він три рази був в такому стані. Тому краще треба звернутись до вчення православних старців, щоб збагатитись їхніми знаннями і чітко визначити те, що може бути спокусою і падінням душі. По сьому, коли кому-небудь з подвижників з'явиться світло, або вид вогняний, або глас, нехай він ні в якому разі не сприймає це за істину таке явище. Тому що це є омана ворога, і багато з ким це сталося, по нерозумінню, збились з шляху істинного. Ми ж знаємо, що, поки живемо в тілі цьому, віддаляємось від Бога (2 Кор. 5/6), тобто не маємо можливості бачити Його, ні дивних речей Його при небесних (блаженний Діадох).

Хто прагне до духовного життя, той повинен пройти через вогонь воду і мідні труби. Насилля згубних думок і щоб їх очистити потрібне покаяння, бо через покаяння Дух Святий своїм вогнем, пропалює гріхи людини. Свята Вода омиває душу людини, перероджує її. Мідні труби – це слава яку посилає нам ворог, щоб таким чинам прославляючи нас підвести до марнославства та гордині. Щоб пройти всі ці випробування для людини яка прагне вести духовне життя, потрібні знання, але не в кожного є терпіння сідати за парту і ретельно вчитись, багато хто хоче одним махом злетіти на Небеса по одній вірі, і легко вирішити всі проблеми. Ворог навіює людині що він без трудів і пошуків легко може здобути ті властивості які мали святі. Тоді людина понадіявшись на свої сили і праведність залишається без духівника, без порадника і без допомоги, одна з хитрим ворогом, який губить людські душі. Наслідком такого самоконтролю буває для одних те, що вони кидаються на надмірні подвиги які їм не під силу. Сильний порив бажання дає їм силу на деякий час здійснити якісь чесноти, але потім сили виснажуються дух падає і вони не бачать необхідності жити так далі. Вони шукають інші теорії які виправдують їхні пристрасті. Святе Письмо для них втрачає силу розуміння цінностей. Інші, розпалюють свою самовпевненість все більше і більше, доходять до такої самовпевненості що вважають що для них все можливо, вони сміються над порадами і вважають що краще розуміють Святе Письмо чим будь - хто. Все це влаштовує ворог людський щоб людей відвести від спасіння. А для того щоб почати шлях спасіння треба багато потрудитись щоб знайти істинну дорогу. Часто ті що в омані вважають що вони здобули зверх заслуги і вони можуть користуватись послабленням і пільгами. Але якщо їх не вистачає, то можна попросити у святих.

Птах, із-за страху бути спійманим на землі, літає в повітрі і будує собі гніздо, у найвищих місцях, там він безтурботно віддихає і виводить пташенят. Птахолови ставлять сітки і розкидають приманку, птахи прилітають і попадаються в сітки. Подібним чином робить і диявол, приманює християн щоб піймати їх у свої сітки. Це трапляється з людьми які себе вважають достатньо духовними і не признають авторитетів і не бажають мати духівника, ні порад інших. Деякі із тих хто попав в оману, самочинно беруть на себе різні аскетичні подвиги – непосильних молитов, посту, виснаження тіла і. т. д. По мірі збільшення подвигів, у людей в омані збільшується гордість і самовпевненість. Вони вважають себе святими, і тоді переживають особливі відчуття, вони бачать видіння – образи Христа, святих або ангелів, з ними розмовляють, приймають за дари те що подається від темних сил. Якщо вони приховували ці переживання і не слухали старців та духівників, то ті хто находився в омані попадали в біду, часто вони ставали душевнохворими, або кінчали життя самогубством. В життєписах святих та подвижників благочестя і в монастирських патериках можна знайти багато описів подібного стану в омані. Ось один з таких випадків, переданий архімандритом, який був знайомий з ченцем який про себе розказав таке: «Я був старанним ченцем і з гарячністю віддавався келійній молитві. Остання тішила мене, і мені видалося, що я досяг вже істинно духовному життя. Мені стало видатися зайвим шукати в мого старця - духівника яких-небудь вказівок і порад. Я перестав відвідувати його. І от одного разу під час моєї келійної молитви переді мною став прекрасний ангел. Ангел сказав мені, що мої ревнощі й молитва бажані Богу, але їх недостатньо. Щоб бути особливо бажаним Богу, потрібно ще жертва. І ангел запропонував мені пожертвувати одним оком. Коли ангел відійшов, я, був екстазі від радості, схопив свічу й тримав її біля ока доти, поки не знепритомнів. На ранкові молитві мене не було, і стурбовані брати - ченці зайшли до мене в келію. Вони привели мене в почуття. Моє око було загублено. Але я не відкрив дійсної причини загибелі ока й сказав, що ушкодив око при падінні. Не пішов я і до старця-духівника. Думаючи, що я дійсно приніс бажану жертву Богу, я знову став посилено молитися. І от знову став переді мною ангел і сказав, що Богом прийнята моя жертва. Але для того, щоб бути цілком Йому бажаним, треба віддати і інше око. Як і в перший раз, у мене не був сумніву, що дійсно Бог хоче від мене оцієї жертви. Однак у мене не вистачило сил позбавити себе другого ока. Я занудьгував і не знаходив собі місця. Брати помітили мій стан, помітили й те, що я перестав відвідувати свого духівника. Наполегливо вони стали вмовляти мене піти до старця. Душа моя булла в розпачі, я послухав їх і пішов до старця. Побачивши мене, старець сказав мені:
"Що це ти перестав відвідувати мене, і хто тепер керує тобою? Уже не чи ангел став наставляти тебе?"
Уразили мене ці слова старця. Бачачи мою зніяковілість, старець продовжував:
"І як це ти око втратив, уже не за порадою чи ангела?"
Отут відкрилися мої духовні очі, я зрозумів свій стан оману, обливаючись сльозами, упав до ніг старця". Інший характерний випадок стану оману описується в літописі Валамського монастиря. Один старець мав про себе високу думку, за свої аскетичні подвиги. Одного разу на початку зими він повертався з монастиря у свою пустельну келію. Шлях був по березі озера, але його можна було скоротити, ідучи по льоду. Ченці помітили, що старець збирався йти прямо через лід. "Дивися, отець, лід ще дуже тонкий", - попереджали старця ченці.
"Нічого. Я став тепер легким ", - відповідав чернець, що спокусився, забув заповідь: "Не спокушай Господа Бога твого" (Лк. 4, 12). Старець загинув, провалившись під лід на середині затоки. Омана виховується в нас з дитинства, коли нас хвалять, коли ми себе хвалимо, коли ми замість праці мріємо про багатства, щасливе життя. Таким чином омана відводить від реального життя і вводить людину в інші гріхи. Шукаючи реалізацію оманливих мрій людина впадає в спокуси які приводять до гріха та страждань. Оманливі діти погано вчаться, бо мрії не дають сконцентруватись на вченні. Але коли вони починають входити в реалії життя, то перед ними стає вибір піти шляхом легким але неправдивим здобуття для себе хліб насущний, або працювати чесно і приборкувати свої мрії. Ті що вчаться добре зусиллям своїх батьків, менше мають спокус, але часто батьки закладають в дитину майбутні падіння в оману. Нас син стане великим художником, або Паганіні, або письменником. Коли дитина повірить в те що вона геніальна, то їй вже хочеться слави а не праці. І часто батьки дивуються що булла слухняна дитина а стала вперта як осел, а не розуміють того що вони самі її таку виховали через похвали. Для дорослих часто слова бувають не мають такого серйозного значення, але не для дитини. В дитині розвивається гормон пристосування до світу, розвиватись в ньому, визначити цінності і визначити пріоритет в своєму житті. Спочатку дитина вбирає всі звуки відчуття мову, бажання, хоч веде себе не активно, але потім вона починає реалізувати все те що вона заклала в своє серце. Чому в дитині проявляються такі оманливі цінності? Людина подобі Богу і в ній закладені таланти, здібності божества і коли в неї розвивати гармонічно то дитина розвивається праведною і корисною для суспільства. Коли ідуть відхилення то в дитині таланти розвиваються як паразитичні, які направлені не на користь суспільства, а навпаки. Це все те що стосується світських питань. Але коли людина приходить до духовності і в собі залишає коріння омани, то омана розвивається в такій людині і в духовному напрямку.

Один із виду омани є бажання до благодатних, душевних переживань відчуття під час молитви духовної насолоди і захвату.
«Якщо ти відчуваєш прагнення отримати благодаті - бережись ти в небезпеці» - (Ігнатій Брянчанинов). Він також писав: «Омана, тобто ушкодження єства людського, є стан усіх людей без винятку, зроблене падінням праотців наших. Усі ми – в омані. Найбільша омана - визнавати себе вільним від омани. Усі ми обмануті, усі спокушені, усі перебуваємо в неправильному стані, потребуємо звільнення істинною». Те ж затверджує і архиєпископ. Арсеній (Чудовский):
"Уже кожна людина при своїй немічній, гріховній природі буває в більшій або меншому ступені піддається омані. Ти подумав, що добре сказав, добре зробив, - от уже і омана. Розмріявся про свої дарування, здатності - знову омана; прийняв похвалу, насолодився нею - і це омана.

Подвижництво і омана
Преподобний Силуан два рази був в омані. Одного разу вночі келія його наповнилася дивним світлом, яке пронизало тіло його так, що він побачив свої внутрішності. Помисел говорив йому: "Прийми, - це благодать", однак, душа послушника зніяковіла при цьому, і він залишився у великому здивуванні. Молитва й після цього продовжувала в ньому діяти, але дух милості відступив настільки, що сміх прийшов до нього під час молитви; він сильно вдарив себе по чолі кулаком: сміх пропав, але дух покаяння все-таки не вернувся, і молитва проходила без милості. Тоді він зрозумів, що з ним відбулося щось неправильне. Після бачення дивного світла, стали йому являтись біси, а він, наївний, з ними розмовляв, "як з людьми". Поступово їх напади підсилювалися; іноді вони говорили йому: "Ти тепер святий", а іноді - "Ти не врятуєшся". Він запитав одного разу біса: "Чому ви мені говорите по-різному: то говорите, що я святий, то - що я не врятуюсь?" Біс глумливо відповів: "Ми ніколи правди не говоримо". Преподобний Ісаакій після сім років затвору спокусився явищем "ангелів", прийшов у запаморочення й лежав без свідомості два роки. За ним доглядали преподобний Антоній і Феодосій, молилися за нього, і поступово Ісаакій зцілився. Преподобний Яків на початку свого чернечого шляху вважав, що йому не потрібний наставник. Упавши в гріх гордості, він ретельно віддавався аскетичним подвигам, але був спокушений дияволом. Одного разу йому з'явився біс у вигляді ангела й повелів приготуватися до приходу Христа, який прагне нагородити його за праведне життя. Уночі до Якова в келію з'явився диявол в блискучім сяйві, і той поклонився йому. Тоді сатана вдарив ченця в чоло за те, що він ушанував його як Бога, і зник. Наступного дня Яків відправився до якогось старця, але той, перш ніж вислухати його, попросив його вийти, назвавши "глузуванням диявола". Однак, бачачи скорботу і каяття Якова, старець дав йому наставляння й направив у монастир. Там він протягом семи років з великою смиренністю працював на кухні, потім ще сім років провів у келії, займаючись рукоділлям і строго виконуючи чернече правило. Таким чином, пізнавши шлях до Бога, преподобний Яків отримав дари чудотворні й відійшов до Господа. Старець Паїсій Святогорець про оману.
— Геронда, я боюся омани.
— Правильно робиш. Той, хто боїться омани, не впадає в оману, тому що така людина, буде уважною, сповідуватись [Старцю] усі свої помисли. Він не буде приховувати нічого і у такий спосіб отримає допомогу.
— Геронда, а що таке схильність до омани?
- Бути схильним до омани - значить мати думку про те, що ти щось із себе представляєш, і показувати іншим те, чим ти займаєшся якоюсь працею. Бути схильним до оману - значить думати, що ти досягла духовного вдосконалення, оскільки, приміром, робиш якийсь подвиг, а про інших думаєш, що вони ще не усвідомили змісту духовного життя, і поводитися з ними гордо. Якщо людина егоїстично насилує себе в подвижництві, бажаючи досягти вершини якогось святого для того, щоб інші ним захоплювалися, - то це початок омани. Одна справа - примушувати, а інше - насилувати себе до подвигу. Якось раз я сказав одній людині: "Будь уважним, щоб не впасти в оману через неправильне відношення до духовного життя. Ти перебуваєш у духовній небезпеці". - "Я впаду в оману? - обурився він. - Так я навіть м'яса не їм!" Тим часом ця людина не ходила навіть на сповідь. Свої гріхи вона "сповідувалась" іконі. "Так православний ти або протестант? - запитав я його. - У якій книзі ти прочитав, що так треба сповідатися?" - "А що? - запитує він мене. - Хіба Христос мене не чує?" Розумієш, що діється! Святі отці розрізняють два види духовної омани. Перший вид - це коли людина починає уявляти, що він бачить Господа, Божу Матір, ангелів, духів, і вважає себе гідним таких видінь. Другий рід омани - це коли людина марно-славиться, думає що вона високо духовна, що вона надзвичайна поститься, прозорлива, чудотворна, що вона здатна нести більші подвиги, що вона покликана вчити й керувати людьми.

Усякий рід духовної омани, є згубним станом нашого духу. Він ґрунтується на духовній гордості людини. Щоб уникнути омани, треба мати покаянне почуття, смиренність, з'єднане зі страхом Божим.

Із листа преподобного Йосипа Оптинського. Мавра ваша, як видно з вашого опису, перебуває в омані. - Що робити? Це й у нас іноді траплялося й трапляється. Таких спокушених наші старці назначали в чорні роботи. Тому що омана є наслідок гордості й зарозумілості, так проклята гордість трохи збивається чорною роботою. Не заважало б і вам свою Мавру змусити на кухні хоч що-небудь робити по її силі, наприклад, картоплю почистити або посуд вимити та ін. А відокремлене життя дозволити їй ні в якому разі не можна. Тому що, як ви помітили, від цього вона може зовсім з розуму зійти.. Часто причащатись їй також не потрібно. Нехай духівник її спочатку схилить її до смиренності та самоприниження. Ігумен Іоанн
Дуже сумно чути, що священики вчать своїх духовних чад, під час молитви в розумі представляти образ Спасителя, або Божої Матері, або якогось святого. Такий спосіб молитви неправильний, навіть шкідливий. Знаю, що, які так молилися, ушкоджували свої голови й ходили лікуватися до лікарів. Скажу коротко, як треба молитися на підставі богомудрих святих отців. Розум треба містити в слова молитви й увагу тримати у верхній частині грудей, тому що увага - душа молитви. Увагою на серце не треба звертати, якщо буде увага в грудях, тоді й серце буде співчувати. Коли з’являться розчулення й теплота серцева, думати не треба, що отримав щось велике. Це буває природно від зосередження, але не омана. Все-таки від благодаті Господь дає деяку розраду молитовнику. Усіма силами намагайся, щоб нікого не засуджувати ні в чому. Чого собі не прагнеш, того й іншим не роби й ворожнечі не май, інакше молитва не буде відгукуватись в серці.

Архімандрит Софроній. "Старець Силуан". Духовна битва багато в чому схожа на звичайну війну; і в цієї битві потрібно бути мужнім. Духовна мужність полягає в міцному сподіванні на милість Божу. Мужній подвижник якщо й потрапить у гріх, або спокуситься і зіб'ється з доброго шляху, або навіть поклоном вшанує біса,- не губиться, але зараз же з повним сподіванням звертається до Бога з покаянням, і тим перемагає ворогів; а не мужня душа - бентежиться, зневіряється, і так пропадає…
Коли хто зіб'ється з доброго шляху і впаде в оману, то, насамперед, необхідно принести покаяння перед духівником, розповівши йому все. Після такої сповіді дія оману ослабне, а потім, хоч і не відразу, але прийде й повне виправлення. Багато збиваються, але, на жаль, мало хто виправляється. Багато спочатку одержують благодать, але далеко не всі повертають її після того, як втратять.

Великомученик архімандрит Кронід. "Троїцькі квітки з лугу духовного"."
В 1889 році до нас, - згадував батько Кронід, - на слухняність прибув дуже гарний парубок, брюнет з пекучими чорними очима, звали його Олександр. Я представив його отцеві намісникові, і його прийняли в число братії. Послух йому дали в трапезній: служити мандрівникам. Щодня я його бачив у Троїцькому соборі на братньому молебні о другій годині ночі. Час від часу запитував його: "Як поживаєш, чи звикаєш?" Він відповідав, іноді зі сльозами милості: "Живу як у раї". Я в таких випадках мимоволі дякував Богу за його щиросердечне почуття. Пройшло півроку. Олександру був даний новий послух - завідувати овочевими підвалами і дали йому келію, у якій він став жити один. Якось приходжу до нього й помічаю, що мій знайомий у якомусь екстазі. Очевидно, він робив посилений подвиг молитви. Пройшло ще кілька місяців. Одного разу при відвідуванні я запитую його: "Брат Олександр, ти за всіма монастирськими службами буваєш?" Він смиренно відповідає: "За всіма". - "І за братніми правилами буваєш?" "Буваю, - вимовив він.".

Тоді я йому говорю: "Скажи ти мені, з чого благословення ти взяв на себе подвиг посиленої молитви? Рання, вечірня і рання літургія - повне коло церковних служб. Я добре знаю, що під час пізньої літургії із братньої кухні приходять до тебе за продуктами, а тебе в келії немає. Тоді кухарям доводиться шукати тебе по церквах, що, безсумнівно, у їхніх серцях викликає ремство й ворожість. Подумай, чи буде корисною для тебе такі молитви? Хай не образиться любов твоя від моїх слів. Беру на себе сміливість запитати тебе ще про одне. Багато раз я приходжу до тебе і бачу, що ти перебуваєш у подвигу. Хто ж тебе на це благословив? Пам’ятай, брат Олександр, що жити в монастирі й творити свою волю - справа шкідлива для душі. Дивися, як би свавільна молитва не ввела тебе в гордість і самообдурення і не стала тобі в гріх. Молю й прошу тебе, заради Бога, не твори ніяких подвигів без наставляння свого духівника ". Слухав мене юний подвижник з видимим невдоволенням. Від нього я вийшов з важким передчуттям чогось недоброго. Пройшов ще місяць. Сиджу я одного разу у своєї келії, читаю книжку. Раптом зненацька двері моєї келії з шумом відчиняються й урочисто, з голосним співом "Достойно є", входить брат Олександр. Він кладе земний уклін перед моєю келійною іконою і раптом починає продовжувати земні поклони. Очі його горіли якимось недобрим, лиховісним вогнем, і весь він, очевидно, був збуджений до крайності. Не дочекавшись кінця його поклонів, я встав і, звертаючись до нього, ласкаво сказав: "Брат Олександр! Я бачу, що ти занедужав душею. Заспокойся, сядь, посидь і скажи мені, що тобі треба". У відповідь на мої слова він із сильним озлобленням закричав: "Негідний чернець, скільки років ти живеш у монастирі й нічого для себе духовного не придбав. От, я живу один рік, а вже сподобався великих божественних дарувань. До мене в келію щодня являються безліч Архангелів від Престолу Божого. Вони приносять семисвічник і співають зі мною гімни невимовної слави. Якби ти був гідний чути цей не виречений спів, ти б вмер, але, тому що ти цього не достойний, я тебе задушу". Бачачи його нелюдське, злісне збудження і знаючи, що всі, що перебувають у принадності, фізично бувають надзвичайно сильні, я кажу йому: "Брат Олександр, не підходь до мене. Запевняю: я викину тебе у вікно". Уловивши момент, я постукав у стіну сусіда по келії, який негайно ж і прийшов до мене на допомогу. З появою сусіда я став сміливіше говорити йому: "Брат Олександр, не хотів ти мене слухати і от бачиш, у яке ти потрапив пекельне лихо. Подумай: ти прагнеш мене задушити. Чи Святих людей ця справа? Осіни себе знаменням хреста й прийди в себе". Але Олександр продовжував загрожувати задушити мене як негідного ченця і ще говорив мені: "Подумаєш, який наставник з'явився до мене в келію з порадою - багато не молитись, слухати духівника. Усі ви для мене ніщо". Бачачи таку нелюдську гордість, злість і марність подальшої розмови з ним, я попросив сусіда вивести його геть із моєї келії. У той же день після вечірні брат Олександр знову з'явився до мене й урочисто повідомив, що нині за вечернею на нього зійшов Святий Дух. Я посміхнувся. Очевидно, це його скривдило, і він мені говорить: "Що ти смієшся? Піди запитай ієромонаха отця Аполлоса, він бачив це зходження". У відповідь на це я сказав: "Запевняю тебе, дорогий мій, що ніхто не бачив цього зходження, крім тебе самого. Благаю тебе, повір, що ти перебуваєш у самообдуренні. Змирись душею й серцем, піди смиренно покайся". Але хворий продовжував паплюжити мене й погрожувати. Лише прийшов я на інший день від ранньої літургії, брат Олександр знову з'явився до мене й заявив, що Господь дав йому нв храмі преподобного Никона чудового бачення. Від Єрусалимської ікони Божої Матері, що стоїть над Царськими воротами, заблищало світло яскравіше блискавки, і всі люди, що стояли в храмі, нібито попадали й засохли, як скошена трава. Запитую його: "А ти - те чому від цього світла не зсох?" "Я, - відповідав він, - мене береже особлива милість Божа заради подвигів моїх. Цього не кожен достойний". Говорю йому: "Бачиш, брат Олександр, як тебе диявол звабив, звівши тебе в гідність праведника, і тим збільшив твою гордість. Повір мені, що ті, що стояли з тобою в храмі перебувають у духовному здоров'ї, а все, що ти бачив, є одна духовна принадність бісівська. Усвідомив свою оману, слізно покайся, і Господь помилує тебе". "Мені каятися не має в чому, вам треба каятися!" - закричав він. Бачачи таке буйство нещасного й побоюючись випадків божевілля, я негайно ж написав лист його другові Івану, на прохання якого був прийнятий у Лавру Олександр. У листі був описаний стан хворого. Через три дні він був уже в мене. Я все пояснив йому про Олександра. У той же день Олександр був відправлений в інший монастир. Коли Іван пояснив отцю ігуменові про хворого, той спокійно сказав: "Милістю Божою він поправиться в нас. І свої такі були". Олександру було призначено ігуменом послух - чистити кінські стійла на кінному дворі. Брат Олександр спочатку протестував, говорячи: "Такого великого подвижника ви призначаєте на таку низький послух. Я повинен молитись в храмі й робити духовні подвиги для повчання іншим". Отець ігумен, для заспокоєння його душі, говорив: "Ти найкраще всього можеш показати добрий приклад смиренності й лагідності через виконання покладеного на тебе послуху. А щодо молитви не турбуйся. За тебе в храмі буде молитися вся братія". І дійсно, по благословенню отця ігумена, за хворого сильно молилася вся братія. Пройшло півроку, Олександр за весь цей час у храмі бував тільки по святах і за ранньою літургією. Цілий день кидаючи гній, він настільки стомлювався, що ввечері лягав спати без денних молінь і спав, як мертвий. Подвиги робити йому вже не було коли. Думка, що він святий, з кожним днем у ньому слабшала, і бачення в нього поступово припинилося. Цілий рік він був на слухняності в стайні й про свої уявні подвиги забув. Потім його перевели в хлібопекарню, де теж праця була не легкою. Через два роки Олександр переведений був на більш легкі послухи. На обличчі його тоді проявився приємний відбиток смиренності. Сім років молився в монастирі. Тут його постригли в чернецтво. Він приїжджав до мене побачитись. Я запитував його, чи пам'ятав він те, що було з ним у Лаврі під час його духовної недуги, він відповідав: "Усе пам'ятаю, але тільки тепер усвідомлюю весь жах мого душевного стану".
"Один єгипетський чернець на початку ІV століття став жертвою страшної бісівської принадності. Спочатку він впав у гордість розуму, потім, через гординю розуму, попав під особливий вплив лукавого духу. Чернець досягнув настільки сильного успіху, що ставав босими ногами на розпечене вугілля, і, стоячи на них, читав молитву Господню - «Отче наш». Зрозуміло, люди, що не мали духовного розсудливості, бачили в цій дії чудо Боже, незвичайну святість ченця, силу молитви Господньої, і прославляли ченця похвалами, сприяючи збільшення в ньому гордості і його загибелі. Чернець перейшов від уявної святості до неприборканої хтивості, потім до шаленства, і, кинувшись у розпалену піч громадської лазні, згорів. Імовірно, або обхопив його розпач, або побачилось йому в печі яка-небудь оманна - примара" (святитель. Ігнатій Брянчанинов, т.1, «Про молитву Ісусові».
"Гордість є причина оману, так смиренність - чеснота, прямо протилежна гордості - служить вірним застереженням і запобіганням від принадності. Святий Іоанн Лєствичник назвав смиренність знищенням пристрастей «Лєствіца». Очевидно, що в тому, у кому не діють пристрасті, у кому приборкані пристрасті, не може діяти й омана, тому що омана є жагуче або упереджене відхилення душі до неправди на підставі гордості (свт. Ігнатій Брянчанинов, т.1, ."Про молитву Ісусові»).
"Зимою 1828 - 1829 роках проводив я в Площанській Пустелі. У той час жив там старець, що перебував у омані. Він відітнув собі кисть руки, вважаючись що виконав цим євангельську заповідь, і розповідав усім, хто хотів його слухати, що відсічена кисть руки зробилась святими мощами, що вона зберігається і вшановується в Сімоновському монастирі, що він, перебуваючи в Площанській Пустелі в п'ятистах верстах від Сімонова, почуває, коли Симоновський архімандрит із ченцями прикладаються до його руки. Старець починав трястись, причому він починав сичати дуже голосно; він вважав це явище плодом молитви, але слухачам воно представлялося оманою, гідним лише жалю та сміху. Діти, що жили в монастирі по сирітству, забавляли цим явищем і копіювали його перед ним. Старець приходив у гнів, кидався то на одного, то на іншого хлопчика, тріпав їх за волосся. Ніхто з вшанованих ченців обителі не міг переконати спокушеного, що він перебуває в неправильному стані, у душевному розладі" (святитель Ігнатій Брянчанинов, т.1, "Про молитву Ісусові".
"Зі мною був наступний, гідний уваги випадок. Відвідав мене одного разу Афонський ієромонахах. Ми сіли в моєї келії, і він став говорити мені: "Помолись про мене, отець: я багато сплю, багато їм". Коли він говорив мені це, я відчув жар, з нього, що виходив. Я йому відповів: "Ти не багато їси, і не багато спиш; але немає чи в тобі чогось особливого, зроби милість, навчи мене молитви. Ти живеш у надзвичайному чернечому місці на землі, серед тисяч ченців: у такому місці і з такими численними ченцями неодмінно повинні перебувати великі молитовники, що знають молитовну таємницю, що вчать її ближнім, за прикладом Григорія Синаіта і Палами, за прикладом багатьох інших Афонських світильників". Ієромонахах негайно погодився бути моїм наставником, - і, о жах! з найбільшим розпаленням почав передавати мені спосіб захопленої, мрійливої молитви. Бачу: він - страшно розгарячений! у нього розпалені і кров і уява! він - у самовдоволенні, у захваті від себе, у самообдуренні, в омані! Давши йому висловитися, я почав потроху, у чині, що наставляється, пропонувати йому навчання святих Отців про молитву, вказуючи його в Добротолюбії, і просячи пояснити мені це навчання. Афонець здивувався. Бачу: він цілком незнайомий з навчанням Отців про молитву! При продовженні розмови говорю йому: "Дивися, старець! будеш жити в місті, - ніяк не квартируй у верхньому поверсі, квартируй неодмінно в нижньому". "Чому так?" - заперечив Афонець. "Тому, - відповідав я, - якщо заманеться ангелам, раптово взяти тебе, і перенести з міста на Афон, і вони понесуть з верхнього поверху, якщо упустять, то вб'єшся до смерті: якщо ж понесуть із нижнього, і упустять, то тільки пошкодишся". "Уяви собі, - відповідав Афонець, - скільки вже раз, коли я стояв на молитві, приходила мені ця думка, що ангели захоплять мене, і перенесуть на Афон!"
В кінці бесіди прийшло мені на думку зробити таким чином: я став просити Афонця, щоб він, як подвижник, випробував над собою спосіб, переданий святими Отцями, який полягає в тому, щоб розум під час молитви був зовсім далекий від усякого мріяння, поринав увесь в увагу словам молитви, по вченню святого Іоанна Лествичника. При цьому серце звичайно сприяє розуму скорботними почуттям смутку про свої гріхи, як сказав преподобний Марко Подвижник: "Розум не розважний, коли молиться, утискує серце: серце ж засмучене і смиренне Бог не принизить". "Коли ти це випробуєш над собою, - сказав я Афонцю, - то повідом мене про відчуття цього досвіду. Афонець охоче погодився на мою пропозицію. Через кілька днів приходить він до мене, і говорить: "Що зробив ти із мною?" - "А що?" - "Я спробував помолиться з увагою, вкладаючи розум у слова молитви, то всі мої бачення пропали, і вже не можу вернутися до них". Далі в бесіді з Афонцем я не бачив тієї самовпевненості і тієї зухвалості, які були дуже помітні в ньому при першій зустрічі і які звичайно помічають в людях, що перебувають у самообдуренні, що думають про себе, що вони святі, або перебувають у духовному піднесенні. Афонець виявив навіть бажання послухати для себе мою вбогу пораду. Коли я порадив йому не відрізнятися по зовнішньому способу життя від інших ченців, тому що така відмінність приводить до зарозумілості. Через місяць він знову був у мене, і казав, що жар у тілі його припинився, що він потребує теплого одягу, і спить набагато більше. При цьому він говорив, що на Афонській горі багато з тих, що користуються славою святості, вживають такий спосіб молитви, який він використовував і навчають йому інших. Святий Симеон, Новий Богослов, що жив за вісім століть до нашого часу, говорив, що уважною молитвою займаються далеко не всі. Преподобний Григорій Синаіт, що жив у чотирнадцятому сторіччі по Різдву Христовому, коли прибув на Афонську гору, то знайшов, що численне чернецтво не має ніякого поняття про розумну молитву, а займається лише тілесними подвигами, роблячи молитви лише усно і гласно. Преподобний Нил Сорский, жив наприкінці 15 - го і на початку 16 - го століття, відвідавши також Афонську гору, говорив, що в його час число уважних молитовників збідніло до крайності. Старець, архімандрит Паїсій Величковский, український подвижник, приїхав на Афонську гору в 1747 г. Він ознайомився коротко з усіма монастирями і скитами, розмовляв з багатьма старцями, яких визнавали Святої Гори досвідченими і святими ченцями. Коли ж він почав запитувати ченців про книги святих Отців, що написали про розумну молитву, - виявилося, що вони не тільки не знали про існування таких Писань, але навіть не знали імен святих Письменників; тоді Добротолюбіє ще не було надруковано грецькою мовою" (свт. Ігнатій Брянчанинов, т.1."Про молитву Ісусову").
"У передмові російського перекладача до книги "Наслідування" (Фоми Кемпийского) - видання 1834 року,- сказане: "Один високо просвітлений чоловік" - православний - "говорив: коли б потрібно була моя думка, то я б після Священного Писання поставив Кемписа про наслідування Ісусу Христу"…
«Очевидно, що книга "Наслідування" привела цього чоловіка в такий настрій, з якого він виразився так необачно, так помилково, так смутно. Це - самообдурення! це - омана склалася вона з неправильних понять; неправильні поняття народилися з неправильних відчуттів, повідомлених книгою. У книжці присутній, і з книги дихає помазання лукавого духу, що лестить читачам, напоюючи їх отрутою неправди, насолодженою витонченими приправами, марнославства й хтивості. Книжка веде читачів своїх прямо до спілкування з Богом, замість того щоб віддавати перевагу покаянню, чому й збуджує особливе співчуття до себе в людях жагучих, незнайомих зі шляхом покаяння, не забезпечених від самообдурення й принадності, не наставлених правильному вченню навчанням святих Отців Православної Церкви. Книга робить сильну дію на кров і нерви, збуджує їх, - і тому особливо подобається вона людям, поневоленим чуттєвості; книгою можна насолоджуватися, не відмовляючись від грубих насолод чуттєвості. Старцю Ісаї - ченцеві, що жив у Никифорівської Пустелі, що досягнув у розумній молитві і благодаті, був прочитаний уривок з "Наслідування". Старець негайно проникнув у значення книжки, засміявся й викликнув: "О! це написане з помислу. Отут нічого немає дійсного! отут все - придумане! Якими представлялися Фомі духовні стани і як він думав про них, не знаючи їх по досвіду, так і описав їх". Принадність, як нещастя, являє собою видовище сумне; як безглуздість, вона - видовище смішне. Відомий по строгому життю архімандрит Кирило монастиря Феофан, спершу пропонував особам, що радилися з ним, що перебували у нього в послуху, читати книжку "Наслідування". За декілька років до кончини своєї, забороняв читати її, говорячи зі святою простотою: "колись визнавав я цю книгу корисною для душі, але Бог відкрив мені, що вона – шкідлива для душі". Такої ж думки про "Наслідування" був відомий подвижник з чернечою досвідченістю ієромонах Леонід (старець оптинській), що поклав початок духовному благоустрою в Оптинському монастирю. Усі згадані подвижники були знайомі мені особисто. - Деякий поміщик, вихований у дусі Православ'я, що дещо знав, про так званий, великий світ, тобто, мир, у вищих шарах його, побачив одного разу книгу "Наслідування" у руках дочки своєї. Заборонив їй читати книжку, сказавши: "Я не прагну, щоб ти пішла моді, і кокетувала перед Богом". найправдивіше оцінив книжку" (свт. Ігнатій Брянчанинов, т.1, "Про молитву Ісусову", "Про оману").

"У Палестині був монастир, в низу біля високої гори, в якої була печера над монастирем. Ченці того монастиря розповідали: "Один із братів забажав жити у печері, що на горі, і просив про це ігумена. Ігумен мав дар розсудливості, сказав братові: "Син мій, як ти прагнеш жити один у печері, ще анітрошки не подолавши тілесних і щиросердечних жагучих помислів? хто бажає жити в мовчанні повинен бути під наглядом наставника, а не самому управляти собою. Ти, анітрішки не досягнув належного стану, а просиш у мене, щоб я дозволив тобі одному жити в печері, я думаю, що ти не знаєш різних марив диявольських. Набагато краще тобі служити отцям, одержувати від Бога допомогу їх молитвами, з ними в призначений час славити й оспівувати Владику всіх, ніж одному боротися з нечестивими хитрими помислами. Не чув ти, що говорить Богогласник Отець, Іоанн, хто написав книжку «Лєствиниця»: Горе живучих наодинці: якщо він впаде в смуток або лінь подолає його, хто тоді допоможе йому! а де два або три зійшлись в ім'я Моє, То Я посередині їх, сказав Господь". Так говорив йому ігумен, але не міг відговорити ченця від душевно згубних помислів. Бачачи непереборне бажання брата і невідступні його прохання, ігумен нарешті дозволив йому жити у печері. Наставлений молитвою ігумена, чернець піднявся у печеру. У час прийняття їжі йому приносив до печери один з монастирської братій, а самітник мав на мотузці кошик, який спускав, і приймав їжу. Коли там пробув деякий час у печері, диявол, що завжди бореться з тими хто бажає жити по-Божому, почав бентежити його злими помислами день і ніч: через декілька днів, перетворившись у світлого ангела, з'явився йому, і сказав: "так буде тобі відомо, що заради твоєї чистоти і благочестивого життя, Господь послав мене прислужувати тобі". Чернець відповідав: "що зробив я доброго, щоб ангели служили мені?" Диявол заперечив: "усе, що ти зробив, велике і високе. Ти залишив краси світу, і зробився ченцем; трудишся в пості, молитвах і пильнуванні; знову ти, залишив монастир, став жити тут, як же ангелам не служити твоїй святині? Цими мовами душогубець - змій привів його в надмірність, та гордість, і почав постійно являтись йому. Одного разу один чоловік, обкрадений злодіями, пішов до ченця. Нечистий біс, який, зваблював його, явився йому у вигляді ангела, і сказав йому: "ця людина окрадена злодіями; украдене приховано в такому - то місці: скажи йому, щоб він пішов туди, і повернув своє". Чоловік, прийшов до печери, поклон.
htt