Диво-школа

Диво-школа
На Волині у селі Мосир Любомльського району функціонує школа, де нараховано 16 учнів, 12 педагогів, 4 техпрацівники і кухар на чолі з директором-пенсіонером, яка чомусь впевнена, що школа – це її приватна власність, а не державна установа, де вона має право маніпулювати дітьми, батьками та підопічними у своїх меркантильних цілях, не гребуючи навіть не зовсім гуманними методами не тільки як для педагога, а й просто для порядної людини. Виходячи з цих міркувань, частина батьків віддала своїх дітей у сусідню Олеську школу, після чого Мосирська перейшла на індивідуальну форму навчання, але тільки на папері. Попри всі негаразди і скрутні часи районна рада прикордонного містечка Любомля якимось чином умудряється врізувати фінансування повноцінних шкіл, що працюють у звичному режимі, і утримувати неправомірними діями Мосирську школу. Адже при пропозиції переходити на таку ж форму навчання Ладинській початковій та Рогово-Смолярській були поставлені зовсім не такі умови: ні техпрацівників, ні приміщення, все, крім зарплати вчителів, мали оплачувати батьки, тому й вони змирились, але не можуть змиритись із соціальною несправедливістю та вчинками чиновників, які суперечать їхнім же словам. Всього за кілька кілометрів діють тільки лісові закони «джунглів». Директор Мосирської школи разом з підопічними підбурює громаду та батьків стати на захист вчительського добробуту (робочого місця), мабуть, запрацювавшись на пенсії і очолюючи не зовсім законно посаду директора, забула, що школи існують для дітей, а не для директора, вчителів та техробів. І право на якісну освіту мають діти навіть з таких сільських місцевостей, як Ладинь та Мосир. А сучасний вчитель повинен допомагати батькам та дітям зрозуміти, що за межами села, лісу та найближчої траси світ тільки починається і відкриває дорогу в європейську цивілізацію. Але складається враження, що місцеві педагоги переслідують зовсім інші цілі, своїх дітей – онуків повідправляли жити якнайдалі. У селі провели психологічну обробку та антиагітацію проти «бунтарів», що забрали дітей з школи, облили їх брудом і влаштували неабияке моральне пресування. Навіть підробили заяви на звільнення двох вчителів, які насправді бажають кращої долі і односельчанам, і своїм дітям. Батьки ж після дикого викривлення фактів бояться грядущих змін і директора, яка за стільки років диктатури, бо більше ніяк це не назвеш, може залякати чи підкупити в залежності від особи. Та найбільше вражає те, що влада співпрацює з такими людьми, які все життя перебігають від одної до іншої партії, в залежності біля якого корита можна стійкіше протриматись. Все ж хочеться вірити, що є люди, які не залежно від посад та обставин, залишаються на «своєму» місці. І шкода, щоб їх не потягнули за собою такі «псевдопатріоти», як наша героїня з поплічниками. Терпець народу може урватись, адже якщо просту людину довести до крайнощів, вона може багато чого зробити заради справедливості, адже втрачати їй по особливому рахунку нічого, крім доброго імені. Якщо на місці все «схвачено», то є ще й вищі інстанції. Про яку якість освіти можна говорити у школі, де немає спортзалу, комп’ютерного класу, лабораторних кабінетів та зрештою-решт друзів однолітків для повноцінного розвитку. Чи може тут справа у робочих окладах, пенсіях, перерахунках та інших привілеях працівників освітньої ланки. Хто ж дасть відповідь на ці риторичні питання жителям таких забутих сіл і підтримає першопрохідців. Якщо батьки можуть змиритись із своїм прийдешнім, то за дітей повинні боротись. Ми віримо, що ми і наші діти є часточкою держави, і ми не байдужі владі разом зі своїми радощами і проблемами, друзями і недоброзичливцями. Бо всі ми під Богом ходимо.