Сайт села Дорогобуж

Дорогобуж – зараз невелике село (населення близько 660 жителів), а в минулому – містечко, що мало велике значення і вагу в житті Київської Русі. З такою ж назвою є місто в Росії, яке походить також з часів Русі. Назви обох населених пунктів можуть мати спільне походження. Щодо Дорогобужу на Рівненщині є версія походження від об’єднання двох слів – дорога та Буг, тобто: дорога на Буг. Одначе, Дорогобуж в сучасній Росії зовсім не лежить ні на якому шляху до Бугу. Давньоруське слово «бужить» мало значення будувати. Тобто, жителі поселення могли займатися будуванням доріг. Ще одне значення має слово «буг» - гора (пагорб), тобто тут дорога могла йти під гору.

Дорогобуж належить до числа літописних поселень, яке одне з найдавніших не лише в Рівненській області, але й в Західній Україні. Перша згадка про нього є в «Правді Ярославовичів», а в «Літописі временних літ» вперше зафіксоване під 1084 р. Спочатку поселенням володіли волинські, а згодом – київські князі. З часом дідичі Дорогобужа створили своє князівство, яке було лише формально залежним від Києва. З кінця XII  ст. Дорогобуж втрачає статус стольного граду, а центр князівства переміщується до Пересопниці.

Швидше за все, що Дорогобуж в період свого найбільшого розквіту був значним ремісничим і торгівельним центром Волині. Свідченням цьому може бути знайдений великий скарб срібних речей. В ході проведення серйозних археологічних розкопок на місці давньоруського міста можна буде знайти знахідки, які проллють світло на його давнє минуле. 

Після ліквідації Пересопницького князівства Дорогобуж разом з усіма іншими землями увійшов до складу Галицько-Волинської держави.

З 1371 р. містечком володіли князі Острозькі. Цей відомий руський рід відзначався великим пошануванням православної віри і всюди в своїх маєтностях вони закладали монастирі або церкви. В Дорогобужі також існував монастир, закладений князями Острозькими. При монашій обителі була школа та друкарня. Саме в ній було видано «Дорогобузьке Євангеліє», єдиний примірник якого відомий  в приватній колекції збирача давніх книг з м. Кропивницького (колишній Кіровоград).

Шляхом спадкування наступними власниками Дорогобужа були Заславські та Сангушки. З часом численні маєтності колишнього Дорогобузького князівства дробились, а ними починали володіти нові власники. В 1703 р. Януш Сангушко віддав дорогобузький маєток, який на той момент складався лише з самого містечка та 5 сіл в оренду.

В наступні 200 років Дорогобуж часто змінює власників. Ним володіли: Конєцпольські, Валевські – дідичі недалекої Гощі, Завіши, Йодки. З останніх десятиліть існування Російської Імперії та в міжвоєнне десятиліття Дорогобужем володіли росіяни Раковичі. На той момент містечко ще було цікавим в архітектурному плані, тому про нього на своїх сторінках інформував польський туристичний путівник. Окрім нового палацику збереглися башти старого замку, проглядалися вали.

Наприкінці ХІХ ст. Дорогобуж був невеликим сільцем. Переважали українці, яких було близько сотні, дещо менше було євреїв та поляків. З 1882 р. в селі при церкві існувала школа.

В Дорогобужі збереглися деякі давні пам’ятки, які якщо й не походять з часів Русі, то принаймні з епохи раннього Середньовіччя. В першу чергу мова йде про Успенську церкву. За рукописом анонімного автора вона була побудована в 70-х рр. ХІІ ст., пізніше храм був зруйнований. Існуючу святиню побудували на фундаментах давньої церкви. Декілька разів храм зазнавав перебудов і реставрацій. Найцікавіше, що в 50-х рр. до храму добудували дерев’яну дзвіницю.

В цьому храмі впродовж століть знаходиться чудотворна ікона Богородиці. Її написано на полотні, приклеєному на дерев’яну дошку. Ікона декілька разів зазнавала домалювань, пізніше її було короновано.

Родом з Дорогобужа письменник та поет Васмиль Попенко. Про рідне село в 1997 р. видав книгу. Довгий час Василь Попенко очолював районну письменницьку організацію в Дубровиці.