Осиковий Сергій Миколайович

Нашим сьогоднішнім співрозмовником є відомий будівельник Сергій Миколайович ОСИКОВИЙ – непересічна особистість, цікава людина, меценат. Він не боїться експериментувати і готовий учитися всьому новому. Сергій Миколайович – справжній фахівець у будівничій галузі, адже працює на цій ниві понад 30 років.

– Розкажіть, будь ласка, нашим читачам про себе.
– Народився я в селищі Терни Недригайлівського району Сумської області. Тут, до речі, народився і наш славний земляк Анатолій Мокренко. Закінчив Сумський будівельний технікум, згодом пройшов військову службу в Німеччині. Потім доля закинула мене до Києва, де я навчався в Київському інженерно-будівельному інституті. Трудова діяльність розпочалася у БУ-52 8-го ТРЕСТу, де я працював майстром. Пригадую, що в нас були серйозні проекти Лікарня для вчених на вул..Смірнова-Ласточкіна Обчислювальний центр нацбанку на пр. Науки тощо. Потім перейшов на роботу у «Київміськбуд-4» у будівельне управління № 16 на посаду виконроба. Звідти перейшов у компанію «МЖК Буд», де будував разом із колегами житло для себе та учасників Молодіжного житлового комплексу працював начальником дільниці. Згодом за допомогою друзів і колег я створив приватну будівельну фірму «Роса». Працював там із 1993 по 2010 рік. У квітні 2010 року став головою правління тресту «Київмісьбуд-6». Зараз у ПП «Роса» працює мій старший син, який закінчив той самий ВУЗ, що і я. Донька закінчила Славістичний університет та пройшла шлях від референта до начальника відділу УкрСиббанку, а зараз здобуває другу вищу освіту.

– Будівництво стало вашою сімейною традицією?
– Так, мій батько був бригадиром теслярів на будівництві, будував у Недригайлові школу, будинки. Тобто мій син – будівельник у третьому поколінні. Він почав працювати, ще будучи студентом. У 2005 році він уже очолив будівництво будинку. Цю професію він обрав з власної ініціативи. Ми підтримуємо тісний зв’язок, син дослухається до моїх порад, завжди радиться.

– Як вам працюється на новій роботі.
– Колектив, який я сьогодні очолюю, досить різношерстий. Багато працівників ще старої формації, тому й працюють часом по-старому, а молоді ще не все вміють, тому важливо сформувати професійну команду яка працюватиме не допускаючи помилок енергійно і по новому.

– Що таке сьогодні «Київміськбуд-6»?
– Свого часу наше ВАТ отримувало від Головкиївміськбуду замовлення та підряди на будівельні об’єкти. А зараз різні будівельні одиниці від’єднуються від них і створюють власну інфраструктуру, яка включає все – від купівлі землі до продажу готових об’єктів. Сьогодні ТРЕСТ налічує 580 осіб, а в кращі часи тут працювало близько двох тисяч. У зв’язку з тим, що ми розпочали будівництво цілого комплексу, кількість працівників ми плануємо збільшити до тисячі або навіть більше. Зарплата у нас вчасна і «біла» – це від 2500 до 5000 грн. Кваліфіковані зварювальники, бетоняри отримують і більше.

– Тобто завдяки розширенню ви маєте можливість створювати в цей важкий час нові робочі місця.
– Так, попри важкі часи ми працюємо. Відколи я прийшов на роботу, ми взяли на роботу ще 200 працівників. Нещодавно ми, наприклад, розпочали будівництво житлового комплексу на Деміївській. Це за умови, що будівництво майже всього Києва простоює.

– А як у вас справи з технікою?
– У нашому ТРЕСТІ є чотири бази та Управління виробничо- технічної комплектації де знаходяться механізми та техніка необхідні для виконання будівельних робіт. Ми зараз зробили капітальний ремонт метало-цеху, який виготовляє металеві конструкції. Запустили також цех, який працює на контактній сварці, яку створив ще Б. Є. Патон. Ми можемо похвалитися будівлями, зробленими повністю з металевого каркасу. Тобто намагаємося працювати за новими технологіями, які використовують у розвинутих країнах. На часі питання використання нової уніфікованої опалубки, яку будемо використовувати для монолітного залізобетону. Важливою проблемою сьогодні є відсутність спеціалістів, адже багато поїхало на роботу за кордон, останнім часом – до Польщі. Тому мені навіть доводиться переманювати фахівців з інших підприємств.

– Хто був ваш попередник?
– Це був герой України Іван Юхимович Даниленко, який працював тут більше 20-ти років. За його правління підприємство було успішним. Їм належать будівництво Палацу культури «Україна», реконструкція всього Хрещатику. За п’ять місяців вони збудували Південний вокзал. Для мене ця людина є прикладом професіоналізму. Після того, як Даниленко пішов на пенсію, змінилися кадри, акціонери – і ТРЕСТ почав занепадати. Коли я прийшов сюди на роботу, то працівники не отримували зарплату вже понад чотири місяці. З Іваном Юхимовичем я мав нагоду попрацювати і повчитися в нього. Я і сьогодні вчуся, хоча працюю в будівництві з 1979 року. Сьогодні я беру участь у розробці одного проекту, який стосується бетону. У мене виникли певні ідеї, які я збираюся реалізовувати і написати на їх основі дисертацію. Ми плануємо на основі нашого цементу, тобто наших складових, зробити марку бетону 700. Це зможе підняти рівень нашого будівництво. Якщо ми створимо цей бетон, то термін експлуатації об’єкта буде необмеженим.

– У вашому випадку це дослідження дуже органічне, адже ви поєднуєте теорію з практикою.
– Нещодавно до мене прийшли молоді хлопці, які купили бетонний завод і намагаються здешевити свою продукцію і одночасно зробити її якіснішою. Технологія цієї розробки і є темою моєї кандидатської дисертації. Ми плануємо замість піску використовувати у виготовленні бетону інші матеріали. Пісок – це скло, тому цемент його погано склеює. Натомість можна використовувати відходи кар’єрів – гранітний пил. Структура цієї піщинки зіркоподібна, як і в щебеню, тому щеплення там значно більше.

. – А де цю сировину можна взяти?
– Вона є у всіх гранітних кар’єрах. Її продають по 3 грн. за куб. Для використання її спочатку потрібно перемити, щоб усе непотрібне вимити, а для цього потрібно будувати окреме підприємство. Якби ми збудували його, то, крім іншого, створили б нові робочі місця. Українці – дуже розумні й роботящі люди, але щось їм не таланить. Взяти хоча б історію, коли найкращі українці гинули через різні обставини – війни, голодомор тощо. Можна сказати, що ми виростаємо з бур’янів. Але навіть за таких умов наша земля народжує чудових людей. Мій друг – фін українського походження, який приїхав сюди будувати молокопереробний завод, також весь час дивувався, що на такій родючій землі живуть такі бідні люди. Я об’їздив усю Європу, вивчав особливості будівництва. Вони будують так само, як і ми. Але їхня зарплата 3500 євро, а наша – 3500 грн. Я вже говорив, що до мого приходу люди кілька місяців взагалі не отримували зарплати. Тому українці й тікають на заробітки за кордон. Проблемою в Україні є і те, що у нас велика різниця між різними верствами населення. Для одних закони писані – для інших ні, одні платять податки – інші ні. Погано ще й те, що тим, хто хоче працювати, заважають це робити, створивши різні бюрократичні перепони як отримання додаткових дозволів та ордерів. Ми згідні працювати й самі платити податки на рідній землі Українській, аби лише нам не заважали та створили сприятливі умови. – Тому ми можемо збудувати громадянське суспільство тільки кардинально змінивши ставлення до свого Українського народу... – Моєму молодшому сину чотири з половиною роки. Він ходить у дитсадок. І я вірю що це покоління подолає цей контраст між невіглаством людей, які зібрались у Верховні Раді і ланцюгами та стільцями вирішують доленосні питання України, виставляючи нас на посміховисько у всьому світі та людей, які не багаті грошима та не при владі, але багаті Духом та любов’ю до Батьківщини. Нашу країну у світі поки не сприймають. Колись я зустрічався з діловими партнерами з Іспанії, які були переконані, що за Польщею починається Сибір. Тому їх дуже здивувало все, що вони побачили в нашій країні. У світі нас сприймають як росіян. Прикро, що нас асоціюють саме з ними. Відомо, що у всьому світі росіян сприймають своєрідно, а разом з ними і нас. Із нашими партнерами я намагаюся спілкуватися їхньою рідною мовою. Наприклад, я вивчив німецьку мову, коли почав працювати з німцями. Французьку я вчив у школі, технікумі, інституті, англійську коли почав працювати на комп’ютері. Я хочу сказати, що якби нам не заважали трудитися, то ми б змогли налагодити чудову співпрацю із зарубіжними партнерами та розвивати свою державу. Неабиякою проблемою в Україні сьогодні є хабарництво. За кордоном теж воно є, але не в таких масштабах. В Україні іноді «відкати» доходять до 25% від заробленого.

– Яким чином ви допомагаєте своїм землякам?
– Я намагаюся щороку допомагати рідній школі, зокрема у ремонтній частині. Крім того, я щороку допомагаю сільській лікарні, допомагав районній. У місті Києві я входжу до Сумського земляцтва. Десь вісім років тому, на зборах земляцтва, Анатолій Мокренко запропонував створити конкурс хорових колективів сільських шкіл. Колись я теж був солістом Залуженого українського народного хору, який належав Головкиївміськбуду (керівник хору – Хорт Володимир Іванович, заслужений діяч мистецтв). Тому із задоволенням взяв участь у започаткуванні районного фестивалю, ще сім років тому. На перший фестиваль приїхало всього сім колективів. А з часом фестиваль набув статус обласного, а в минулому році на фестиваль приїхало 23 колективи. Переможці фестивалю за мій кошт їдуть до Києва на екскурсію. Я тішуся з того, що ми, запрошуючи їх на фестиваль, прилучаємо дітей до Української культури, і крім того, спонукаємо їх займатися на репетиціях співом. Це краще ніж казна-що вони будуть робити на вулицях. На минулорічному фестивалі до мене підійшов однокласник Кравченко Саша і запропонував послухати гру на баяні одного хлопчика. Це бідне хлопченя грало неперевершено на старезному баяні. Разом із головою райдержадміністрації Коренєвим Олексієм Івановичем ми вирішили взяти шефство над цим хлопчиком. Я привіз його у Київ, поселив у гуртожиток, взяв в оренду баян, щоб хлопець учився, а також найняв викладачів. У результаті наш підопічний став студентом університету Драгоманова. Ми також купили у Тернівську музичну школу баян, який частково, в міру можливості, профінансувала районна влада. У Києві є дитячий будинок «Малятко», якому ми щороку допомагаємо. Я особисто допомагаю садку, в який ходить мій син. У моєму селі – у Тернах – немає Храму. Я пообіцяв їм допомогти побудувати храм, але для церкви Київського патріархату. Проте храм треба спочатку побудувати в наших душах та серцях і для цього не достатньо збудувати будівлю храму, а місцевий священик пригрозив, що мій рід буде проклято, якщо храм належатиме не Московському патріархату. Тому до того часу поки ми на своїй землі Українській не будемо Українцями ніхто нам не допоможе. Насамкінець хочу сказати: я ВІРЮ, що колись Україна стане шанованою і багатою державою, в яку захочуть приїжджати туристи з усіх країн і ми будемо всім представляти нашу квітучу державу. Сьогодні ми мусимо, на жаль, затягти паски і дочекатися кращих часів, які обов’язково настануть, бо ми цього заслужили. А в новому 2011 році, я хочу побажати всій Українській громаді не втрачати оптимізму, віри у себе і в Україну, бо все залежить від кожного з нас. З повагою, Сергій ОСИКОВИЙ.

Спілкувався Ігор КРАВЧУК. 2010 р.