Слабченко Михайло Єлисейович

Народився він 9 липня 1882 р. в Одесі в родині каменяра. Навчався в духовній семінарії, але не закінчив її. Заробляв на життя працею в порту, палітурній майстерні, пральні. У 1903 р. він вступає на історико-філософський факультет Новоросійського університету. Невдовзі його було виключено за участь у студентських страйках, але в 1905 р. поновлено на факультеті. Вчився добре, за конкурсну працю «Крестьянский вопрос в законодательной комиссии Екатерины ІІ» одержав срібну медаль, а праця "Малорусский полк в административном и хозяйственном отношениях" відзначена золотою медаллю.

У 1910 р. Слабченко закінчив університет і був залишений для підготовки до професури, його вчителем був професор російської історії Новоросійського університету, член-кореспондент Російської Академії наук І.Линниченко. Перед початком Першої світової війни Слабченко іде в наукове відряджений до Франції, багато публікується в "Записках Одеського бібліографічного товариства", "Военно-историческом вестнике", "Записках наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка" Виходять його "Опити по истории права Малороссии XVII и XVIII вв". На початку війни його мобілізовують, а в дні Лютневої революції обирають головою комітету офіцерських і солдатських депутатів. У 1917 р. він вступає на старший курс Військово-юридичної Академії у Петрограді, по закінченні повертається до Одеси, де розгортає активну роботу в "Известиях Одесского исполнительного комитета". "Голос революции", "Революционном вестнике", редагує газету "Вільне життя" За участь у революційному русі підпадав під арешт, але це не зменшило його активності. Він очолює спілку вчителів, читає лекції з історії України та історії українського права, організовує наукове товариство. З встановленням влади більшовиків працював у газеті "Боротьба", де провадив правовий та літературний відділи. В 1919 р. захистив магістерську дисертацію і був обраний приват-доцентом Новоросійського університету, тоді ж увійшов до комісії по реорганізації вищої школи. У 1920 р., коли університети України було перетворено на інститути народної освіти (ІНО), Слабченко став професором Одеського ІНО, де викладав історію України, читав лекції в театральному інституті. За його участю в Одесі у 1921 р відкрито археологічний інститут. В ці роки одна за одною виходять його наукові праці: "Центральные учреждения Украины ХVІІ-ХVІІІ ст.", "Судівництво на Вкраїні", "Организация хозяйства Украины от Хмельниччини до мировой войны", "Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX ст.", і багато статей з історії права, літератури, економіки України.

У 1926 р. Михайла Єлисейовича було рекомендовано до ВУАН дійсним членом науково-дослідної кафедри історії української культури. Академіком Слабченко був обраний у 1929 р. за пропозицією Багалія, він очолив Комісію степової України. Блискучий знавець архівних джерел, Слабченко задумав видати "Архів Коша Запорізької Січі" і "Корпус пам'яток українського права". Цим задумам не судилося здійснитися. 20 січня 1930 р. його заарештовують "у справі СВУ". Заарештований був і його син, якого згодом розстріляли. В червні 1930 р. його та Єфремова постановою Спільного Зібрання Академії було виключено з складу ВУАН "за контрреволюційну діяльність".

Засуджений на вісім років, Слабченко перебував спочатку у Ярославському ізоляторі, згодом був переведений до Мурманська. Після закінчення строку заслання його було звільнено і він повернувся до Одеси, але жити тут йому не дозволили. Спробував звернутися до Академії наук, однак одержав відповідь, що такого академіка не знають. Останні роки життя він працював вчителем у Первомайську Миколаївської області, але невдовзі був впізнаний інспектором райвно і знятий з роботи. Вигнаний зі школи, не маючи засобів для існування, бідував і поневірявся, аж поки не вмер 27 листопада 1952 року. Реабілітований у 1989 р.