Володимирський собор

В історичному центрі Києва, за адресою бульвар Тараса Шевченка, 20, стоїть Володимирський собор. Памʼятка має культурній, історичний та духовно-просвітницький характер. Живописи, якими розписані стіни зсередини звертають до себе увагу всіх без виключення відвідувачів – і віруючих, і завзятих атеїстів.

Влада Російської імперії завжди віддавала належне памʼяті святого Володимира: як хрестителя Русі, як «збирача руських земель», як людину, яка пропагувала ідею «один Бог – один князь» самим своїм існуванням. Тому увічнювання його фігури в Києві почалось задовго до старту будівництва храму: в 1834 році було відкрито Університет святого Володимира (нині – Тараса Шевченка), а в 1853 році на схилах Дніпра зʼявилась фігура князя з хрестом у руці. Розповідають, що після того кияни немало дивувались: як же так, язичницьких ідолів скидав, а тепер сам постав як ідол.

Тому, у 1852 році Микола І, за активного втручання Філарета, митрополита Московського, видав указ збудувати у Києві храм на честь святого Володимира. Всією Російською імперією прокотився заклик до православних християн пожертвувати на богоугодну справу. Люди підтримали ідею і вже на 1859 рік у скарбничці майбутнього собору лежало близько 100 тисяч карбованців. Жертвували не тільки гроші: Києво-Печерська Лавра поставила 1 000 000 одиниць цегли.

За проектування будівлі церкви від початку взявся Іван Васильович Штром. Проте його бачення було настільки грандіозним, що було неможливо втілити його у життя – банально не вистачило б грошей. Тому переплановувати ескізи доручили Павлу Івановичу Спарро, тодішньому єпархіальному архітектору. Він виконав завдання аж занадто добре: побачивши готовий проект Арсеній, київський митрополит, був розчарований: храм видався йому аж занадто звичайним і непоказним. Вносити корективи запросили ще й третього архітектора: Олександр Вікентійович Беретті. Граційно вписавшись у бюджет, він зумів, тим не менш, збільшити обʼєм споруди у три рази (сучасні заміри: довжина храму 55 м, ширина – 30 м, висота – 49 м). Цей варіант задовольнив всі сторони і в 1862 році нарешті розпочалось будівництво собору.

Проте, через два роки почалися неочікувані проблеми: арки не витримували ваги верхніх ярусів, розсувались, не врятувало навіть рішення зменшити загальну висоту бань. Зрештою, зі скандалом та розслідуванням, архітектора було відсторонено від будівництва. Тепер перед церковниками постала інша перешкода: жоден спеціаліст не ризикував звʼязатися з провальною будівлею. Довгі десять років продовжувалась безперспективні пошуки, аж поки, у 1975 році не втрутився особисто імператор Олександр ІІ. За його протекцією, розрахунки Володимирського собору взяв на себе справжній фахівець своєї справи: Рудольф Богданович Бернґардт. Для запобігання розсування та тріскання стін собору, він використав прийом воєнної фортифікації: контрфорси. За відповідального будівельника назначили молодого єпархіального архітектора Володимира Миколайовича Ніколаєва. Обидва ці досить ризикованих ходи спрацювали «на відмінно» – будівництво зрушило нарешті з мертвої точки і в 1882 році вважалось практично завершеним.

Адріан Вікторович Прахов – знаний археолог і мистецтвознавець, мав грандіозні задуми щодо внутрішнього мистецького оздоблення храму. Певно, що йому було важко відмовити, адже над картинами працювали такі грандіозні мистецькі особистості як Врубель, Васнєцов, Нестеров, брати Свєдомські, Контарбінський, Піманенко та Костенко. Всі вони підписали контракт, в якому зобовʼязувались завершити роботу за два роки. Певно, це було смішно уже тоді. Розпис собору тривав довгі 11 років, художники працювали в складних умовах, без нормального світла, отоплення, постійно піддавалися критиці за «надто сміливу творчість». Віктор Михайлович Васнєцов кілька разів зривався з лісів, але 1896 року патріарший кафедральний собор святого Володимира все ж таки розпочав свою першу службу, яку відвідав сам Микола ІІ з дружиною.

За радянської влади собор закривали – в ньому навіть розташовувався якийсь час музей нерелігійної пропаганди (1929 – 1941 рр.). Проте з відлигою, що прийшла у 1960-х, богослужіння почали проводитись тут знову. Після здобуття Україною незалежності, храм відійшов до Київської патріархії Украцнської Православної Церкви.

Володимирський собор – памʼятка, яку зобовʼязаний побачити будь-який киянин або гість столиці.