Турченко Федір Григорович

Ламати – не будувати, проте поки не вивільниш місце для нового, його не буде де спорудити. Мова не про будівлі – з ними простіше, складніше з думками, поглядами. Про те, що впливає на свідомість і як це пов’язане з історією, поділився Федір Турченко, доктор історичних наук, професор, відомий автор підручників з історії України.

– Здебільшого люди знають історію, виходячи зі шкільних підручників. До Вас питання як до історика й автора підручників – чому змінюється історія?

– Це питання у ставленні до історії й у сприйнятті історії. Якщо історію сприймати як міф, богослов’я, то вони певні. Якщо як науку, то зміни – це природно. Якщо це люди старшого покоління, то хай вони подивляться фізику, біологію, яку вони вивчали, і візьмуть сьогоднішній підручник: і фізика, і біологія радикально змінені, бо це сучасна фізика і сучасна біологія. Якщо ставитися до історії як до науки, то треба визнати за нею право на розвиток. Наші знання, підходи, методики змінюються, а, відповідно, і висновки. Якщо наука не змінювалося, ми б і зараз копали лопатами. А ми вдосконалюємо техніку, живемо в іншому середовищі.

– Проте історія на сьогодні більше впливає на конфлікти...

– Історія тільки констатує те, що змінюється. На конфлікти, відносини більше впливає інформаційне суспільство. Змінюється світогляд, бачення світу залежно від місця людини, її значення, відносин з людьми. Змінюється інтелектуальне середовище, такі цінності, як свобода, інформація, конкуренція в науковому світі. Відмова від таких речей, як монополія на істину, яка стає рушійною силою. Колись не визнавали кібернетику, генетику, соціологію – така була ідеологія. І ці люди – пострадянського середовища, де все було чітко занотоване, а наслідок – це поведінка людей, яка визначалася маркерами однією силою – політичною, ідеологічною, соціальною. І крок вліво-вправо визнавався як відхід від цінностей, чого не можна робити ні в якому разі, бо це – єдине вірне. А що таке єдине вірне, знає лише один Бог.

– Це можливо подолати?

– Я не знаю, як це подолати. Можливо, повинні відбутися якісь серйозні зрушення – соціальні, політичні. Врешті-решт має прийти нове покоління, вихованих на нових цінностях. Не на тих, коли є одна правда – ось написано так, значить так воно і є. Це прояв тоталітарного мислення, характерного для епохи 30-х років, нацистської, націонал-соціалістичної, комуністичної, фашистської Муссоліні. Це наслідки цієї ідеології. Боротися з цим можна тільки роз’яснюючи, показуючи, тільки надаючи факти, які не вписуються в парадигму, ту жорстку конструкцію, яка в голові. Однак ця конструкція досить економна, вона утворилась там, укоренилась і не пускає ту інформацію, ті елементи, які цю конструкцію рушить. Тому що людина втрачає рівновагу. А людина повинна думати, їй потрібно створювати нову конструкцію, нове бачення світу. Це важко, супроводжується різними ускладненнями, в тому числі душевними. Це – психологічна, ідеологічна і політична, інтелектуальна і просвітницька задача. А найбільше ці зміни відбуваються під час соціальних струсів, революцій, трагедій, війн: тоді ламається система, бо ламається все життя. А коли залишається все, як є, а ми намагаємося зламати одну клітинку, це дуже складно. Це робиться шляхом навчання, просвітництва. Найбільше цю систему здатна сприйняти молодь.

– Чи змінився підхід викладання у підручниках, зокрема з історії, у порівнянні з 80-ми роками?

– Радикально змінився – зовсім інший підхід. Основний предмет з історії – це історія України. Це природно – ми тут живемо. І тому людина в ідеалі має знати свою сім’ю – батька, матір, дідусів й бабусь з обох сторін, знати про своє село, місто, про своє країну і про сусідні. Раніше в Україні як основний предмет вивчалася історія СРСР, а історія України – факультативно, якщо були вільні години. А краще вчити математику, бо з неї іспити складали. А історія СРСР – це буле історія Росії, а Україна в ній була за принципом «а, наприклад, в Україні так» – якщо була якась особливість на тлі іншого. І це була трагедія. Щоб людину позбавити національних коренів, треба в неї забрати історію і мову –і можна вкласти іншу. Не буває такого, щоб людина була без історії і без мови. Вона спілкуватися повинна. А якою мовою, яку історію знати... Це формує ідентичність людини. Радянська людина – це те саме, що руська людина, бо за кордоном нас всіх сприймали як руських, тільки зараз починає це змінюватися. Люди, яким по 50 років, ще залишаються у цій парадигмі, особливо тут, на території наших південних і східних областей, де здебільшого лишилися радянські цінності і радянський світогляд, плач по минулому.

Зараз почали системно змінювати цю ситуацію. Почали вивчати історію. Виросло нове покоління – російськомовне, україномовне – це виявилося другорядним. Подивіться, у нас на Майдані 60% були російськомовні, однак вони мислять категоріями цієї країни, цього народу. Це – очевидно, найголовніше.

Що стосується інших людей – то їх світобачення підтримується тим середовищем, у якому людина живе. Наприклад, людина працює на заводі. Вона виконує одну й ту саму операцію, кормить себе, сім’ю, думає по те, як вижити в цій ситуації. Її середовище – вулиця, пам’ятник, назва міста, розмови, газети, телевізор. Це середовище «совєтскоє» – вулиця Совєтская, площа Совєтская, пам’ятник Дзержинському, Леніну, Кирову. Все це залишається і накладається на свідомість. Людина схильна до стабільності, тому не хоче нічого змінювати в своєму середовищі.

– А якщо змінити це зовнішнє середовище, щось вийде?

– Ви бачите вулицю Радянську, пам’ятник Дзержинському, Леніну та подібні. І тут упираєтесь очами в якийсь комерційний банк. Ви бачите завод. Ви знаєте, що там хазяїн, він – капіталіст. За канонами Леніна, Дзержинського – паразит, таку людину потрібно до стінки. В цьому була ідеологія. Інтелігентів, які так говорить, – також до стінки. Бо у всіх має бути одне бачення, інше не визнається. Той, хто починає думати, то задумується: тут Ленін, те, що ми бачимо, толерується суспільством, державою, владою – значить, це добре. А тут стоїть банк, виходить – теж добре. І якщо людина далі думає, то в неї виникає розрив, амбівалентне почуття. Психологія розриває людину – він не знає, де правда, а де ні. Йому ніхто не каже – ні влада, ні суспільство. Він бачить два антагоніста: одного нейтрального, нешкідливого, а за іншим стоїть жорстка ідеологія, яка визнає класову боротьбу, знищувала її дідів-прадідів. А виходить, що і те – правді, і інше – правда. Тож, або правди немає, або все – правда. Такою людиною легко маніпулювати. І таких виховали ціле покоління.

– Однак те покоління, яке є «охоронцями» пам’ятників Леніну, не хочуть бачити нічого позитивного в сьогоденні у порівнянні з радянським періодом.

– Тут треба подивитися, хто у нас при владі. На кого вона орієнтується? Треба орієнтуватися на покоління майбутнього, а вони на минуле тягнуть, і таким чином підігрують тим людям: тому що вони ходять на вибори і голосують так, як їм скажуть. Тут багато залежить від влади та її ставленні до всього цього.