Історичні події в Куликівці

Куликівка—селище міського типу, центр району, розташоване за 40 км від обласного центру, за 2 км від залізничної станції Дроздівка і за 13 км від пристані Салтикова Дівиця на річці Десні, на автошляху Чернігів — Ніжин. Населення — 4484 чоловіка. Селищній Раді підпорядковане с. Пенязівка.

Куликівка відома з другої половини XVII ст. Вона входила до Дівицької сотні Ніжинського полку.

Більшість населення Куликівки становили козаки. Головним обов’язком їх вважалася військова служба. Вони юридично звільнялися від податків і повинностей та підлягали козацькій адміністрації — сільському й курінному отаманам, сотенній, полковій і гетьманській владі. Проте в дійсності козаків примушували сплачувати різні побори і виконувати численні повинності. Вони давали стацію на користь гетьмана, «ральці» старшині й державцям землі, продукти і гроші на утримання полкової та сотенної адміністрації, а також ремонтували укріплення і шляхи, відбували підводну повинність, поштову службу. Характер і розміри поборів не були точно визначені, що давало привід для постійних насильств і зловживань з боку власників та адміністрації. Збіднілі козаки були неспроможні нести військову службу і поповнювали лави селян. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. основною формою експлуатації селян стала панщина, яка дорівнювала в середньому 2 дні на тиждень. До цього додавалися різні натуральні й грошові побори. У 1781 році тут налічувалося 118 козацьких і 27 селянських дворів. З 1782 року село входило до складу Салтиково-Дівицької волості Чернігівського повіту Чернігівського намісництва, з 1796 року — Малоросійської, а з 1802 року — Чернігівської губернії.

Жителі Куликівки займалися переважно хліборобством. Вони вирощували жито, ячмінь, овес і тютюн. Через безземелля, малоземелля і низьку врожайність у багатьох з них не вистачало свого хліба до нового врожаю. Постійними супутниками більшості населення були голод і злидні. Чимало козаків і селян з дозволу властей змушені були переселятися в інші райони. Так, у 1821 році з села виїхало 29 сімей, наступного року — 121 чоловіка затвердили для переселення в Причорномор’я. У 1836 році в Куликівці налічувалося 165 дворів, з яких 113 були козацькі, 44 двори поміщицьких і 3 — державних селян, 5 — духовенства. Чисельність населення в 1859 році становила 1373 чоловіка.

Реформа 1861 року, проведена кріпосниками, не виправдала сподівань селян на одержання землі. Поміщики залишили в своїх руках величезні земельні масиви і відрізали у селян значну частину землі, внаслідок чого селянське землекористування зменшилося. Так, 35 селян поміщика Селецького до реформи мали 127 десятин 173 сажні землі, а наділ кожного з них становив 3 десятини 1513 сажнів. За уставною грамотою вони одержали 52 десятини 1495 сажнів, і наділ на ревізьку душу дорівнював 1 десятині 1380 сажням. За цю землю було нараховано 1208 крб. викупних платежів. Якщо додати, що селянам доводилося платити 6 проц. річних, то земля обійшлася їм утричі дорожче ринкової ціни.

У післяреформений період становище переважної більшості селян рік у рік погіршувалося. 1864 року поміщикам належала 2251 десятина землі. Окремі багаті козаки мали по 70—150 десятин. Основна ж маса селян розорялася й змушена була продавати землю. Її скуповували заможні козаки, деякі з яких збільшили свої володіння до 200—300 десятин кожний. Хоча більшість селян мала мізерні наділи, придбати землю вона не могла, бо дрібний-покупець мав платити за десятину землі утричі дорожче, ніж великий. Так, при купівлі до 6 десятин землі десятина коштувала 142 крб., а при купівлі 25 і більше десятин — 55 крб. Що ж до оренди, то за десятину землі треба було віддати майже половину врожаю. Селяни продовжували сплачувати важкі побори. Стягнення податків супроводжувалося насильством і великими зловживаннями. Збереглася скарга Ю. П. Тарасенка від 1879 року, якого з наказу волосного старшини побили за те, що він не міг негайно сплатити борг.

З розвитком капіталізму в Куликівці з’явилося кілька дрібних підприємств. Наприкінці XIX — на початку XX ст. поміщик Селецький побудував гуральню, де працювало 20—25 робітників. Незабаром стали до ладу цегельний завод, паровий млин, маслоробня і крупорушка, які належали місцевим багатіям. У 1893 році було споруджено вузькоколійну залізницю Чернігів—Крути, яка проходила через село. У 1899 році громада села порушила перед властями клопотання про дозвіл влаштовувати базари один раз на тиждень, але їй відмовили.

Трудящі Куликівки піднялися на боротьбу проти гнобителів — поміщиків і царизму. Великий вплив на селян справили революційні події 1905—1907 рр. Разом з жителями інших сіл Салтиково-Дівицької волості вони брали активну участь у демонстраціях протесту проти кривавого злочину царизму 9 січня 1905 року, які відбулися у волосному центрі Салтиковій Дівиці.

За капіталізму жителі Куликівки не одержували необхідної медичної допомоги. Найближчий медичний заклад знаходився у волосному центрі. Повільно розвивалася освіта. З 1855 року тут працювала двокласна парафіяльна школа, яка спочатку містилася в церковній сторожці, а потім — у селянській хаті. Хоча у 1877 році в селі побудували приміщення школи, вона тривалий час не працювала, бо не було вчителя. У 1898 році відкрили чотирикласну земську школу, а в 1909 році — чотирикласну вищу початкову школу.

Не принесла соціального визволення трудящим Куликівки і Лютнева революція 1917 року. Влітку на Чернігівщину приїхав з Петрограда Н. І. Точоний, який служив матросом на крейсері «Африка» і був членом Кронштадтської Ради робітничих і солдатських депутатів. Його надіслали сюди агітатором кронштадтські моряки. II. І. Точоний побував і в Куликівці. Виступаючи перед селянами, він викривав контрреволюційну політику Тимчасового уряду, роз’яснював тактику більшовиків у підготовці соціалістичної революції.

З великою радістю зустріли трудящі Куликівки звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді. 28 жовтня в селі відбувся багатолюдний мітинг. Його учасники палко вітали соціалістичну революцію і заявили про свою повну підтримку Радянського уряду, очолюваного В. І. Леніним. Але владу в селі захопили ставленики контрреволюційної Центральної ради. В результаті переможного наступу загони Червоної гвардії в середині січня 1918 року визволили Куликівку. Тут було встановлено Радянську владу. Жителі села послали до складу Салтиково-Дівицького волосного ревкому свого представника П. В. Дзюбу. Почалося здійснення перших декретів Радянської влади.

На початку березня 1918 року в Куликівку вдерлися німецькі окупанти, закликані Центральною радою. Німецькі загарбники та буржуазні націоналісти вчинили криваву розправу над населенням і грабували його. Вони розстріляли П. В. Марусика, а С. Є. Стеценка та Г. С. Овруцького жорстоко побили й відправили на розстріл. Г. С. Овруцький загинув, а С. Є. Стеценко був поранений, але лишився живим, видужав і брав активну участь у боротьбі з ворогами. Німецькі війська реквізували хліба, худоби і майна на суму 50 тис. золотих крб. (за курсом 1913 року).

Трудящі Куликівки не скорилися окупантам та гетьманцям. Вони відмовлялися працювати на поміщицьких землях, чинили збройний опір реквізиційним і каральним загонам, перешкоджали вивозити продовольство. Боротьбу проти німецьких окупантів і буржуазних націоналістів очолили комуністи. Як пригадував Н. І. Точоний, який наприкінці 1917 року знову прибув на Чернігівщину, вони встановили зв’язок з комуністами Салтикової Дівиці, Вересочі та інших сусідніх сіл, а також Чернігова. Протягом березня—травня 1918 року відбулося троє підпільних зборів між селами Дроздівкою, Куликівкою і Жуківкою в урочищі Галло, на яких були присутні багато куликівців. В середині квітня 1918 року в Куликівці зібралися на нараду 28 представників ревкомів ряду сіл Ніжинського, Чернігівського і Борзнянського повітів. На цій нараді розглядалися питання про політичну роботу серед селян і солдатів окупаційних військ, розгортання партизанської боротьби та підготовку й проведення загального збройного повстання.

Повстання в Ніжинському повіті почалося в ніч на 8 серпня. Першим виступив Веркіївський повстанський загін, який знищив владу окупантів у ряді сіл, у т. ч. і в Куликівці. Однак це повстання зазнало поразки. Чимало жителів Куликівки брало активну участь у бойових операціях проти німецьких окупантів та їх прибічників — гетьманців. В районі села діяв партизанський загін, в якому боролися куликівці С. Є. Стеценко, П. В. Дзюба, П. Г. Мурза та ін. Партизани розгромили німецький батальйон і пустили під укіс ешелон з окупантами, захопили на Десні пароплав з цінним вантажем і медикаментами.

10 січня 1919 року два батальйони Таращанського полку разом з партизанами переправилися через Десну і визволили Куликівку. В селі відновилася Радянська влада. Створили ревком на чолі з П. Т. Хорошком. У квітні було організовано комбід, головою якого обрали бідняка О. С. Шагра. В той час тут налічувалося 150 бідняцьких і 240 середняцьких дворів. Ревком і комбід втілювали в життя ленінський Декрет про землю, надавали допомогу біднякам, встановили революційний порядок, організували допомогу Червоній Армії.

Та мирний перепочинок був короткочасним. Улітку 1919 року над країною нависла нова небезпека —денікінська навала. На початку жовтня білогвардійські війська захопили Куликівку. Ворог відновлював поміщицькі порядки, чинив кривавий терор і насильства, відбирав у селян хліб, худобу, майно. Трудящі піднялися на боротьбу проти нього. Вже наприкінці жовтня частини 12-ї радянської армії почали бої за визволення Чернігівщини. В середині листопада було визволено й село.

Почали діяти органи Радянської влади, розгорнулося господарське й культурне будівництво. 2 січня 1920 року було обрано сільську Раду у складі 25 чоловік. Першим її головою став П. В. Дзюба. Сільська Рада взяла на облік всі поміщицькі землі та інвентар, допомагала виконувати продрозкладку, відбирала лишки хліба в куркулів і передавала їх бідноті, вела боротьбу з контрреволюційними елементами, розв’язувала побутові питання. У січні в селі відбувся тиждень допомоги фронту. Сільрада подала допомогу 83 селянським господарствам, виділивши їм насіння. 5 липня 1920 року було обрано комнезам, який очолив Т. І. Вушко. Комнезам наділяв землею безземельних і малоземельних селян, допомагав сім’ям червоноармійців в обробітку полів та збиранні врожаю, боровся з куркульським бандитизмом. Безземельні і малоземельні селяни Куликівки одержали 650 десятин поміщицької і куркульської землі. Було створено сільське споживче товариство.

Після переможного закінчення громадянської війни трудящі Куликівки, як і всієї країни, приступили до мирного соціалістичного будівництва. Цей перехід супроводжувався величезними труднощами. Скрізь давалася взнаки розруха. Майже всі підприємства Куликівки не працювали. З 29 вітряків не діяло 24. Цегельний завод, не маючи палива, припинив виробництво ще у 1914 році і потребував ремонту. Стали до ладу лише паровий млин і маслоробня. Відчувалася гостра нестача товарів першої потреби. Бідняцьким господарствам бракувало тяглової сили та реманенту.

Вирішальну роль у подоланні цих труднощів відіграли рішеннях з’їзду РКП(б) про заміну продрозкладки натуральним податком і перехід до нової економічної політики. Селяни Куликівки схвально зустріли це. В постанові зборів жителів села від 23 березня 1921 року зазначалося, що завдяки новій економічній політиці найближчим часом вдасться перемогти розруху й відбудувати господарство.

Було відкрито товарно-обмінну крамницю, в якій за зданий хліб селяни могли придбати сіль, мануфактуру, залізо, скло, цвяхи за твердими цінами. Велика увага приділялася засіву і обробітку землі, розвитку тваринництва. Держава надавала селянам насіння для посіву, виділяла кредити для придбання худоби й реманенту. В 1921 році 93 господарства одержали з волосного фонду насіння для ярої сівби. У налагодженні сільськогосподарського реманенту допомогли робітники Чернігова. У грудні під час проведення «тижня селянина» у село прибули чернігівські ковалі М. Сидякін і Н. Шевченко, які відремонтували сільськогосподарські знаряддя. Куликівці взяли активну участь у допомозі голодуючим Поволжя і в 1921 році відправили для них 159 пудів хліба.

У 1922 році Куликівка стала центром волості. 10 листопада відбувся волосний з’їзд Рад, який розглянув питання про збір податку, ремонт шляхів і мостів, боротьбу з бандитизмом. На з’їзді обрали виконком волосної Ради. Цього року в селі було створено партійну організацію в складі 6 комуністів, які до цього входили до партійної організації Салтикової Дівиці. Секретарем її став В. М. Дзюба. Комуністи проводили велику роботу, спрямовану на втілення в життя настанов партії. Активними їх помічниками були комсомольці. Комсомольська організація, створена ще в 1921 році, на цей час об’єднувала 33 юнаків і дівчат. Жителі села одностайно підтримали рішення про створення Союзу РСР і входження до нього Української РСР. Збори членів Куликівського споживчого товариства у 1923 році надіслали вітальну телеграму В. І. Леніну, обрали його почесним членом ССТ і назвали товариство іменем вождя. З 1923 року Куликівка — центр району.

Певних успіхів було досягнуто в галузі охорони здоров’я і в культурному будівництві. У Куликівці відкрили лікарню. У 1919 році стала працювати семирічна школа. При ній створили шевську, кравецьку і столярну майстерні, кабінети: фізичний, географічний, історичний, природознавства, а також бібліотеку. В школі у 1923 році навчалося 205 дітей і працювало 11 учителів. Однією з важливих була проблема ліквідації неписьменності серед дорослих. З 2816 жителів, які в 1925 році проживали в селі, 1545 чоловік становили неписьменні. Партійна організація та сільрада організували школу лікнепу, де регулярно відбувалися заняття. Центром масово-політичної роботи став сельбуд на 550 місць, відкритий у 1923 році. Через рік комсомольці спорудили для нього нове приміщення. При сельбуді працювали гуртки художньої самодіяльності та бібліотека.

Селяни Куликівки дедалі більше переконувалися, що шляхом індивідуального ведення господарства ніколи не вийти з нужди. У вересні 1926 року в селі відкрилася районна сільськогосподарська виставка, метою якої було показати переваги колективної праці. На виставці агрономи та інші спеціалісти читали лекції та проводили бесіди. Після XV з’їзду ВКП(б) комуністи широко розгорнули вивчення його рішень про колективізацію сільського господарства. Велику агітаційно-масову роботу проводила виїзна редакція окружної газети «Червоний стяг на селі», що роз’яснювала селянам переваги колективного господарювання і боролася з ворожою куркульською агітацією. Сільрада і виїзна редакція газети організували екскурсію селян до Ніжинської комуни «Червоний партизан» і сільськогосподарської артілі ім. ХІІ-річчя Жовтня.

Навесні 1929 року 24 бідняцькі господарства Куликівки об’єдналися в артіль «Червоний прапор», а на кінець літа в колгоспі вже налічувалося 157 господарств. За господарством закріпили 240 га орної землі. Воно мало 140 коней, 8 корів та дрібний сільськогосподарський реманент. Головою колгоспу обрали І. К. Мозгового. У 1930 році створили ще 2 колгоспи — «Червоний орач», який потім перейменували на ім. Будьонного, «Політвідділ». У 1932 році ці колгоспи об’єдналися в один — «Червоний прапор», головою якого обрали Л. М. Мурзу. Колгосп став великим господарством, за яким закріпили 4036 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 2605 га орної землі. У 1934 році на його базі організували 3 господарства: «Червоний прапор», «Політвідділ» та ім. Будьонного. Цього року колективізацію в цілому було завершено. Партійна і комсомольська організації, сільрада та активісти села велику увагу приділяли організаційно-господарському зміцненню колгоспів, запровадженню обліку і контролю, розвитку соціалістичного змагання і ударництва, вихованню у колгоспників свідомого ставлення до праці. Значну допомогу колгоспам надавала Куликівська МТС, створена у 1930 році. Спочатку вона мала лише 4 трактори, а через 3 роки — вже 22 трактори та інші сільськогосподарські машини. Піднесенню колгоспного виробництва сприяв політвідділ МТС, організований в 1933 році. На сторінках газети політвідділу «За більшовицький колгосп» висвітлювалися важливі питання життя села. У 1932 році було побудовано льонозавод.