Період Другої світової війни

До 1939 р. Коломия стає другим після Львова центром культурно-громадського життя Галичини. Після Другої світової війни місто розвивається як і більшість подібних міст України.

Початок Другої світової війни та переділ території Польщі між СРСР і Німеччиною згідно пакту Молотова-Ріббентропа стали черговим переломним періодом в історії Коломиї. 17 вересня членами КПЗУ було створено ініціативний комітет, який взяв на себе функції тимчасового управління, оскільки вже кілька днів у Коломиї панувало безвладдя – польська адміністрація, як цивільна, так і військова покинула місто.

18 вересня 1939 р. підрозділи Червоної армії увійшли в Коломию. Першими в’їхали бійці 81 кавалерійського ескадрону, які одразу зайняли залізничний вокзал, міст через Прут, пошту, телеграф, банки. Наступного дня прибули танкові підрозділи, а вже за ними – цивільні службовці та партійні діячі, учителі й лікарі. Життя в місті перебудовувалося за новими правилами.

У жовтні було створено тимчасову міську управу на чолі з офіцером танкової групи Андрієм Бойком, згодом першим секретарем Коломийського МК КП (б) У.

22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Народних Зборів Західної України, що мали на меті офіційно і „демократично” утвердити нову владу. На виборчі дільниці коломиян зганяли силоміць. Від Коломийського повіту було обрано 36 делегатів, в тому числі з Коломиї Ш. Шехтер, В. Білана, І. Михалевського, О. Кузьму, М. Черкаса, В. Проців і Ф. Сенюка.

У грудні Тимчасове управління міста змінив Коломийський повітовий виконавчий комітет. А в лютому 1940 р. на підставі постанови Станіславського облвиконкому створено Коломийську міську раду депутатів трудящих, головою якої став В. Білоус. Нові керівні структури міста формувалися здебільшого з прибулих зі сходу урядовців.

24 березня 1940 р. коломияни вперше обирали своїх представників у Верховну Раду СРСР і Верховну Раду УРСР. За висунутих від „блоку комуністів і безпартійних” кандидатів у Коломиї проголосувало майже 98% виборців, але ці вибори і такий їх результат аж ніяк не можна вважати відображенням реальних прагнень мешканців міста.

Відбулася і територіально-адміністративна реформа – згідно указу Президії Верховної Ради УРСР наприкінці січня 1940 р. на території колишнього повіту, окрім Коломийського утворено ще 14 районів.

Уже 1 жовтня 1939 р. почала виходити газета „Червоний прапор” як орган спочатку Тимчасового управління міста Коломиї, відтак Коломийського міськкому і райкому КП(б) У міськради і райвиконкому Станіславської області.

Радикальні зміни відбулися і в економіці: приватні підприємства націоналізовано, безробіття зменшилося частково за рахунок того, що вже від початку 1940 р. чимало коломиян „добровільно” виїхали на роботу до Східної України, зокрема на шахти Донецького басейну.

Загалом встановлення радянської влади принесло певні позитивні зміни:

• усвідомлення того, що здійснилося омріяне багатьма поколіннями об’єднання західно-українських земель зі східно-українськими в єдиній державі;
• чималий поступ відбувся в галузі українізації шкільної освіти: у 1935 р. з 23 середніх і початкових шкіл Коломиї було лише 4 українські, а в 1940 р. у місті працювало 15 українських, 1 польська, 1 єврейська школи. Приблизно така ж ситуація склалася і в повіті: 118 польських, 5 німецьких, 4 українських і 3 єврейські школи у серпні 1939 р. і 118 українських, 19 польських і 8 єврейських у 1940 р.;
• поліпшилося (особливо в селах) і стало безкоштовним медичне обслуговування;
• відчутно підвищено заробітну плату, зменшувалося безробіття;
• селянам роздано землю.

Але всі позитивні нововведення були нівельовані жорстокими репресіями, які влада розпочала буквально з перших днів перебування в місті. Це був планомірний і широкомасштабний наступ на українське національно-патріотичне, культурно-освітнє, громадсько-політичне і релігійне життя. Заарештовано, а згодом засуджено або знищено передових українців міста і району, а їх родини вивезено до Сибіру. Таких же переслідувань зазнали і представники польської, німецької та єврейської меншин. У 1940 р. за розпорядженням радянської влади змушені були виїхати на історичну батьківщину коломийські німці.

Одразу ж після „золотого вересня” були заборонені всі польські та українські політичні партії, громадські й молодіжні організації, різні соціально-економічні, культурно-освітні та наукові товариства, припилили свою діяльність видавництва, редакції чисельних коломийських часописів, зачинено читальні, а з бібліотек вилучено ідейно застарілу літературу й замінено її комуністичною.

Трагічним для коломиян став і період німецької окупації – 1941–44 рр.

Після нападу Німеччини на СРСР радянська цивільна і військова адміністрації спішно покинули Коломию і вже 2 липня 1941 р. місто було вільне від більшовиків, які перед своїм відступом вивезли з коломийської тюрми всіх в’язнів, підірвали вокзал і майстерні колишньої фабрики Біскупського.

Члени місцевої ОУН одразу сформували Українську окружну управу на чолі з професором гімназії А. Княжинським та поліцію. На ратуші та інших будівлях вивішено синьо-жовті прапори.

На початку липня місто зайняли війська 8-го угорського корпусу. Знову змінено адміністративно-територіальний устрій – відновлено ґміни, повіти й округи.
Від 1 серпня 1941 р. Коломия оголошена центром Коломийської округи, яка охоплювала досить велику територію – сюди входило декілька встановлених радянською владою районів. У цей період в Коломиї відновилося українське суспільне життя, запрацювали кооперативи. 6 липня вийшло з друку перше число часопису „Воля Покуття”, органу Українського революційного проводу й ОУН (в 1941–42 рр. виходив у Коломиї, а 1943–44 рр. – у Львові).

31 серпня 1941 р. члени ОУН організували в Коломиї величне Свято Зброї, яке зібрало представників з цілої округи й засвідчило прагнення українців здобути незалежну державу. З метою підготовки до формування української збройної сили було створено в місті старшинську школу ОУН.

Та плани й сподівання українців не співпадали з намірами окупантів. 10 серпня влада в Коломиї перейшла до рук німецької адміністрації, яка за час свого порядкування в місті знищила чимало українських патріотів і майже все єврейське населення. На території міста було створено три гетто, де примусово утримувалися коломийські й привезені з інших міст і сіл євреї. Більшість з них було розстріляно, а близько 2 тисяч відправили у концтабір польського міста Белжець. Врятуватися вдалося лише одиницям. Наймасовіші розстріли коломиян відбувалися у лісі біля села Шепарівці. Загалом за період окупації коломийським гестапо розстріляно 17465 мешканців міста, 2682 – вивезено на роботи до Німеччини.

Багато коломиян воювали на фронтах Другої світової війни в різних арміях, активно вступала коломийська молодь і в ряди ОУН та УПА.

Попри розстріли, облави, труднощі воєнного часу в місті діяли освітні заклади, українські кооперативи та Окружний театр, трупа якого налічувала понад 100 акторів та музикантів з різних міст України. Підприємства ж здебільшого були переорієнтовані на військові потреби.

28 березня 1944 р. радянські війська, а саме перша гвардійська танкова бригада полковника В. Горєлова, без значних боїв здобули залишену вже німцями Коломию. Слідом за танками у місто ввійшла піхота – бійці 351-ї стрілецької дивізії.

Згідно даних радянської адміністрації німці за час окупації спалили 1406 будинків, знищили залізничний вокзал, 28 промислових підприємств, 15 навчальних, 7 медичних та 13 культосвітніх закладів.

Відступ німецьких військ та захоплення Галичини Червоною армією ознаменували собою початок нової епохи в житті краю і Коломиї зокрема, радянської, яка тривала майже 50 років. Цей тривалий період у житті міста відзначений як трагічними й жорстокими подіями, традиційною радянською „демократією”, так і розвитком (в рамках радянської ідеології і принципів господарювання) економіки, будівництва, освіти й медицини.