Древні поселення

Територія, де знаходиться тепер місто Червоноград, здавна приваблювала своїми природними умовами людей. Племена селились на берегах річок Західний Буг, Солокія та притоки Бугу Рати. Звідси можна було добратися на човні до Причорномор'я та Прибалтики. Підтвердженням цього можуть служити знахідки бурштину і римські монети IV століття н. є. Найдавніші оселі датуються IV—III тисячоліттями до н. є. і знаходилися вони у місці впадіння Солокії в Західний Буг. Віднайдено три глиняні посудини землеробсько-скотарських племен лендельської археологічної культури.
До культури лійчастого посуду належить багатошарове поселення на північній околиці села Добрячин в урочищі Бузькове гніздо. З трьох боків воно оточене болотистою заплавою річки і струмком. Саме тут зібрані уламки посуду, крем'яні та кам'яні знаряддя, кістки тварин різних епох. В мідно-кам'яному віці мис заселяла община культури лійчастого посуду, в бронзовому віці — племена культури шнурової кераміки. Цій же культурі належали крем'яні наконечники списів. Це були племена індоарійців. Не відомо, чи були вони пришельцями з Прикаспійських і Причорноморських степів, чи це корінне населення, частина якого (арії, арійці) пішла в Індію, Іран та на захід. Однак, очевидно, що маємо унікальний випадок матеріальних свідчень їхнього перебування на цій території. Вчені вважають, що ці племена — предки слов'ян, балтів та германців. В їх господарстві переважало скотарство та землеробство.
Аналогічні уламки кераміки, фрагменти знарядь праці знайдені на південному схилі мису правого берега річки Солокії в урочищі Між двома мостами. Круті схили мису правого берега Західного Бугу облюбували собі племена комарівської культури в середині та наприкінці бронзового віку.
Перебування племен лужицької культури на нашій території було порівняно недовгим. У передмісті Новий Двір виявлене поховання перехідного періоду від бронзового до раннього залізного віку. Покійників цієї культури спалювали на вогнищах, а попіл висипали в глиняні урни і закопували в землю. Такий поховальний обряд існував аж до часу прийняття християнства. Поселення лендельської культури та раннього залізного віку виявлені в урочищі Макарів горб в заплаві Бугу.
У перших століттях нашої ери з території сучасної Польщі вниз по Бугу просувалися племена пшеворської культури, яких приваблювало Північне Причорномор'я. Попереду них їхали вершники. Загиблих у збройних сутичках з місцевим населенням воїнів спалювали, а попіл висипали в урни і закопували разом зі зброєю. Посуд з типовим для цих племен орнаментом знайдено в урочищі Понад Бугом. Ще раніше на цьому місці було скіфське поселення. Аналогічне тілопальне поховання в урні виявлене і в околиці села Бендюга.

Наступним періодом інтенсивного заселення була доба Київської Русі. Археологічні матеріали давньоруського періоду, датовані X століття, є переконливими свідченнями цього. Численною є група пам'яток з околиць села Острів. Руські поселення були також в урочищах Бузькове гніздо села Добрячин і Понад Бугом.
На високому мисі правого берега Західного Бугу знайдені уламки посуду, які належать до XIII століття. Привертає увагу пряслице на веретено з випаленої глини, орнаментоване з одного боку геометричною фігурою у вигляді зірки, з другого — у вигляді трикутника з рукояткою.
На основі всього цього доходимо логічного висновку, що поселення, а пізніше — городище в старій частині міста було ядром, навколо якого розташовувалися інші оселі. Жителі цих поселень знаходили захист під час військової загрози на укріпленому мисі. Тут був, очевидно, центр обміну та торгівлі. Городище, Старе Село, Волсвин, Новий Двір були структурами «на кінцях» по відношенню до цього мису, що утворювався Західним Бугом та Солокією. А водна перешкода і довколишні болота робили місцевість важкодоступною, тобто придатною до оборони від нападників. Серед тих українських земель, що відіграли в давнину визначну роль в історії політичного і культурного життя України, одно з перших місць належить Волині. З нею пов'язана одна з перших згадок про назву нашої рідної землі — Україна. У період київської Русі ця територія входила до складу Волинського князівства, то і в подальшому вона тяжіла більше до волинських, ніж галицьких традицій. Найпереконливішим доказом можуть служити пам'ятки архітектури.
Доцільно навести міркування, які висловлює у своїй монографічній довідці О. Колесса. Він виділяє групу південно-волинських пам'яток і у зв'язку з тим старовинний, забутий і не досліджений культурний осередок, в якому вони були створені, або зберігалися, — Василіанський монастир в Городищі.
В Україні є багато поселень, що мають назву Городище. Те, про котре піде мова, лежить в південній частині Волині з центром у Володимирі-Волинському.
Сьогодні Городище — це невелике село. Сама його назва вказує на те, що тут був колись «город». Але який — не відомо. Відомості в історичних джерелах, що стосувалися б Західної України, дуже скупі, особливо щодо X—XIII віків. Ще й досі йде суперечка серед науковців, чи не лежав на місці забутого надбузького Городища в старовину Всеволож або якесь інше із давніх, знаних в історії міст?
Городище лежить на великому острові, який утворюють рамена Західного Бугу, так, що колишнє місто могло займати значний простір і добре надавалося до
оборони. У зручному місці над рікою був збудований монастир. Нині він уже не існує. На його місці стояла стара дерев'яна церква із XVIII століття, яка згоріла в 1915 році. Є вказівки на те, що існувала і більш давня
монастирська церква, з якої походив Пом'яник XV століття. Цей Пом'яник містить в собі і деякі відомості з історії цього монастиря.
Монастир в Городищі належав до найдавніших на Волині. Засновниками першої старої монастирської церкви Успіння Пресвятої Богородиці були невідомі православні володарі. Згадуються «православні царі», ймовірно, що маються на увазі українські князі. Очевидно, що вони разом з іншими ктиторами монастирської церкви були перераховані в першому Пом'янику, який не дійшов до нас, або їх імена містилися в перейнятих з давніших Пом'яників списках на перших, видертих листках згадуваного Пом'яника XV століття. До ктиторів цього монастиря зараховують і міщан Белза. Значна кількість вписів белзьких міщан є як в найдавнішій частині цього Пом'яника з XV століття, так і в пізніших редакціях і записах з XVI та XVII століть.
Не можна обминути увагою так званий Кристинопільський Апостол XII століття і Бучацьке Євангеліє XII—XIII століття, що колись належали до Городищенського монастиря. Записи на великій кількості книг кристинопільської монастирської бібліотеки виразно вказують на те, що книги ті були написані або зберігалися у монастирі в Городищі.
Апостол з XII століття — це найдавніша городищенська пам'ятка, яка займає одне з найпочесніших місць між старовинними церковнослов'янськими перекладами цієї книги. Відомий він під назвою Кристинопільського Апостола. Ця назва вказує на місце його пізнішого зберігання, а не на давній осередок, з якого він походив. Аналогічна ситуація була із вже згадуваним Бучацьким Євангелієм.
Про значення Городищенського монастиря, яке сягало далеко за межі Волинської землі, його розголос і славу говорить багато вписів визначних, давніх українських, а часом і не українських православних родів (князя Федора Землицького, княгині Ілебської, великого князя Олександра, Андрія Волотовича, старости Перемиського, панів Василія і Марка, княгині Марії Семенової Ровенської, князя Андрія, княгині Боремельської, князів Івана і Михайла) із значної частини Волині та інших українських земель, а також із Литви пана Олександра, із Вільна архімандрита Варсенофія, із Молдавії панства Мандринної і Федора та єпископів самбірського Аврамія та холмського і белзького Діонісія.
Року 1654 Городищенський монастир спіткало велике лихо — від морової зарази померло дев'ятнадцять монахів і серед них ігумен Варлаам та одна черниця. Отже, в Городищі був також і жіночий монастир.
На початку XVIII століття Городище втрачає своє колишнє значення. Монастирі, очевидно, підупадають: запасів в Пом'янику стає чимраз менше і обмежуються вони Городищем та найближчими околицями. Неподалік Городища знаходилося село Волсвин, ймовірно, більш пізнє поселення. Вперше згадується воно у письмових джерелах за 1426 рік і відносилося до розряду монастирських сіл. Розквіт Волсвина припадає на час, коли вже остаточно занепало Городище.
На території Волсвина було давнє селище Старе Село, за народними переказами, спалене татарами. Дов¬гий час село стояло згарищєм-пусткою і лише через деякий період сюди прийшли ремісники. Волсвин розростався, охоплюючи півколом територію колишнього Старого Села.
У доповненнях до Галицько-Волинського літопису, виданих А.С.Петрушевичем, за 1628 рік знаходимо вказівки на приналежність Волсвина князям місцевого походження — Калиновичам. Про розміри цього поселення говорить наявність у XVIII столітті трьох дерев'яних церков — Чесного Хреста (з трьома куполами, критими бляхою), святого Великомученика Юрія і монастирської.
Удар, якого завдали набіги монголо-татар, відбився негативно і на чернечому житті. Монастирі та чернецтво в цілому занепали. Хоч за цей довгий період були поодинокі намагання піднестись з руїни, відродження прийшло щойно із загальним підйомом Церкви. У другій половині XII—XIV століття, коли наші землі перейшли під панування литовських князів, вдалося зберегти й надалі той устрій монастирів, який був ще за українських князів, бо українська культура, як вища від литовської, стала для неї зразком.
Люблінська унія, усуваючи литовську владу, знищи¬ла також рештки українських державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому князівстві Литовському. В подальшому часі національно-політичне життя України не зв'язувалося уже з державою, а мусило творити собі нові організаційні форми. Весь розвиток життя ішов під важким наступом Польщі. Західний кордон, що в князівській епосі мав другорядне значення, став головним бойовим фондом. Українському народові загрожувало повне національне знищення.
Відбулися зміни і в зовнішній залежності монастирів від фундаторів і патронів. Польський король і пани перейняли в своє посідання українські монастирі і узалежнили їх від себе на зразок і лад західних патронів.
Документальні свідчення пожвавлення чернечого устрою в Галичині відносяться до XVI — першої поло¬вини XVII століття. Доказом тому є зафіксований в доповненнях до Галицько-Волинського літопису з 1600 по 1700 рік факт, що близько 1590 року міщани Белза обновили, тобто відбудували монастир в Городищі, за що дістали право і привілей самостійно призначати ігумена та контролювати церковні витрати і прибутки. Цей привілей був затверджений 1590 року польським королем Сигизмунтом III, а грамотою його сина Володислава IV з 1633 року ще раз підтверджений.
Фундатором відбудови Волсвинського монастиря став познанський воєвода і староста белзький Ян Острброг.