Коваленко Олексій Васильович

Коваленко Олексій Васильович народився 12(25) травня 1881 року в селі Романкове, в селянській родині. У 1902 році він закінчив у Катеринославі фельдшерську школу, працював у селах і на шахтах Донбасу. У 1904-1905 роках, працюючи фельдшером заводської лікарні в Кам'янському, Олекса брав участь у революційному русі, був обраний делегатом на Всеросійський з'їзд Селянської Спілки. Коли почалося переслідування революційного активу, його попередили про підготовку арешту, і він змушений був покинути рідні місця. Пошуки роботи привели його в Краматоровку.

У 1907-1908 роках Олекса Коваленко працював фельдшером в лікарні заводу Краматорського металургійного Товариства. Донецький край Олекса Коваленко покинув, ймовірно, лише після Жовтневого перевороту. В усякому разі, відомо, що в 1917 році він жив неподалік від Бахмута (станція Деконська).

Менш вдалою виявилая доля його однокашника й друга - фельдшера Андрія Карташова. В Краматоровку, протягом всього 1908 року на ім'я Олекси приходили листи Карташова, який був засуджений «за політику» й утримувався в «тимчасово-каторжній в'язниці» поблизу м.Миколаєва. Коваленко морально підтримував товариша й регулярно надавав йому матеріальну допомогу.

Олекса був істинним патріотом і справжнім гуманістом. Таким його знали й пам'ятали сучасники. Він говорив і писав листи українською мовою (Карташов скаржився, що з цієї причини адміністрація в'язниці не передавала йому послання друга, просив писати російською). Олекса присвятив себе медицині - він любив свою професію. З не меншою любов'ю він ставився до української літератури. У роки навчання у фельдшерській школі він відвідував спектаклі прославленої трупи корифеїв українського театру - М. Кропивницького, П. Саксаганського, М. Садовського, М. Заньковецької, Л. Ліницької.

Прагнення служити своєму народу спонукало Олексу Коваленка у 1914 році видати власним коштом неопублікований тоді в Росії переклад «Слова о полку Ігоревім», автором якого був український класик Панас Мирний. Книга вийшла невеликим тиражем в Києві. Це був вчинок: наперекір забороні й переслідуванням влади займатися популяризацією патріотичної поеми на «малороссійском нарєчіі».

Величний пам'ятник давньоруської писемності став другим після медицини покликанням Олекси Васильовича Коваленка. У 1922 році, глибоко вивчивши «Слово», він почав працювати над власним перекладом поеми. Це було заняття для себе, для душі. Проте з часом робота талановитого інтерпретатора отримала високу оцінку знавців і фахівців. Зокрема, переклад було високо оцінено академіком Миколою Гудзієм.

Коваленко продовжував удосконалювати переклад, опублікував його лише у 1954. Рік по тому переклад був перевиданий в антології українських перекладів і перекладень, а в 1960 в новій редакції був виданий окремою книгою зі супровідною статтею. У ній Коваленко виклав свої перекладацькі принципи: «Мій перший переклад був суворо хореїзованим. Коли його було закінчено, я побачив, що гонитва за канонізованою метрикою і точною римою спотворили всю своєрідну красу поеми. Не треба було цього робити. Адже в "Слові" так багато переходів, змін в метриці й так багато відтінків, і саме вони, ці зміни, і додають глибоку своєрідну красу пам'ятнику: то емоційним забарвленням, то несподіванкою ритму, то якимось разючим контрастом. Я побачив, що "заштовхнути" "Слово" в якусь одноманітну форму неможливо, що потрібно не тільки придивлятися, а й прислухатися, "ловити вухом" дух пам'ятника». Результат тривалої роботи Коваленка - переклад "Слова", який зберігає колорит оригіналу, мелодійність мови, що йде від української народної мови, та який відрізняється різноманітністю в передачі оповідних і ліричних джерел пам'ятника, авторських звернень, фрагментів з пісень Бояна.

Вимогливість автора до самого себе була безмежна: з-під пера лікаря-ентузіаста вийшло близько 30 варіантів перекладу «Слова». Понад 60 років Олекса Коваленко присвятив служінню заповітам Гіппократа. З них 38 років він працював над поетичним «переспівом» історії походу новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців.

Переклад Олекси Васильовича був визнаний одним з найвдаліших, а окреме видання 1960 року одразу стало бібліографічною рідкістю (тираж 5 000 екз.)